Михайло Коцюбинський - Смілянський Леонід

І тільки в цей момент, якось раптом, зрозуміла вона всю вирішальність моменту: адже оце зараз, через якихось півгодини, годину чи просто кілька хвилин судді у своїй кімнаті за сніданком виречуть її долю... Жити чи не жити їй... "Мало прожила на світі і мало зробила",— думала вона, не помічаючи оборонця, що, ніяковіючи, пропонував їй хоч трохи поснідати. Відмовилась.

Просиділа сама, не розмовляючи ні з ким, якихось півгодини, поки не повели її знову до зали. З жахом відчула, що її ноги ледве пересуваються, що вона не може примусити їх ступати твердо і впевнено. Легке, холодне тремтіння в тілі вона перемогла, напруживши сили. Ноги так і залишились важкими і неповороткими. Але свідомість була напрочуд ясна і думки якось дивно спокійні. Вона не повернула обличчя до генерал-майора, коли він, сівши на хвилину в своє крісло, враз підвівся й почав читати вирок. В залі була надзвичайна тиша, як колись, в дитинстві, — пригадує вона, — в церкві, коли хвилинами завмирав народ, упоєний співами архієрейського хору. Вона знову дивилась поперек зали у відчинене на волю вікно.

"Указом його імператорської величності, 1910 року, червня одинадцятого дня, київський військовоокружний суд..." :

За вікном на вулиці прогуркотів вантажний візник, і вона ледве чула не дуже сильний і нестерпно спокійний голос голови суду, що звичайним завченим тоном вимовляв, іноді навіть одриваючи погляд від паперу, формулу вироку. Візник віддалявся, гуркіт швидко зовсім затих, і вона в раптовій, немов церковній тиші, почула цілком виразно останні слова вироку: "...суд ухвалив: Загірну Надію засудити до смертної кари через повішення..."

Вона почула ще зухвале щебетання синиці, що раптово пролетіла під вікном, і цілком реально відчула запах неіснуючих тут фіалок, як у травневому лісі над Десною...

V. КАМЕРА СМЕРТНИКІВ

"Як багато мучеництва на землі!

Навіть у календарі на кожний день

записано кілька мучеників".

М. КОЦЮБИНСЬКИЙ. З записної книжки.

Залишалося тільки просити про помилування. Родичі і товариші зробили все. Звичайно, їх прохання не мало успіху. Подано було його на ім'я командувача військової округи, але він не зважив на материні сльози. Друге прохання було повезене в столицю. Єдиним наслідком усіх цих прохань був виграш часу. В чеканні відповідей минали місяці.

До Києва приїздили Коцюбинський і Чиж. Радилися з представниками адвокатського світу. Та знову ж таки, окрім прохань про помилування, ніхто не міг порадити нічого.

Надія тепер сиділа у відділі смертників. Вона була єдиною жінкою, засудженою до страти. Тому сиділа в камері сама.

Другого дня в дальній одиночці по коридору опинився ще один смертник. Коли тюремники вийшли з його камери і за ними лунко дзенькнув замок, засуджений раптом заспівав. Він схвильовано, поспішаючи, поки його не спинили тюремники, співав.

До його камери ввірвалися доглядачі. Спів обірвався. Хтось із доглядачів вилаявся в коридорі і додав: "Розспівався тут, як на весіллі... са-ла-вей!.." Нового засудженого всі почали прозивати "Соловей".

Увечері він знову заспівав. Засуджені припинили розмови і схвильовано прислухались. Потім до камери бунтівливого співця знову ввірвалися доглядачі. Спів обірвався. І раптом, немов по команді, весь коридор смертників загримів: ув'язнені били в двері, в стіни, лунали вигуки протесту і пісні. Через кілька хвилин вся тюрма гуркотіла, протестуючи проти побиття засудженого. Доглядачі були безпорадні і довго не могли вгамувати тюрму.

Але ні того дня, ні в наступні дні, як не прислухалися в'язні, голосистого бунтаря не було чути. Певне, його замкнули до карцера або тяжко побили і відправили до лікарні.

Коли Надію засудили, вона була повна мужності і тої життєвої снаги, що дозволила б їй зневажливо і бадьоро йти на шибеницю. Сама дивувалася з себе, що могла трохи спати і навіть їсти. Кожного разу, лягаючи в ліжко, вона запитувала сама себе: чи це не остання її ніч... І навіть бравірувала тим, що може в таку ніч спати і не мучитися уві сні від звичайних для її становища кошмарів. Здавалось, нічого несподіваного для неї вже не трапиться в житті: все обмірковано нею, все передбачено. Вороги не могли б злякати її в останній момент ніякою несподіванкою. Смертниця Надія Загірна досконально уявляє собі кожен свій крок — від камери до петлі. Вона навіть знає, який кат зашморгне на ній петлю і виб'є чоботом з-під її ніг ослона. З тої хвилі вона, Надія Загірна, більш не відчуватиме життя.

Іноді щастило коротко перестукнутися з товаришами за стіною. Вона швидко опанувала цю техніку. Так довідалась вона, що катівським ремеством займався в ці часи старий городовик Печорської поліцейської часті Ничипір Васильович Кругляк. За її страту він дістане п'ятдесят карбованців. Отже, її смерть дасть комусь матеріальну користь.

Вона згадала прослуханий років два тому на літературному вечорі в Чернігові твір. В цьому творі кат Лазар вішав дівчину, бліду, як хмарина, з золотим волоссям, що сяяло навколо лоба... Не боялася, не опиралась... Навіть не плакала. Щось гукнула перед смертю, наче чайка. Це оповідання написав письменник Коцюбинський... Вона добре пам'ятає, як він читав їм цей свій твір. Шкода, що потім не прочитала його сама ще разів кілька. Деякі деталі зникли в пам'яті.

