Переходимо до любові - Загребельний Павло

Бо коли навіть ми з тобою катали труби на "рок-н-роллах" чи на яких завгодно станах, чи коли вальцювальники женуть щодня сутунку і присутні при тому, як з розпечених шматків металу виходять або гарні заготовки, або ж іде з листового стана жерсть для автомобілів, то однаково ж ми виготовляємо не кінцевий продукт, не так, як колись ремісник, швець, чи кравець, чи столяр, який шив чи стругав і мав потім виріб, яким міг помилуватися. Ми маємо трубу, а хіба трубою просто так станеш милуватися? Вона потрібна тільки там, де вона потрібна, в тому механізмі, що без неї він мертвий. Важко сказати, чи нас надихає усвідомлення потрібності труби десь. Це вже вторинні переживання. Але нам труба дорога як продукт нашої праці, наших зусиль, ми бачимо в ній свій піт, свою волю, свої невдачі і свою радість теж! А в цеху завтоматизованому, включеному в АСУ, відданому у всемогутнє розпорядження електроніки? Що ми бачимо? Нічого. Ми працюємо день, тиждень, місяць, і враження таке, ніби нема ніяких наслідків. Невловимість, ефемерність. Звідси нервове виснаження. Звідси невдоволення. Не думай, Митю, що виснажуєшся тільки ти. Але, мабуть, ти, як людина безпосередніх дій, звикла до праці фізичної, відчутної, найбільше переживаєш від невловимості й примарливості, коли хочеш, нової нашої роботи.

Знаєш, Митю, життя — це вічне устремління до торжества розуму. Наш новий цех — це і є одне зі втілень інтелектуального могуття людини. Це майбутнє. А до майбутнього, коли воно ось так вривається в день нинішній, нелегко звикнути. Доводиться багато дечого в собі ламати. А ламати треба! Учись у Держикрая.

— У Держикрая? Ти це серйозно, Льоню?

— Дуже серйозно. До речі, він зараз прийде,— несподівано заявив Шляхтич.

— Ти що, кликав його сьогодні в гості? Пробач, коли перешкодив! — я мерщій схопився зі стільця.

— Сиди, сиди. Я подзвонив, коли ти прийшов. Вас давно вже треба було звести докупи. Мені Клементина...

— Клементина? О, чорт!

Але я сів. Держикрай знав діло і з'явився саме вчасно, щоб не дати мені дременути. Зізі теж прийшла з ним, зрадівши, що може зробити перший свій офіційний, сказати б, вихід, вони з Алею відразу усамотнилися на кухні, щоб обговорити пекучі проблеми міжнародного жіночого руху, а ми, припрошувані дядею Васею, випили по чарці за мир і дружбу, після чого Держикрай нарешті зволив мене помітити:

— Ти тут? Прекрасно! Хліб-сало їж, а...

— Не в свої сани не сідай,— в стилі компютера доповнив я.

— Ми тут з Митьком трохи зачепили проблему нашого цеху і людини в ньому,— сказав Льоня,— сідай, Держикраю. Може, в конструювання сучасних машин вкрався недогляд? Забуто про людину? Як ти гадаєш?

— Проектуються не машини — системи. В цьому вихід,— пояснив Держикрай.— Нас сьогодні вже менш за все цікавить техніка як така. Нас цікавить наука. Наука в техніці. Наука в прогресі. Наука в суспільстві. Наука в житті. В глобальних масштабах. Науково-технічна революція... Хочемо ми чи ні — наука незримо стає учасницею буквально всіх життєвих процесів планети.

— Ніхто не перешкоджає,— буркнув я,— хай собі стає. Але до чого тут я?

— А до того,— Держикрай трохи подивовано глянув на Шляхтича, бо сподівався, мабуть, що той би мав прийти йому на допомогу,— а до того, наш юний друже, що наука...

— Стривай,— несподівано перебив його Шляхтич,— стривай, Держикраю. Ти помічаєш, як несвідомо припускаєшся неточності? Ти кажеш: "наука" і "науково-технічна революція", але зовсім уникаєш слова "техніка". А давай вдумаємося в ту діяльність, яку розвинула людина двадцятого століття. Яка це діяльність переважно — наукова чи технічна? Коли ми говоримо про Жовтневу революцію, про вчення Маркса й Леніна, то тут сумніву не може бути: це справжня, велика наука, якої ще не знало людство. Ототожнювати її, стосуючи слово "революція" з технічними винаходами, хай і найграндіознішими — це справді сміливо. Тобі не здається?

— Це прекрасні винаходи, які визволять людство з-під рабства природи,— ввернув Держикрай.

— Дійдемо й до цього. На що спрямована діяльність людини? На здобуття енергії, потрібної в промисловості й сільському господарстві, на конструювання й побудову нових та нових машин, які полегшують працю, на вдосконалення машин уже існуючих, підняття їхньої потужності, допасування їхніх частин тощо. Джерела енергії відомі, їх треба тільки знайти й використати. Зараз усі зусилля витрачаються на це. Розвідують нові й нові поклади вугілля, нові родовища нафти, рубають, качають, палять, переробляють. Все йде на користь. Гаразд. Але чи не нагадує тобі людство двох звичайних дядьків, яким дали по гарбі соломи? Один дядько спалив солому в печі, йому вистачило на цілий тиждень, щоб варити борщ і гріти коло вогню руки. А другий палити соломи не став, а вкрив нею хату, і хата стоїть сто років, і в ній знаходять притулок усі нащадки дядькові. Хто мудріший?

