Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід

Надію не займали. Немов забули про неї. Вже лягаючи спати, вона не ждала, що цієї ночі її можуть забрати.

Мучили довгі ночі. З тюремної бібліотеки їй іноді на її прохання приносили книжки, але важко було ними зацікавитись. Вона уподобала своєрідне заняття: на читаних в'язнями сторінках дошукувалась їх слідів. В'язні робили написи. Здебільшого ці написи стиралися або замазувались чорнилом. Все ж Надія намагалася їх про. читати. Ні вдень, ні ввечері в камері не було особливо видно. Потрібні були воля і терпіння, щоб прочитати стерті чи замазані написи. Часто написи робили смертники. Не одне знайоме ім'я знаходила вона на полях тюремних книжок. Вона вивчала такі написи напам'ять. Іноді цілими годинами билася вона над якимись напівзниклими рядками, написаними ледве помітно олівцем або й просто видавленими нігтем. По двох-трьох знайдених літерах треба було розгадати ціле слово.

Надія раділа, коли їй щастило відновити слова, в яких в'язень посилав прокляття катам. Вона б і сама охоче написала подібні слова. Часто смертник у написі прощався з товаришами по партії. Один раз вона прочитала зовсім чітко написаний і незакреслений рядок з Кальдерона: "Життя — це сон..." Прізвище того, хто писав, було їй незнайоме. Поряд з прізвищем стояло в дужках: "до страти на шибениці..." і дата. Писалося ще минулого року.

Надія не спинилась на цьому написі і, перегортаючи сторінки, шукала інших. В цих словах вона відчула, що моральні сили приреченого на смерть підупадали. Перегорнула сторінку з цим написом і забула про нього.

Гірш за все було те, що не можна було говорити з людьми. За весь час її перебування у в'язниці у відділі смертників не було жінок. Вона залишалася сама в камері. Була певна, що, без сумніву, сестра і мати домагалися зустрічі з нею, але їм цього не дозволяли. Надія написала прохання до помічника прокурора, який уже знав її. Можливо, він зважить на її прохання. Вона просила дозволити її матері і сестрі побачення з нею. Прохання було передане прокуророві через тюремну адміністрацію.

Увечері, сидячи на ліжку, кутаючись в шаль, Надія думала про те, що сьогодні вона знову зробила помилку: не треба домагатись побачень, не треба піддаватися нездоланній спокусі. Краще одвикати від людей, щоб легше перемогти потяг до життя. Та пізно вже було виправляти помилку.

За стіною морозна січнева ніч. Місячна ясна ніч. Замерзле вікно світиться блідою плямою. Такими ночами свіжий сніг рипить, наче стогне, під ногами.

Такими ночами чудесно в Чернігові. Давно погашені ліхтарі, але місяць уже підводиться за Десною. Здалеку чути кроки поодиноких людей, що йдуть по снігу, і веселий таємничий сміх закоханої пари, і парубоцька пісня з околиці губернського міста. Вони блукають без меги вулицями околиць — вона і Григорій, її тут мало хто знає. Але Григорій часто зустрічає знайомих людей. Вони вітаються, не спиняючись. Під ногами рипить сніг, і хочеться побігти наввипередки, ловити одне одного, сміятися, як сміються там, в гурті дорослих хлопців і дівчат, що витягли звідкись санки й метушаться навколо них посеред широкої вулиці. Григорій ловить її бажання...

Ось мчать парою коней звичайні гринджоли. Григорій приглядається до них і раптом щось вигукує; він пізнає знайомого підводчика. І ось вони вже на незручних гринджолах, розтрушують на них пихтір сіна, потім сиві від паморозі конячки зриваються з місця, з ніздрів у них іде пара, наче конячки глузують з паровоза. Ось вони вже мчать околицею, і вона дзвінко і нестримно сміється, як і всі дівчата, коли санки на поворотах заїздять убік і перехиляються на крило... Трохи мерзнуть ноги і в пальці зайшли зашпари. Ховає ноги під пальто. їй не хочеться припиняти таку прогулянку. Візник, певне, напідпитку. Він стоїть у передку навколішках, кричить на коней і крутить у себе над головою кінцем віжок. Вони подорожують з однієї околиці на другу, поки візник не приїздить, нарешті, додому. Тоді вони з Григорієм, пішки, приємно розминаючи ноги після довгої їзди, повертаються до міста. Сповзає місяць на ліси за Черніговом, і вона стукає в шибку, до кімнати сестри... Григорій прощається і поволі йде. Вона стоїть біля хвіртки свого двору і дивиться йому вслід. Потім іде до хати і довго ще не може заснути...

І справді, все це немов сон... "Життя — це сон..." Може, так само, як вона, мріяв і цей приречений на смерть чоловік і написав потім ці слова на книзі... І хіба вона, двадцятип'ятирічна смертниця, не може теж думати про своє коротке і, незважаючи на все, привабливе життя, як про чудовий сон? Думати про це вже біля стовпа шибениці...

Цікаво їй, що думала на самоті, чекаючи страти, описана в знайомому оповіданні дівчина, в якої навколо чола сяяло золотом волосся, коли кат натягав на неї білий саван?.. Що вигукнула вона до катів? Певне, прокляття. І коли вішатимуть засуджену Надію Загірну, вона теж кине в вічі катам своє прокляття і не зганьбить, як і та дівчина, своєї честі слізьми і розпачем.