Дівчина крикнула, як чайка... Це, певне, вона проклинала їх, своїх ворогів. Недаремно вони стояли перед нею винуваті... Цікаво — скільки років було тій дівчині? Е-е... та чи не все одно скільки... Швидше б тільки, поки вона має сили!..

Та минав час, довгі, нудні тижні і місяці... Ніхто не тривожив її вночі. Начальство щось не квапило свого Ничипора Васильовича.

Її мучило тільки те, що нікому із своїх близьких вона не могла написати і ні про кого з них вона не могла нічого дізнатись. Певне ж, до неї просилися її родичі. Певне, Марина благала не раз начальство пустити її до сестри бодай попрощатися. А чому б і справді не пустити до неї родичів? Гіркі сцени, але ж людям без цього не обійтися.

Одного дня двері до її камери розчинилися. "Що — вдень?.." — здивовано запитала вона саму себе. Та вона помилилася. Ніхто не думав вести її на страту. Це прийшов її оборонець разом ,з .вартовим і повідомив, що одержано відповідь: помилування їй не буде...

— Мені' це вже було відомо,— і вона безтурботно усміхнулась.

— Коли? Від кого?— здивувався недотепний адвокат.

— Ще як ви думали писати прохання... Мені мстяться за поліцая. Тому й не слід було чекати милості...

Дозорчий ввічливо припинив їх розмову.

Через кілька днів її відвідав з подібною ж метою помічник прокурора київської судової палати.

— Здрастуйте! — гукнув він неприродно піднесеним голосом ще в дверях.

— Моє вам шанування! — в тон йому відповіла Надія.— Ви привезли мені помилування? Я чую це в вашому голосі. Чи не так?

— Ні,— сказав він, зітхнувши,— не так... нічого хорошого. Вам не щастить. До речі, а як ваше здоров'я і самопочуття?

— Нічого, добре... А як ваше?— продовжувала глузувати з нього дівчина. Вік розумів, що вона глумиться, і ніяк не міг дати собі ради...

— Не розумію я вас, Загірна; у вашому становищі треба просити до себе священика, а ви зовсім не в молитовному настрої... Що це — дитяче зухвальство?

— Бачте, пане прокурор, для туги й печалі я маю досить часу, а повеселитися мені тут не випадало ще нагоди. За попа дякую. Моя совість чиста і каяття не буде...

— Та я бачу,— роздратовано сказав помічник прокурора і вийшов з камери.

І більше не заходив ніхто. Вночі до неї стукали через стіну товариші. Питалися, хто приходив до неї вдень і чого. Вона відповіла і довідалась від них, що з чотирьох смертників двох забрали сьогодні вдень до контори і там залишили до ночі.

Надії вже доводилось чути, що робиться в відділі смертників, коли вночі когось із них забирають і йому щастить вигукнути: "Прощайте, товариші!" Вигуки, брязкання чим попадеться і в що попадеться, спів жалібного маршу, погрози доглядачів і навіть побиття... І тільки вранці вгамовується відділ, що проводив так, як міг, свого товариша в останню дорогу. Іноді, щоб уникнути бурхливих протестів, адміністрація тюрми викликала смертників до контори вдень і вже не вертала їх до камери. Вночі перевозили їх на місце страти. Надія знала про це і вирішила гукати до товаришів, якщо її викличуть навіть до контори.

Все ж вона не розуміла, чому зволікають зі стратою. Адже минули вже місяці. Помилування їй не було — це вже відомо. Чого ж вони ждуть?..

Нікому вона не могла повідати про свої сумніви. Перестукуючись уночі з сусідами, вона запитала про це. Там відповіли, що жертва, яка жде своєї страти, мучиться тим більше, що довше їй доводиться чекати. Це здивувало Надію: адже вона добре володіла собою і не дозволяла собі страждати. Не дозволяла собі мріяти, не дозволяла нічого бажати, крім одного — показати катам, як уміють умирати подібні до неї люди.

Вранці, після прогулянки, в відділі смертників поширилась чутка, що "Соловей" знову в своїй камері. І справді, незабаром з його камери знову полинули пісні. Але голос його вразив усіх засуджених: це вже був надірваний, кволий голос слабої людини.

Тюремники стукали до його дверей, загрожували, але ломитися до камери і бити його не зважились: боялися нового протесту тюрми... Тим більше, що про попереднє побиття "Солов'я" поголоска пішла далеко за межі тюрми, і начальство мало деякі неприємності. Терпіли... "Соловей" співав тепер короткими поривами, часто спинявся й відпочивав. Потім починав знову — уперто, невважаючи на погрози.

Надії було боляче його слухати.

Одного разу вдень до неї постукали через стіну. Це заборонялось і було особливо небезпечно саме в цей час, коли чергував один з найлютіших вартових. Та коли вже її викликали на розмову, значить, було щось важливе, і вона припала до стіни.

Із-за стіни її повідомляли, що одному з засуджених страту несподівано замінено каторгою. При цьому його навіть попередили, що через кілька годин його переведуть до пересильної тюрми і через кілька днів повезуть аж на ленські береги. Помилуваний товариш пропонував написати листа тому, до кого вона схоче. Надія вказала йому адресу сестри. Просила тільки не писати багато, щоб не завдавати рідним зайвих мук. Просила написати про її бадьорий настрій і незламний намір гідно померти.

Потім подумала: "Може, зовсім не треба повідомляти матір і сестру про себе — хай би вже потроху забували".

Тимчасом настала зима.