Залишенець. Чорний Ворон - Шкляр Василь

Вєдь вайна-то акончілась. Народ пріступіл к мірному труду.

— Хто вам сказав, що війна закінчилася? — спитав я. — Навіть оці переговори між нами свідчать про те, що війна продовжується.

— Це вже не війна, а так… — махнув рукою Дибенко. — Яка може буть війна без армії?

— Буде ще й армія, — сказав я. — Тобто вона вже є, але розпочне свій рейд у визначений час. Ви в цьому переконаєтеся, якщо, звичайно, доживете до тієї години.

— Чьо он ґаваріт? — перепитав Кузякін.

— Он гаваріт, что всьо єщо впєрєді, — сказав Дибенко.

— Ну да, он правільно ґаваріт, — погодився Кузякін. — Впєрєді для ніх аткриваются всє вазможності.

Раптом його довгобразе лице витяглося ще на піваршина.

Я подивився туди, куди Кузякін витріщив свої балухи. Нічого дивного там не було — просто Ходя замість того, щоб закурити, розірвав цигарку, висипав тютюн на долоню й, запхавши до рота, почав жувати. Напевно, комбриг Кузякін не знав, що тютюн ще можна вживати і в такий спосіб, ну, може, трохи не такий тютюн, але за воєнного часу перебирати не доводиться.

— Виходить, ви ще нічого не знаєте, — сказав Дибенко. — Ай-я-яй…

— Разрєшітє, я всьо аб'ясню, — втрутився в розмову той, що подав нам фільчину грамоту. — Ви там савсєм адічалі в свайом лєсу, атарвалісь ат міра і нічєво нє знаєтє даже о сваєй арміі. Недавно жалкіє астаткі пєтлюровского войска дєйствітєльно савєршілі свой, как ви ґаварітє, рейд із-за польскаво кордона. Нада атдать етім смєльчакам должноє, дашлі ані пачті да Кієва, но пазавчєра катовци разбілі іх в пух і прах[*].

— Цього не може бути! — вигукнув козак Чикирда. — Ми прийшли сюди не для того, щоб слухати брехні!

— Ето факт, — сказав чекіст. — Пачті нікаво нє асталось в жівих. Ах, да! Ваш так називаємий ґєнєрал-харунжій Тютюннік, возґлавлявшій ету жалкую вилазку, сбєжал с поля боя, как заяц, но факт астайотся фактом. Арміі больше нєт і бить нє можєт. Впрочєм, чєво я здєсь разашьолся, как салавєй? Вот, пажалоста, пачітайтє самі.

Він дістав із планшета газету й, розгорнувши її, подав через стіл сотникові Бойку. Це був "Боевой красный листок", де на першій сторінці "стрибав" чорний заголовок, від якого в мене потемніло в очах:

"Остатки петлюровской армии полностью уничтожены героями-котовцами!"

Ми з Бойком так гарячково шарпнулися разом до тієї газети, що стукнулися лобами. Там справді писалося про те, що петлюрівське військо, яке перебувало в польських таборах для військовополонених, під'юджене західною буржуазією, "віроломно" перейшло кордон, аби повалити совєтську владу, але біля села Малі Миньки його оточила кіннота Котовського й знищила до ноги.

Ми з сотником Бойком, перечитавши це повідомлення, лупали очима то один на одного, то знов у газету. Не хотілося вірити. Це була катастрофа. Цілковитий крах.

З іншого боку до Бойка притиснувся козак Чикирда, який також втупився у газету й нервово заворушив губами. Ходя, що сидів праворуч від мене, й собі смикнувся заглянути, що там написано, та оскільки читати не вмів, то знов проказав незворушно:

— Хуня!

— Твоя правда, — сказав я.

Сотник Бойко машинально склав ту газетку увосьмеро й також хотів запхати до нагрудної кишені, але я його зупинив. Узяв її, демонстративно відірвав клапоть паперу саме з тієї передовиці і, сховавши газету до кишені, почав скручувати нову "козячу ніжку". При цьому я незмигно дивився на Дибенка.

— Мені кажиця, — сказав Дибенко, — нам пора випить.