— Що ти пропонуєш? — Держикрай був трохи стурбований.— Ти хочеш зупинити прогрес? Це неможливо. А щодо нових джерел енергії, то над цим теж думають. Вчені вже навчилися тримати плазму з мільйонноградусною температурою в магнітній пастці. Як тільки доведуть існування плазми до десяти хвилин, проблема енергії вирішена буде назавжди.

— А плазма? Чим вона живитиметься? Воднем? А водень звідки братимемо? Від господа бога? — Шляхтич тепер не питав, не роздумував, він наступав, але й Держикрай не думав здаватися.

— Зрозуміння природи для сучасного людства менш істотне, ніж користання з неї.

— І шанування її законів,— нагадав Шляхтич.

— Гаразд. Що ти пропонуєш? — спокійно спитав Держикрай.

— Лихо в тім, що нічого не можу пропонувати, бо я лиш технік. Не вчений, а звичайний технік. Такий самий, як і ти, хоч у тебе й вчене звання і багато вченої амбіції. Та й не в тобі все, Держикраю. В нас сотні вчених, академіки, світові імена, все ніби вчені, а насправді займаються вирішенням технічних проблем, які не просувають людство вперед, а коли й просувають, то тільки на короткий час. Ти скажеш, що настає вік електронних машин, що через десять-двадцять років кожен носитиме з собою лічильне устаткування замість блокнота чи кулькової ручки. Згода. Носитимемо, лічитимемо, одержуватимемо інформацію. Але ж інформація може бути лише доти, поки будуть джерела для інформації. А коли машинам нічого буде лічити? Коли спалено буде останній кілограм вугілля на землі, коли видобудуть останню краплю нафти з свердловин, коли останній зелений листок, отруєний газами хімічних підприємств, упаде на землю і припиниться таємничий процес фотосинтезу на Землі? Ось над чим повинна думати сьогодні наука, справжня наука. І ми з тобою, Держикраю, не вчені, а техніки, Митько правду каже, і нам би менше треба виголошувати словес про всілякі мудрування, а вже сьогодні дбати за те, щоб людина працювала з радістю! Біла сорочка — це прекрасно, але ж і в білій сорочці людина отримує інфаркт відразу після сорока, а то й раніше! Не в самій сорочці справа, хоч сорочка, згоден з тобою, теж якийсь фактор. А в нас повинна бути ДОРО. Так, Митьку?

— Ти забув ще про одне,— нагадав я Льоні,— колись у нас багато про це було мови.

— Забув. Нагадай.

— Про вміння думати. Мислити. Кумекати. Ворушити мозком.

— Вміння мислити дає тільки математика,— сказав Держикрай,— це істина. Тому я вимагатиму, щоб у цеху... Галілей сказав: книга природи написана мовою математики, і зрозуміти її зможе лиш той, хто навчився розуміти цю мову. Тому, повторюю, я вимагатиму...

Але ми так і не довідалися цього разу, що ж він вимагатиме. Бо Шляхтич спокійно заперечив Держикраєві:

— На жаль, ти помиляєшся, Держикраю. Математики якраз зовсім не вміють думати. Математика лишає розум незаймано-цілинним. Але цього ніхто не знає, бо математиків не можна перевірити. Вони ж суворо дотримуються таємниць своєї касти і, затямивши потрібний набір формул, лякають їхньою недоступністю всіх невтаємничених. Жоден уряд ніколи не втручався в справи математичні. Завжди було досить охочих повчати письменників, художників, композиторів, архітекторам просто диктували, що і як споруджувати, але який король або імператор пробував перевірити розв'язання нелінійних рівнянь або піддавав сумніву систему одиниць Гаусса? Ніхто й ніколи. Стародавні математики були водночас і філософами, вони намагалися осмислити довколишній світ, але згодом переконалися, що цим тільки обтяжують свій розум.

Держикрай ніскільки не збентежився звинуваченнями на адресу математиків, яких він так високо хотів поставити над усіма іншими людьми. Він усміхався навіть з відвертим торжеством.

— Назвіть мені бодай одного художника чи письменника, який би на дозвіллі пробував цікавитися теорією Ейнштейна або хоч зробив би розрахунок звичайного шосейного містка! Зі свого боку, я можу перелічити вам сотні представників точних наук, які уславили себе не просто як дилетанти, а як талановиті, іноді геніальні творці в літературі, музиці, живопису, в театрі! Хочете прізвища? Ломоносов, Бородін...

— Не трать, куме, сили, яка солому ломить,— зупинив я Держикрая.

— І я ще матиму нагоду, коли хочете, довести вам усім навіть тут, що ми... Хай техніки, як висловлюєшся ти, Шляхтич... Але й техніки — представники наук точних... Ну, то от... Ми доведемо... Я подумаю над цим...

Що він міг ще показати, цей ходячий електронний мозок у білій сорочці, випраній і випрасуваній моєю мамою, всупереч усім моїм протестам?

Тоді ми не сприйняли всерйоз його похвальби. Зібралися мовби для того, щоб вирішити проблему нервових перевантажень Митька Череди, зійшли на проблеми глобальні, розійшлися, нічого не вирішивши, головне ж: ніхто не схитнувся в своїх переконаннях. Мені, власне, Держикрай подобався своєю несхитністю, я відкидав у ньому не це, навіть оту домашню дріб'язковість я пробачив би йому, вважаючи її несуттєвою, але допікала технократова зневага до робітничої жилки, його хвастощі своєю рознауковістю, і приємно було, коли Шляхтич безжально здирав з Держикрая всю шкаралущу так званої науковості й показував, що перед нами звичайнісінький технар, яких розплодилася сила-силенна і які часто, не знаючи броду, хапають облизня.

Зізі плакала. Ніколи не гадав, що моя легковажно-вертлява, вічно розсміяна сестричка може так плакати.