Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід

Говорили про світогляд гуцулів.

Михайло Михайлович, що не вперше вже був у Карпатах і пильно вивчав звичаї і світогляд тутешніх людей, проводив різку грань між поглядами на дійсність у гуцулів і містикою в світогляді інтелігенції.

— Символізм поета Сологуба,— говорив він,— це витончений, рафінований містицизм. Сам поет знає, що він містик, свідомо намагається обгрунтувати свій світогляд і виступає проти матеріалізму, що породжує в мистецтві реалізм. А гуцул —язичник. Ніякого уявлення про містицизм він не має. З погляду реальності в нього немає різниці між ведмедем і чортом. Його містика — тільки від його некультурності, чого не можна сказати про рафіновану містику інтелігенга.

Тут Граблянський зробив нетерплячий жест азартного опонента. Проте стримався від репліки, певне, з поваги до Коцюбинського, до якого всі знайомі, що були в Криворівні, ставилися з винятковою пошаною,

Гнатюк з зацікавленням стежив за всією дискусією з приводу речей, найбільшим знавцем яких був, певне, він сам.

Коцюбинський, поволі обмірковуючи кожне речення, провадив далі:

— Чорт у поета Сологуба зовсім не той, що в напівдикого гуцула. В останнього він менш містичний. Я певен, якби гуцул знав, що чорта ніхто ніколи не бачив, він перестав би вірити в його існування.

— Які ж з цього висновки?— не без лукавства запитав Граблянський. що прожив серед диких гір цілий тиждень і, за міцною звичкою, язик його вже занудьгувався хоч по якій-небудь суперечці...

— А висновок такий,— просто і рішуче відповів Коцюбинський.— Творчість навіть таких некультурних народів, як гуцули, лемки, бойки, реалістичніша, значить, і більш поступова за творчість якихось там Сологубів...

І Михайло Михайлович іронічно подивився на свого над міру завзятого опонента. Він навмисне згадав про цього, все ще модного поета, бо знав, що Граблянський чомусь возить з собою "Мелкого беса".

Опонент Коцюбинського радісно підхопився, немов його скинули з стільця. Такої щасливої нагоди кинутися в словесну атаку він не мав цілий тиждень.

— Ага-а!.. — вигукнув він, підходячи до Коцюбинського, немов на рингу,— значить, ви зовсім знецінюєте Такі зразки словесного мистецтва, як...

— "Мелкий бес"?

— Так, авжеж так... "Мелкий бес"... Ви вважаєте, що творчість, скажімо, Федора Сологуба — це не поступове явище?..

— Авжеж,— спокійно відповів Михайло Михайлович і, щоб зміцнити свою позицію, послався на свою розмову з Горьким під час останнього перебування на Капрі.

— Пешков?! — раптом зайшовся Граблянський. — Письменник, що дописався до таких творів, як "Мати"! Ви, може, й цей твір поставите поряд з "Мелким бесом"

в плані прогресу?

— Ніколи!.. — сказав Коцюбинський, і кров прилила до його обличчя.— Не тільки цей твір,— продовжував він, розпалюючись,— але й усі твори Сологуба, все писання подібних до нього поетів ніколи не стоятимуть врівні з книжками Горького, які в наші дні є найбільшим досягненням великої російської літератури.

— Ви перебільшуєте... — вставив Граблянський. Коцюбинський раптом розсердився.

— Пане,— протягнув він з такою злістю і рішучістю в голосі, що аж злякав Гнатюка,— чи ви вважаєте на те, що Горький навіть у вигнанні є втіленням всього найпередовішого, революційного в сучасній російській культурі, що піднесення, яке маємо в літературі після пережитих нами чорних років, очолюється саме Горьким?..

Граблянський був дещо спантеличений і сполоханий тоном Коцюбинського. Проте він хотів таки заперечити, але господар, не бажаючи мати в себе в хаті сварку, втрутився в розмову, вміло перевів її на іншу тему, а потім запропонував прогуляїись понад бурхливим після зливи Черемошем. І справді, крізь хмари прорвалося сонце, і кругом запарувала земля.

Черемош гримів і пінився. Іноді мчала на його хвилях вирвана з коренем деревина, раз у раз ховаючись у каламутній воді.

Знову на кілька днів перервалося сполучення з більшою частиною села, що лежала по той бік річки. Та вже була надія на добру годину і на подорож верхи конем у гори на полонини. Гірський кінь і провідник давно були до послуг Коцюбинського і тільки ждали ясної години.

Вночі знову прийшло безсоння, яке мучило його не одну ніч. В одній кімнаті з ним жив студент, і Коцюбинський заздрив йому, що той розкидався на ліжку і міцно спав.

Проте перед світанком Михайлові Михайловичу пощастило задрімати. Кілька годин сну освіжили його, і вранці, залишившись в хаті сам, він дістав папір і з запалом почав писати.

Вдень довідався від хазяїна хати, дяка, що цієї ночі щось напало було на Макія Габорака за селом. Що саме — Макій не бачив, а тільки влучено було йому каменем у плече, що й рукою тепер не двига... Хотів був іще розповісти щось дяк, та Михайло Михайлович зразу вийшов з хати й переступив через перелаз до Габорака.

Той лежав під порожнім оборогом, підмостивши під себе стару свою гуню, і смалив люльку.

Михайло Михайлович спитав:

— Чи правда, Макію, що вдарено вас?

— Авжеж...

— А дуже?

— Нічьо... Зажиє... Крові нема, а плече болить, правицею не рушу...

— У фельдшера не були?