— Да, — зрозумів його комбриг Кузякін. — Нєпрємєнна!

Ми випили, червоні командири знов почали патякати про те, що відтепер тільки самогубці можуть залишатися в лісах, що тих, хто не явиться на амнестію, жде неминуча загибель, а мені в голові бухкало одне: "До ноги… Армію знищено до ноги…"

Я ковтав ці слова разом із димом, мене охопив такий відчай, що хотілося вити. Як таке могло статися? Чому ж не було гасла — сигналу до загального повстання? Чому нас не повідомили про виступ армії з-за кордону? Хтось ніби зумисне підготував цю катастрофу.

І тут я почув справдешнє виття. Тоненький монотонний звук зринув десь обіч мене, такий протяжний, такий тужливий, що мені стало моторошно. Він протинав мене, як голка, той безвідрадний звук, і минув ще якийсь час, поки я зрозумів, що то підвиває Ходя. П'яненький, він завів свою, ніколи не чуту мною пісеньку чи, певніше сказати, мелодію, бо Ходя не вимовляв жодного слова, тільки виводив одному йому знайомий мотив.

Це я вперше, відколи його знав, почув, як Ходя співає, і, либонь, через те мені стало так тужно, аж моторошно. Він співав із заплющеними очима, вважаючи, що його ніхто не чує й не бачить, співав тихенько для самого себе, голос його дрижав і переривався пунктиром на безліч дрібних голочок.

Не знаю, що на кого найшло, але, поки Ходя співав, ніхто не обмовився й словом, навіть комісар Дибенко, комбриг Кузякін і два чекісти сиділи сумирно й слухали. Лише коли Ходя затих, Дибенко враз ніби прокинувся:

— А шо, хлопці, може, своєї ушкваримо? — І, не чекаючи згоди, затяг красивим густим баритоном:

Ой, на! ой, на горі та й женці жнуть…

Дибенко аж підстрибував на стільці, пересмикував бровами, підморгував нам, заохочуючи до співу, але ніхто до нього не приєднався, і, доспівавши до "яром-долиною козаки йдуть", він утратив запал.

Я від самого початку не мав інтересу до цих посиденьок, а після звістки про фатальний виступ нашої армії не хотів тут лишатися ані хвилини. Звичайно, більшовики, як і їхня газетка, могли чимало перебрехати, але те, що наше військо спіткала трагедія, я тепер відчував нутром.

— Рушили, — обернувся я до сотника Бойка.

— Поки вітер без сучків, — додав козак Чикирда, і ми підвелися.

Комісар Дибенко й комбриг Кузякін почали вмовляти, щоб ми зосталися до завтра — адже ще ні до чого не домовилися, — обіцяли натопити лазню, привести веселих дівок, але я сказав: ні.

Дибенко, видно, образився — і за те, що з ним не захотіли співати, і що так швидко обірвали переговори, бо вже надворі, підійшовши до мене, спитав з дурною усмішечкою:

— Китайця у нас спиздили?[*]

— З яких це пір на Кацапщині завелися китайці? — спитав я.

— Ну да, я понімаю, — сказав Дибенко.

Уже вночі ми дісталися до табору Гонти-Лютого, а вдосвіта я зі своїм загоном подався за Смілу, де нас ждала гаряча робота.

3

"По данным агентуры от 8.01, в районе Лебедина, верстах в 23-х от Новомиргорода, находится банда Черного Ворона в 90 сабель при одном "максиме" и двух пулеметах "льюис". Бандиты поклялись ждать своего атамана до тех пор, пока не подтвердится, что он мертв, и говорят, что не сложат оружия и не сдадутся, пока не перережут всех москалей и коммунистов. На предложение сдаться с гарантией помилования от них получен письменный ответ на имя начальника 5 района, копия которого прилагается для сведения:

"Таваріщ Нечипоренко! Ми дуже вдячні за амнестію, але явитися до вас нема коли, бо треба бити чрезвичайних жидів і… (слово неразборчиво) кацапів, котрі позасідали в Сов. Кр. Раб. власті і гнітять нарід так, що цареві Ніколці й не снилося. То хто ж по-вашому бандит? Той, хто прийшов до нас із Московщини і серед білого дня грабує кожну хату, чи той, кого ви вигнали з дому і змусили піти до лісу, щоб боронити свій край?

