Переходимо до любові - Загребельний Павло

Всі ждали, що він скаже про Держикрая і його стрижених хлопчиків, хлопчики випнули груди й скинули головами, приготувавшись сприймати належну їм хвалу, однак Василенко про них змовчав, а сказав про Шляхтича й про мене. Мовляв, це наші унікальні спеціалісти, лауреати, уславлені прокатники, і ось вони не злякалися ризикнути своєю славою, пішли на будівництво, фактично довелося їм переучуватися, вдосконалювати й універсалізувати своє вміння, бо тільки на шляху до універсалізації сьогодні можна досягти справжніх великих успіхів. Ну, одне слово, все було правильно, і технократам довелося все проковтнути мовчки, ще й вкінці бурхливо аплодувати.

Сказати по правді, я не міг ще призвичаїтися до нової роботи. Зовні все видавалося справді органно-храмовим, якийсь електронно-показовий концерт, а не виробництво, царство Білих Сорочок і царственних жестів, все, як у пісні "Подмосковные вечера",— "что-то движется и не движется...". Та незабаром я став ловити себе на тому, що мені чогось бракує. Якась мовби хвороба точила мене зсередини, якесь постійне, дедалі глибше невдоволення роз'їдало мені душу, чи то я ще не пристосувався до нових своїх обов'язків, чи гнітило мене ставлення моє до Держикрая, з яким час од часу я стикався вдома, і хоч це були сутички місцевого значення, але безслідно минати вони не могли, це ж ясно.

Обережно, намагаючись щосили вдавати недбалість, я спробував поділитися своїм відчуттям з Клементиною, з якою підтримував тепер суто офіційні взаємини, бо зректися її остаточно було б жорстоко, вона тяжко переживала свою невдалу закоханість у Шляхтича, надто ж смішний кінець усієї історії, і відштовхнути дівчину в такому стані я просто не мав права. Вона дивилася на мене своїми великими очима, і я читав у них: "Покинеш мене — загину".

— Гаразд,— сказав я тоді Клементині,— не думай, що Митько Череда не гуманіст! Але я соціалістичний гуманіст. А це означає, що пальця в рот я тобі не кластиму, щоб ти не відкусила, а руку дружби подаватиму, щоб переводити через калюжі. Мир — дружба?

Тому, щоб не роздувати своїх непережованих почуттів до розмірів загальноцехових або й загальнолюдських, я обережно поділився ними з Клементиною. Вона вчепилася в мене мертвою хваткою:

— Ти повинен про все розповісти Держикраю!

— Кому-кому?

— Начальникові цеху, Держикраю.

Я відступив од Клементини, оглянув її з голови до ніг. Нічого в ній не змінилося. Струнке, виразисте в усьому, прекрасне в усіх деталях творіння природи.

— Ти що? Вже закохалася в технократа? Тобі мало Шляхтича? Складаєш тепер листи до вождя білосорочників? Але май на увазі, що тепер я одержуватиму їх навіть тоді, коли ти не переплутаєш адреси. Бо Держикрай живе в моїй квартирі. Він живе сам і не дає жити іншим. Ясно тобі? Коли ж хочеш посилати йому зізнання в любові, то купи собі голубів і пускай їх йому на пульт. Це буде прекрасне видовище! Ми всі забудемо про свої пульти, задеремо голови й супроводжуватимемо поглядами твоїх голубів. Як наслідок, наша АСУ дасть тріщину, ідеально налагоджені механізми зіб'ються з ритму, дітище останньої п'ятирічки пожене стопроцентний брак, і вашому ВТК буде робота. Не заперечуй, не кажи нічого, дивись, дитинко, і молись на нього— Ну, і так далі...

— Митю,— сказала, кусаючи губу Клементина,— я б із задоволенням сказала, хто ти є, але ти й сам прекрасно знаєш! І прошу тебе...

Ніколи не довідаєшся, що саме просять тебе дівчата, бо після цих слів кожна з них негайно вломлює ногу наздогад буряків, щоб дали капусти, як каже Держикраєва електронна машина.

Тоді я пішов до Шляхтича.

Давненько вже я був у них удома. Все якось не випадало. Ще поки в нас не збільшувалося сімейство, то хоч дядя Вася інколи заходив до мого батька, і "бойцы вспоминали минувшие дни", але тепер вони могли зустрічатися лише на нейтральній території, тобто на вулиці, або ж на засіданнях домоуправління, де запопадливий домоуправ давив їх зведеннями про збирання харчових відходів і звітами чергувань дружинницьких бригад, які, хоч ти плач, не могли на території нашого передового домоуправління виявити бодай найменших порушень громадського порядку.

У Шляхтича усі були вдома, в квартирі в них мало що змінилося, додалося тільки за цей час книжок та з'явився якийсь затишок, принесений сюди дбанням Алі, а може, й не затишок, а просто жіночий дух давав квартирі щось особливо привабливе, усував з неї холод. Щоправда, крім жіночого духу, тут ще З'ЯВИЛИСЯ НОВІ меблі, в яких я не вважав себе великим мастаком, зате сподобалося мені, що старий довгий стіл не викинули, мабуть, Аля зберегла його як згадку про весілля, про те, як сиділи ми за ним, сперечалися, сміялися, говорили про речі важливі, про які й належить говорити на робітничих весіллях. Це вам не наш Держикрай, для якого все — пережиток, тільки він — новожиток!

— По чарочці? — спитав дядя Вася, для якого високий ритуал пригощання назавжди залишався річчю поза всякими сумнівами.

— Можна й по чарочці,— згодився я досить охоче,— бо щось у мене ніби голова сохне і в очах мерехтить.

— Не спиш — за дівчатами бігаєш,— зауважила Аля. — Женити тебе треба.

