Хмари - Нечуй-Левицький
Воздвиженський зрозумів, що треба йти на мир, що Марта зробить те, що схоче, й буде поти коверзувать і глузувать з його, поки її воля.
Смачно пообідавши, Воздвиженський заговорив до Марти дуже солодким голосом, так що вона й не втямила спершу, до чого воно йдеться і до чого він прямує. То була його прелюдія.
Побалакавши любенько то про се, то про те, Воздвиженський приступив до діла.
- І чого нам, Марто Сидорівно, войдуваться? Я й сам не знаю, як воно в нас пішло на нелад! Ми люди, хвалить бога, не вбогі; маємо всього доволі. Нам зовсім нічого лаяться та змагаться.
- Отак і я, Степане Івановичу, думаю. Ми не вбогі, маємо всього доволі. Нам нічого свариться. Чи прийде вечір, чи п'ємо чай, то сісти б та й побалакать любенько, порадиться гарненько про все. В нас є вже сім'я...
- Ще й більше буде, - перебив її розмову Воздвиженський.
- Само по собі, що буде! Чом би пак нам не порадиться, як би лучче хазяйство своє повести, як би якісь плани зробить. В нас же є батько, а що батькове, те наше.
- Ти розумно говориш, Марго Сидорівно!
- Сухобрусів нерозумних ніколи й не було а Києві! Та й таких ніхто й не запам'ятає ніколи! І дядьки наші багаті й розумні, і наш батько, хоч і був бідний, та з нічого розвів дещо! І ми розведемо, як будемо розуму держаться та підемо сухобрусівською стежкою. От з нашого дому маємо дохід... Час би дещо і в банк покласти, щоб проценти наростали для дочки...
- А. Їй, Марто, хіба дещо придбала?
- А чом же й не придбать то з сього, то з того? В контрактовий ярмарок [44] був за квартири заробіток добрий. А їй ж? Чи придбав хоч трохи з свого редакторства та професорства?
- Є там трохи зайвих грошенят, - промовив Воздвиженський знехотя якось.
- То оддаймо, що маємо зайве, в банк, - сказала Марта.
- Про мене, оддаймо!
І вони разом, неначе змовившись, пішли в свої кімнати й вернулись до зали, держачи в руках капшуки з грішми.
- Ого! та й ти чимало зібрала з свого хазяйства! - сказав Воздвиженський, трясучи Мартиним скарбом.
- Ого! та й ти, бачу, не все програв у карти! - весело сказала Марта, підіймаючи рукою добрий капшук з грішми. І вони посідали любенько вкупці та й почали лічить гроші. Полічили вони всі гроші. Грошей було чимало. Вони обоє були дуже раді одно одному і, налічивши чималу суму, зовсім помирились того вечора.
- Завтра я сама одвезу гроші до банку, - сказала Марта.
- Про мене, й одвези! - одказав їй Воздвиженський, оддавши їй до рук всю суму.
- Яка шкода, що купецтво зовсім занедбається в нашій фамілії, як помре наш старий батько! - сказала Марта.
- А справді, велика шкода! Крамарство корисніше, ніж наша наука. Як я завидую, як побачу купчиків за прилавком в магазині! В мене аж руки сверблять, щоб розгоріувать крам та мірять матерії аршином.
І Воздвиженський обперся обома руками сб стіл, як роблять купці за прилавком, почав мірять аршином матерії на повітрі. Всі його манери, весь його хист був щиро купецький, неначе він стояв і справді в магазині та міряв аршином матерії.
- Правда, Марто Сидорівно, ми тільки дурнісінько сердились?
- А правда, Степане Івановичу! І чого нам свариться! І нащо нам те здалося! А яка це притичина для миру й спокою в нашій хаті.
Самі руки Мартині налапали гітару. Вона взяла й почала натягувать струни й направлять гітару. Самі пальці почали брати веселі акорди, і незабаром гітара задзвеніла в Мартиних руках, аж стіл затрусивсь. Воздвиженський слухав з великою охотою й почав підтягувать голосом.
- Заспівай, жінко, якої-небудь! Давай на радощах згадаємо давнину!
Марта почала співать: "Как я в рощице гуляла", її голос, високий та дзвінкий на високих нотах, вже трохи хрипів на низьких, неначе розколота посуда. Дуже радий мирові, Воздвиженський ходив по хаті, позакладавши руки в кишені, й співав чудовим, дзвінким басом. Піснею скінчилась між ними незгода, і настала в хаті мирнота на довгий час.
- Може, запросимо на цьому тижні ректора й архімандритів? - питала Марта. - До того часу слуги будуть вольні.
- А коли ти того хочеш, то й покличмо!
- Бо тоді якось зовсім не випадало! Такий був час... зовсім не добрий...
- Еге! зовсім тоді не випадало! - сказав Воздвиженський та й замовк.
І довго вони балакали, грали й співали. Марта не втерпіла і того ж таки вечора побігла до сестри.
- Сестро! чи ти пак знаєш, що мій Степан Іванович став зовсім інший?
- Невже! - сказала Степанида.
- Атож! Тепер зо мною вже й радиться, й гроші дав мені до рук. Завтра одвезу в банк. А твій як?
- А мій такий, як і був... Як почав раз ділиться зо мною своїми мислями та думками, як почав читати якогось філософа, то я трохи не заснула. Все сидить, і од стола трудно його одтягти, а гроші десь ховає, і добре ховає од мене, і дає видавцем, як треба. Як же ти свого загнуздала? Порадь мене, як рідна мати!
- Ой сестрице! набралась я мороки, а таки на своєму постановила. Я йому виварила воду раз і другий! Тепер мене слухатиме й поважатиме. Причепись і ти до свого, та причепись добре!
Марта розказала, як вона виварила воду Воздвиженському і як з ним погодилась.
- Треба й на свого філософа тупнуть раз та другий! - сказала Степанида. - А то й мій вдався трохи скупий. На філософські книжки то й гроші є, а як для мене, то й нема! Піду оце таки зараз до його!
При