А тобі, московський сраколизе, скажемо прямо: якщо не хочеш, щоб тебе спіткала та сама доля, що й начальника лебединської міліції Борвіка та його таваріщєй, які разом і в ногу пішли їсти землю, то приходь до нас у ліс. Може, ми тебе амнестуємо і будемо разом бити комуну та стояти за правду. Бо ми не любимо неправди опущ хріну, правдою живемо на світі і сипимо тобі її в очі, як піском".

Подпись под этим письмом неразборчива, но фамилия, по-видимому, какая-то волчья — то ли Вовкодав, то ли Вовгура.

Недавно большая шайка бандитов останавливалась в селе Журавка, потом скрылась в лесу, не оставив, к огромному удивлению, никакого следа. Бандиты как будто прошли над снегом…

Начуездугрозыска Козицкий.

Секретарь Смульсон".

(Витяг з інформаційного зведення Черкаського повітового карного розшуку за 15–23 січня 1922 року.)

Обминаючи села — де лісом, де полем, — Чорний Ворон надвечір дістався до Богунового хутора, за яким починався Лебединський праліс. Темніло зарані: поки він одлежувався у Євдосі, свята Варвара увірвала ніч, але дня не подовжила. Срібний німецький годинник, якого Ворон дістав з кишеньки-пістона, показував тільки п'яту, а надворі вже було поночі. Втім, до їхнього зимівника він зміг би дістатися із заплющеними очима, так само, як і його кінь, котрий чув цю дорогу кожним копитом.

Вони з Мудеєм блудили вночі тільки раз. Ворон досі не міг собі пояснити, що то було, що їх водило тієї темної осінньої ночі. До всього ще впав такий густющий туман, що далі носа нічого не видно, — саме такої пори Ворон відпускав козаків, кому було ближче додому, провідати рідних, а того разу й сам вибрався до своїх. І хоч яка була непроглядна сльота, Мудей швидко доніс його полем до Водяного, потім мав бути Товмач, але… села не було. Зусібіч стіною стояла така хлипка мла, що забивала подих, Ворон нічого не бачив далі коневої гриви, і раптом він зрозумів, що Мудей також збився з дороги, ходить колами, сліпо місить розгасле поле. Ворон нічого не міг йому підказати, роздратовано шарпав за повід "цоб" і "цабе", бо не бачив жодного орієнтира, жодного деревця чи кущика. Блукаючи навгад, він сподівався наткнутися на знайому місцину, на близьке село Скотареве чи на Капустине, щоб звідти взяти прямий маршрут на Товмач, але ж ні — щось уперто водило їх полем, залитим туманом-маною. Що маною — то правда, бо коли Ворон черговий раз зупинив Мудея, щоб прислухатися до глухої ночі, прикинути, в який бік повернути, він раптом почув позад себе цмокання. То був такий звук, як прицмокують на коня, щоб його підігнати, і Ворон спершу подумав, що йому приверзлося, що, може, то розгаслий ґрунт чавкнув під копитом Мудея чи якась нічна пташка озвалася, та ні. Згодом, коли він знов зупинився, в тумані так само цмокнуло, тільки цього разу попереду. Йому захотілося крикнути в цю могильну імлу, що кидала йому виклик, наче жива примара, і тоді Ворон зрозумів, що його водить, що він уже панікує. Не було, звичайно, ніякого страху, та була злість на цю безпорадність — він уже готовий був повернути назад, однак не знав, у який бік пустити коня.

Ворон ще кілька разів чув у тумані те виразисте цмокання, про яке ніколи б нікому не розповів, якби не одна обставина.

Вона, ця обставина, з'ясувалася згодом, але тієї ночі Ворон нічого не знав і поклав собі єдине розумне рішення, яке могло бути в такому дурному становищі, — це довіритися волі коня, який не відає, що таке забобони, помисливість чи наслання.