Залишенець. Чорний Ворон - Шкляр Василь

— Він міг перев'язати і здорову руку, щоб придуритися, наче його поранено. А як же вона посиніла? Звідки ж ота лихоманка взялася?

— Зрада — вона і є зрада, — мовив Вовкулака. — Хитра й вигадлива. Це коли ти по правді живеш, тобі таке й на думку не прийде. А коли починаєш крутити, тоді що завгодно вигадаєш.

— Якоюсь бузиною намастився?

— Не знаю. Бузиною чи синькою, чи, може, та лярва дала йому такої жидівської рахуби, про яку ми й не чули. Ще й порошка якогось підсунула, щоб зубами поцокотів.

— Ну, як дуже захочеш, то подзвониш зубами й без порошків, — сказав Ворон.

— Як воно там було, не знаю. Але можу забожитися, що це вона все придумала і його намовила. А як — тепер мені байдуже. У мене, отамане, вселилася така байдужість, наче отут, — Вовкулака ткнув себе в груди, — я грубезну каменюку ношу. Часом і хотів би заплакати, та не виходить. Може, ти мені поясниш?.. Ти ж чоловік грамотний, видно, що неабияку науку пройшов… Я не брешу?

— Та яка там наука, — знизав плечима Ворон. — Після земської школи батечко послав мене аж до Москви на математичні курси. Але до чого вона тепер, та наука?

— А до того, що я хотів ось що спитатися в тебе: звідки в людини беруться сльози? Чому в одного вони течуть, як горох, а в іншого їх мовби й немає.

— Цього я тобі не скажу, — похитав головою Ворон. — Але знаю точно, що біль не зважиш міркою сліз. Так само, як і радість нічим не виміряєш. Та хіба нам, козакам, сушити над цим голови? Краще скажи мені, як ти все пояснив тоді Гризлові?

— Що саме? — якось напружено спитав Вовкулака.

— Те, що брат більше не повернувся.

Вовкулака паличкою поворушив жар у багатті, помовчав, потім сказав:

— Я вперше йому збрехав. Ти не уявляєш, отамане, як мені тяжко було це зробити, але брехня веде за собою брехню. Гризлові я сказав, що брат потрапив у засідку "красних соколят". Ще встиг спровадити на той світ комісаршу, а тоді і його припечатали.

— І Гризло повірив?

— Не знаю. Але ж, окрім мене, ніхто не знав правди. Я правдою жив на світі, — закліпав Вовкулака лисими повіками. — А тут уперше збрехав.

Він теж вигорнув із приску гарячу картоплину й відразу почав її чистити. Шкіра на руках Вовкулаки так зашкарубла, що йому не пекло.

— Ти, отамане, не гнівайся, але скажу тобі по правді: я через те й пішов тоді від Гризла до тебе. І важко було мені йому в очі дивитися, і хотілося чимдалі від дому завіятись. Немає мені туди вороття…

— Це ти даремно, — мовив Ворон. — Ти…

— Не треба, — сказав Вовкулака. — Не треба мене втішати. Я просто хотів поділитися з тобою тим, що втомився носити в собі. Я мусив розповісти всю правду. Ти мені, отамане, ще от що скажи… — Вовкулака знов підворушив жар, од якого червоні відблиски пробігли його лицем. — Якщо людська душа не вмирає, то чому ще ніхто не подав жодного знаку з того світу? Не знаєш?

— Ні, — сказав Ворон.

— Я думаю, що коли душа не вмирає, то мусить же вона якось обізватися хоча б до своїх рідних, га? Подати надію чи що. Невже ж вона стає такою глухою до того, що було в цьому житті? Не може такого бути. Через те я ось що тут думаю: хтось не дає тим душам обізватись до нас, хтось їм боронить.

— Правильно, — сказав Ворон. — Не можна людям знати всього. Мусить бути велика тайна життя і смерті. Інакше все втратить смисл.