— Нема кандидатур.

— Можемо знайти.

— І часу нема,— відбувся я жартом,— ми з Льонею переучуємося без кінця. Добре, що він устиг тебе знайти, тепер має забезпечений тил, може цілком віддатися новій техніці. А в мене або техніка, або дівчата. Я вибираю техніку, бо вона мене вибрала!

— Наш поет мав про тебе написати поему, Митю, та, на жаль, він поїхав на вищі літературні курси,— засміялася Аля.

Я не повірив:

— Не розігруй! Хіба можуть бути такі курси?

Льоня взяв з рук у Алі чарки, витирав їх рушничком, дивно було бачити його за таким незвично-буденним заняттям, я тицьнув пальцем на чарки, на рушничок, усміхнувся:

— Ви хочете, щоб Дмитро Череда теж проміняв свою свободу?

Та Льоня не сприйняв моїх слів, він їх просто не зауважив, за давньою своєю звичкою, він, коли хапався за якусь думку, то вже не відступав, і збити його ніхто не міг. Нині поштовхом до такої думки, здається, стали оті курси, на які поїхав наш заводський поет.

— Курси — ще півбіди,— роздумливо промовив Льоня,— а от існують цілі інститути вдосконалення. Інститут вдосконалення вчителів, інститут вдосконалення лікарів. Як можна вдосконалювати вчителя? Він сам повинен вдосконалюватися щодня протягом життя, а не ждати, поки його раз на десять років пошлють на курси, які триватимуть два тижні або місяць! Механіка таких речей дуже проста. Береться щось мовби корисне, якась ідея зовні приваблива, а потім доводиться до цілковитого абсурду, до заперечення й знищення. Знущання з ідей. Це страшно. Ось де б треба було прийняти закон. Закон про заборону знущання з корисних ідей.

— Слухай, Льоню, а ти не думав про закон, який заборонив би гарним спеціалістам ставати спеціалістами поганими? — спитав я.— Бо мені чомусь здається, що я стаю оце поганим спеціалістом. Правда, може, я гарним ніколи й не був. Це ще треба довести.

— Давайте по чарочці,— запропонував дядя Вася, щоб збити мене з самокритичного тону, якого він не любив ні в кому.

Ми випили по чарочці мовчки, потім я побажав прибавку в родині Шляхтичів, що сприйнято було із стриманою мовчанкою, але я все ж розбираюся, коли і як мовчать люди. Тут мовчанка була схвальна.

— Беріть мене в куми, коли що,— не втерпів я,— і боронь вас боже кликати Держикрая або його команду! Як каже їхня електронна машина, щоб їм ні дна, ні покришки не в своїй тарілці!

— Ти обрав нинішню роботу ще до появи Держикрая,— нагадав Льоня.

— Тобі хочеться, щоб я вилаяв ще й тебе? Бо це ж ти загітував мене! Та що там загітував! Взяв і повів у монтажну зону! Погнав попереду себе, як римського раба! Рабовласник!

— Ти піднявся на новий, вищий щабель.

— На вищий! Я натискую на кнопки й стежу, яким оком мигне мені проклятуща електроніка.

— Ти аналізуєш ситуацію. Мислиш. Приймаєш нестандартні рішення, яких машина прийняти не може, бо машина обмеженіша за людину.

— Але ж поряд зі мною сидить Кривцун, найобмеженіша особа на світі, і він теж приймає нестандартні рішення, і він теж складніший за машину?

— Так. А що тут дивного?

— Льоню, ти ж колись читав книжки й мені радив це робити...

— Між іншим, я читаю й досі, раджу й тобі...

— Ну, в мене менше тепер часу через усі ці переучування... Та не в цьому справа... От колись я стояв коло стана, чавучив метал, грів там його чи пхав холодний, мучився, нічого в мене тоді не виходило, знущався з мене Чемерис, виганяючи тисячі потів. Я приходив додому просто мертвий, в мені, здавалося, немає жодної живої клітини, я падав, не вмиваючись, відмовляючись од їжі, я дивувався Євгенові, який міг надягати білу сорочку й галстук і бігти... Ну, не будемо уточнювати, куди він тоді біг... Ну... Але потім я відчував, як у мені починають відроджуватися клітина за клітиною, я знову жив, я ставав Митьком Чередою, веселим, іронічним хлопцем, хай йому чорт, мені кортіло встругнути якусь штуковину, хотілося рости і діяти, груди мені розпирало від чогось незбагненного, я був щасливий, щасливий, щасливий! А тепер я приходжу додому чистенький, мовби й не працював, я виходжу з царства Білих Сорочок, я цілий день приймав нестандартні рішення, щоб випускати досконало-стандартні труби високого призначення, але життя мені тепер видається таким сіро-стандартизованим, таким одноманітним, як нудьга, як стрижені голови Держикраєвих хлопчаків. Чим ти поясниш це, Льоню? Може, я хворий?

— Ти завжди був ненормальний, Митьку,— зауважила Аля,— скільки я тебе знаю, ти ніколи не був схожий на інших. Тобі б треба дівчину, та тільки таку, щоб вона тебе взяла в оберемок — отоді ти станеш, як усі!

— А я не баж-жаю! У мене прав-ва!

— Я теж думаю над цим,— помовчавши, сказав Льоня.— Можна б знайти багато пояснень. Наприклад, незвичність. Але навряд чи звикне людина до того, що в неї відберуть її сутність. А що складає головну сутність людини? Як на мене, то це — невпинне прагнення створювати нові потрібні речі, предмети, продукти. Що відбувається нині? Не тільки в нас. У цілому світі. Людина перестає бути творцем самостійним, вона стає членом величезного колективу, колектив охоплює, власне, може, цілі народи, а в деяких галузях майже ціле людство.