— Не можна... Це не чоловік кидався, а щезник. Удень, як був на польованні та стрілив козу в смереччі. а потім, як клав за плече її, то якось закривавилася пушка, а я й витер кров гунєю, щоб не закипіла... А хіба можна? Треба цівку кріса вертіти навидлі і лити водою дев'ять разів та ще й повісити її на сук... А коза була щезникова, то він мстився за кров.

Він був такий упевнений, що годі було доводити йому щось інше.

Другого дня в селі було храмове свято. Коцюбинський з Гнатюком та іншими приятелями ходили селом, гуляли понад Черемошем, що вже вгамувався трохи після дощів, і селяни перепливали його на маленькій дарябі. Розцвітала народом вулиця.

Зайшли гуляючи на кладовище. Воно рясніло мальовничим убранням гуцулів. Було весело і шумно, бо гуцули не сумують навіть на могилках. Ряз у раз Михайло Михайлович зустрічав знайомих селян. Він більшу частину свого часу бував серед селян, ходив у гори, їздив на полонини, сідав біля рибалок над Черемошем, стежив, як ловили форель. Чомусь трапилось так, що за все своє перебування тут він і разу не був на кладовищі. Тепер приглядався зацікавлено до могилок, людей, хрестів і оздоб на похованнях. Ось йому впало в око, що на всіх могилках були занадто мізерні хрести. Тимчасом у матеріалі на хрест гуцул ніколи не має нестачі: треба лише вийти за околицю і в розкішному лісі вибрати собі ялину до вподоби... Певне, в цьому теж був якийсь народний звичай... Зразу ніхто із знайомих не міг цього пояснити.

Михайло Михайлович не заспокоювався. Коли вже перед ним постало якесь питання, він мусив знайти відповідь. Один із знайомих Гнаїюкові селян відповів:

— А то нащо йому добрий хрест?.. Хіба воно чого хоче?..

Подумали, що підпилий гуцул жартує. В розмові з священиком Коцюбинський звернув його увагу на це явище. І той пояснив.

— Гуцул уважає,— сказав він,— що в людини тільки земне життя прекрасне, тільки це життя можна любити повним почуттям. Плохий, нікчемний хрест на могилі — це символ мізерії смерті, мізерії кінця людини.

Михайло Михайлович насторожився.

Але священик більш нічого не міг пояснити з цього приводу та й, певне, не бажав, бо в явищі, про яке його запитали, він убачав залишки поганського духу. А Коцюбинський був схвильований почутим і під час прогулянки не раз повертався до цієї теми. Його цікавило ставлення ще незіпсутих цивілізацією гуцулів до життя, і тут він почув дещо важливе для цього питання.

Хтось із знайомих пообіцяв повести Коцюбинського до "бога" — місцевого ворожбита. Тепер Михайло Михайлович згадав про це, і вони пішли, їм не пощастило: в цей святковий день біля двору ворожбита було сила народу і підвід. Люди приїздили до нього навіть з дальніх сіл, розпрягали коні біля воріт і з ранку чекали своєї черги. Коцюбинському пропонували зайти без черги, але він відмовився. Вій хотів говорити з ворожбитом не поспішаючи, на дозвіллі, і кілька хвилин "прийому" в цієї поважної персони його не задовольняли.

Потім, у буденні дні, він не раз заходив до цієї людини, простої, без ніяких зовнішніх ознак чаклуна, їх розмови часом були досить тривалі. Коцюбинському не пошасіило переконатися — свідомо дурить ворожбит людей чи й сам вірить у те, що пророкує людям. Він лише допевнився, що в жиггі гуцулів він був не якоюсь особливою, дивною людиною, а буденною, постійною потребою, як і крамар, як і піп.

Коцюбинський знав ще силу якихось темних людей — маклерів і агентів, що живилися все своє життя біля селян. Щодо цих набридливих людей, різних спекулянтів, перекупників, просго злодіїв, то вони не цікавили Коцюбинського, але роль їх у житті гуцулів була остільки значна, що він довідувався про них більше, ніж хотів. Вони обступали гуцула на кожному кроці. В них він діставав потрібні йому в скругну хвилину гроші під величезні проценти. Відробляв їм без кінця свої позики і, зрештою, так заплутувався, що вже не мав можливості сам продати вівці чи теля, а мусив збувати все цим людям за півціни. Без них гуцул уже не міг зробити жодного кроку. Вони обсідали його, як мухи, годувалися з його праці і темряви. А коли хто й пробував протестувати проти них, порушувати встановлений ними режим гуцула, тому об'являлася війна.

Коцюбинський сам якось спостерігав з свого вікна, як Макій Габорак, ухопивши пістоля, гнав з свого двору одного з таких суб'єктів. Той утікав, але обертався й погрожував.

Коцюбинський вийшов з хати.

— Макію! — запитав він.— За що ти чоловіка лякаєш?

— Ах, ти ж, гаспидська твоя душа! — лаявся той услід своєму супротивникові, хоч того і сліду вже не було.— Най би тебе щезник узяв!..

І, вже розпалюючи свою оздоблену бронзовими прикрасами люльку, хвилюючись, говорив:

— Пронюхав, що в Макія є з десяток лисів. Що Макій хоче в місті на базарі продати своїх лисів і приперся:

"Не можна на бязар возити, мусиш мені продати... Я тобі ціну дам". Диявол!.. Знаємо твою ціну!.. Мої лиси, сам наловив у зазуб, сам де схочу й продам. Газда їх не потребує. Газда сам з усім упорається. Так ні ж, усе їм збувай, вони нашим трудом харчуються, а газда, поки й живе, на кулеші сидить...

Увечері Макій прийшов до дякової хати й сів на призьбі під вікном. Він довго смоктав, свою люльку, когось лаяв про себе і навіть наспівував якоїсь пісні.