— Ні, неправильно, — заперечив Вовкулака. — Я, наприклад, хочу знати… Тому запам'ятай, отамане. Якщо ти, звичайно, не проти. Коли я загину, коли помру…

— А чого це ти вмирати зібрався?

— Ну, наприклад. Якщо так станеться. Так от, коли мене вже не буде, я тобі обіцяю, якщо ти, звичайно, не проти… Я тобі обіцяю…

— Та кажи вже, не обіцяйся, — всміхнувся Ворон.

Вовкулака нахилився до нього й прошепотів так тихо, ніби сам себе боявся підслухати:

— Я подам тобі знак з того світу.

— Який саме?

— Ще не можу сказати по правді, не знаю, як воно буде. Але ти неодмінно здогадаєшся, хто обізвався до тебе. Ось побачиш.

РОЗДІЛ П'ЯТИЙ

1

Ганнуся останнім часом майже не виходила в село: не могла більше слухати вигадок про Веремія та й боялася дурного ока.

Уже видно було й сліпому, що Ганнуся носить дитину. Колись би вона таким лоном пишалася, зумисне б ішла між люди, щоб усі бачили її жіноче знамення, а тепер ні. Тепер вона знала, що краще із цим ховатися.

Та ось одного дня влетіла до них у хату не по літах метка Танасиха, заломила на грудях руки й, хитаючи з боку набік закушканою в три хустки головою, ще з порога залементувала:

— Привезли! Веремія привезли в село!

Ганнуся з матір'ю обімліли, витріщилися на Танасиху, не розуміючи, що вона каже.

— Мертвого привезли, — сказала Танасиха й заголосила, як над труною: — Рученьки холодні, ніженьки босі, не топтати їм більше синього рясту…

— Куди привезли? — перебила її Ганнуся.

— Як куди? — закліпала Танасиха сухими очима. — По селі возять на санях, показують усім, що Веремія вбито. Так і кричать: "Ідіть помилуйтеся на свого бандита, який він тепер страшний та хоробрий!.." Онде-го вже до нашого кутка доїжджають.

Ганнуся з матір'ю, вхопивши на ходу одежину, повилітали з хати, а Танасиха шкандибала за ними вслід, примовляючи:

— Ой, ідеш ти в далеку дорогу, соколе наш, вирушаєш туди, де вітер не віє, сонце не гріє, де пташки не співають, зіроньки не сяють…

Він лежав на запряжених добрими кіньми санях — босий, простоволосий, у закривавленій вишиванці і споднях, тільки для більшої переконливості, що це таки Веремій, біля нього поклали ще й солом'яного бриля, хоча надворі стояв мороз. Сани були вимазані кізяками, наче ними недавно возили гній, не було там постелено й віхтя соломи, убитий лежав горілиць на дощаному піддонні, закинута назад голова звисала із задка саней. Якби мертвий розплющив очі, то побачив би всіх цікавих, що йшли за саньми, догори ногами.

Збоку біля нього стриміла табличка:

"АТАМАН ВЕРЕМИЙ. ЭТО ЖДЕТ КАЖДОГО БАНДИТА!"

На санях за погонича сидів надутий, як сич, комнезамівець, а по обидва боки йшло, ніби в почесній варті, по двоє червоноармійців. Комнезамівець час від часу вигукував точнісінько так, як казала Танасиха: "Ідіть помилуйтеся на свого бандита, який він тепер!"

На вулицю справді висипало чимало цікавих, дехто вже давно ішов за саньми, щоб чогось, бува, не проґавити, люди виходили з дворів, хто ближче, хто зоддалік розглядали вбитого, намагаючись розпізнати, чи то Веремій, чи хтось тільки схожий на нього, мовчки кивали, похитували головами, бо що тут розбереш, як мертвий, до того ж сильно побитий, бозна-скільки пролежав на морозі.