Другого дня з волі їй принесли передачу. З дикою радістю вона кинулась до пакунка, шукаючи якоїсь потайної записки, хоча б одного слова, бодай підпису, щоб знати, хто приїхав сюди, щоб хоч у такий спосіб дати їй знати про себе. Даремно. Адміністрація не дозволяла при передачах ні листів, ані усних переказів... Та й саму передачу хто й зна як дозволили. І тепер тільки, коли перестала шукати записки, звернула вона увагу на те, що було їй принесено. Тістечка, солодкий пиріг, цукерки... Ласощі!.. Звідти... з-за стін в'язниці... І вона впала на ліжко і вперше після арешту плакала, тяжко, з риданням, що підкидало її на ліжку, як у пропасниці. Уперто намагалась затамувати свої страждання і сльози. І вперше в в'язниці нестало їй сили стримати натиск розбурханого почуття.

Минав час. її не займали. Зрідка бували передачі — німі, без слова і знаку привіту. Вони нагадували їй про волю й життя і тільки завдавали раз у раз важких страждань. Ще переконувалась, як починає підточуватися її здоров'я. Частіше відчувала біль у серці. Кололо в грудях... Вечорами відчувала в голові жар. Іноді цілими днями тіло було безсиле. Вона перележувала на ліжку. Тепер вона уже відмахувалася від думок про шибеницю.

В сусідній камері одного з смертників знову обдарували каторгою і негайно перевели до іншого корпусу. Вона довідалась про це під час чергової розмови перестукуванням. Потім лежала на ліжку й безцільно дивилась на брудне невеличке віконце. Воно рясніло краплинами дощу. Починалась весна.

Може, й їй страту замінять каторгою?.. Бодай довічною... Вона ловила себе на цій думці, як на злочині, і день у день знову поверталась до неї. На прогулянках спинялася проти сонця, спрагло, до болю в грудях, вдихала вогке весняне повітря і радісно тремтіла, почувши далеко в небі курликання журавлів або весняну музику жайворонка. Вона помічала, що доглядач, певне, навмисно забуває глянути на годинника і дарує їй кілька зайвих, незаконних хвилин сонця, вітру, весни.

Коли після прогулянки вона заходить до своєї камери, то спиняється з жаху біля дверей: камера дише на неї вогким холодом, в ній темно і тісно, немов у труні. І вона не може тепер перемогти нездоланного прагнення жити.

Лягаючи, вона боялась, що її збудять цієї ночі і повезуть на Лису гору. Ночами майже не спала.

Якось перед ранком почула в коридорі легкий шум. До її дверей наближались люди. Вони намагались робити якнайменше шуму Але вона вже скочила з ліжка і вмить вдяглася. Раптом відчула непереможну втому і вагу на серці. Вона впала на ліжко, пальці вп'ялися в ковдру і майже заклякли. Вона хотіла крикнути товаришам, поки не ввійшли до неї тюремники і не затисли їй рота подушкою. Але вони пройшли повз її двері до сусідньої камери Вона припала до вічка і чула, як хтось із доглядачів глузливо промовив, певне, зазирнувши до камери товаришів:

— Сплять собі сном праведників. Він помилився: в ту ж мить Надія почула дужий вигук, що пролунав на весь коридор:

— Товариші, нас забирають... Прощайте!

Тоді, забувши про все, Надія вхопила ослін і щосили почала гатити в двері. Загриміли всі камери. Заметушились доглядачі. Протест перекинувся на інші відділи, де сиділи політичні. Вся тюрма клекотіла.

Один із сторожів увірвався до камери Надії. Вона відскочила від дверей, розлютована, готова оборонятися Поламаний ослін тримала в руках. Сторож штурхнув її в груди і вона впала на ліжко. Вбіг ще хтось до камери. Надії накрили обличчя подушкою. Один давив подушкою, другий стрибнув на ліжко й топтався на ній ногами, поки вона не втратила притомність. Але й без її участі в'язниця бунтувала.

Надія вже не чула метушні в сусідній камері, де взяли двох смертників.

Весняний ранок застав політичну в'язницю, що співала своїх пісень, не залякана і не вгамована люттю тюремної поліції.

Вдень побиту Надію Загірну забрали до карцера. На щастя, в ньому було хоч і темно, але сухо.

Надія боялась, що після карцера їй погіршать умови. Але через шість днів її знову повернули в її постійну камеру. Розламаного ослона забрали, але нового не принесли.

Тепер Надія була чомусь певна, що незабаром туди повезуть і її. Останній протест політичних був особливо могутній і про нього, певне, відомо й прокуратурі. Значить, уживуть заходів, щоб трохи розвантажити відділи... Вона не боялась страти, але життя щодалі дужче нагадувало про себе, і вона не могла легко від нього відмовитись.

Але забирали не її. Незабаром після того зник "Соловей". Останніми днями він співав багато, з особливою упертістю. Голос його швидко слабшав. "Соловей" був хворий, і хвороба після катування швидко прогресувала. Проспівавши з півгодини, він уже ледве міг тягнути дальші пісні слабеньким, майже нечутним у коридорі голосом. Але що слабше співав він, тим сильніш хвилювався цілий корпус.

Його забрали вдень до контори і тримали там до ночі. Тюремникам пощастило обдурити корпус, і вночі вони непомітно вивезли його на страту.

Тепер уже вона завдавала собі муки самою думкою про неминучу і, напевне, скору страту. Якось уночі — вона й сама не знала — уві сні чи просто вона й не спала — промайнула в неї думка про втечу. Вона підвелась і сіла на ліжку. Невже раніше не спадало їй це на думку? Пригадує: не раз починала думати про це й кидала — в її умовах втеча була нездійсненною мрією.