Ганнуся з матір'ю підбігли до саней, довго дивилися на нього, — ні-ні, це не їхній Ярко, — Ганнуся впізнала того самого чоловіка, що їй показували в Матусові, та треба ж було оплакати мертвого хоч про людське око, і тут їх виручила стара Танасиха. Вона вчасно прибігла услід за ними, розштовхала тих, хто стояв їй на дорозі, підійшла до саней і, низько схилившись над партизаном, заломила на грудях руки, закурликала тонким жалібним голосом:

— Ой сину наш, синочку, та краще б ми тебе з війноньки виглядали, ніж у таку далеку путь виряджали. Вже без тебе будуть сади розцвітати, без тебе буде зозуля кувати, соловейко щебетати, нам жалю-горечка завдавати…

Танасиха так жалібно заквилила над убитим, що заплакали не тільки Ганнуся з матір'ю, всі жінки почали витирати сльози, чоловіки познімали шапки, діти попринишкали.

— Звідкіля ж нам, соколе наш, тепер тебе виглядати: чи з гори, чи з долини, чи з високої могили? Чи з глибокого яру, чи з далекого краю?..

Комнезамівець і червоноармійці почали переглядатися між собою: це що ж виходить, привезли вбитого отамана людям на пострах і глум, а вийшов справжнісінький похорон, вийшло таке, ніби Веремія привезли в рідне село, аби з ним усі попрощалися і з великою шаною та жалобою провели в останню дорогу.

Тоді один з тих, що йшли обіч саней з рушницями, отямився, підскочив до Танасихи, вхопив за плечі й піхорнув її так, що стара покотилася в сніг.

— Прєкратіть аґітацію, контра!

"Червінці" посідали на сани, комнезамівець з такою люттю врепіжив батогом по конях, що на їхніх лискучих крупах здулися басамани. Вони майже з місця пішли навскач, помчали на сусідню Зелену Діброву, — був наказ возити й показувати мертвого Веремія по всіх довколишніх селах.

Танасиха поволеньки підвелася, обтрусилася від снігу, потім, дивлячись, як швидко віддаляються сани, заголосила розпачливим криком:

— Ой, на кого ж ти, соколе, нас покидаєш, у які краї вирушаєш? У краї темні, краї холодні, де дзвони не дзвонять, де люди не ходять…

Вона квилила та примовляла з таким одчаєм, аж чорний ворон заслухався, — він давно вже примостився недалечко на комині хати, споглядаючи за цим дійством. Сухе тепло, що дихало з комина, приємно лоскотало йому підкрилля, тут можна було сидіти хоч і до ночі. Ворон любив спостерігати за похоронами, сприймав їх спокійно, а тут чогось просльозився, наче на старості літ став таким співчутливим. Насправді ж чорний ворон не дуже тим переймався, це потягло з комина димом, який зайшов йому в очі.

Ворон крізь сльозу дивився на сани, що везли в сусіднє село неживого, проте знайомого йому партизана, і думав: ці доїздяться, що лісовики вкрадуть у них свого товариша і поховають його як годиться.

А якщо ворон щось загадував наперед, то майже ніколи не помилявся.

2

"Полевому штабу ВУЧК во главе с тов. Михайловым после кропотливой агентурной работы и расширения осведомительной сети удалось склонить к амнистии членов холодноярского Повстанческого комитета Петренко, Темного, Чучупаку А.[*] и с ними 76 бандитов. Прошлое всех атаманов очень характерно. Все они бывшие петлюровские офицеры, учителя, очень грамотные, есть даже члены царской охраны, которые, тем не менее, тоже всячески поддерживали идейность за "рідну неньку". Надо сказать, что явившиеся атаманы внешне выглядят довольно плохо, все они оборваны, истощены физически. Уголовщина в их среде преследовалась самым суровым образом, вплоть до расстрела. В Холодном Яре есть мелкие одиночные шайки, преследующие исключительно уголовные цели, но все их члены, как ни странно, по национальности великороссы (саратовцы, уральцы, сибиряки) из бывших красноармейцев, ставших потом дезертирами. Это обиженный судьбой деклассированный элемент, который исчезнет сам по себе после общего оздоровления обстановки в Холодном Яре.