Оповідання - Коцюбинський

- Два тижні, ку­моньки мої, го­ло­сить моя До­ма­ха… щод­ня, щод­ня… Цить, дур­на, ка­жу їй, а вна: «Повішу­ся, утоп­лю­ся, ка­же! Вже май [29] луч­че мені не жи­вотіти, як під чор­но­го ца­ря йти…» Цить, дур­на, ка­жу їй, а вна…

- Ти чо­го став, як сви­ня пе­ред гар­бу­зом! - гу­ка­ла дру­га на чо­ловіка. - Чом не возьмеш ло­ма­ку та не пот­ро­щиш їм то­ту ма­ши­ну, що во­ни нею лю­дей калічать! Чи й ти під чор­но­го ца­ря схотів?

Що за чор­то­вин­ня?.. Чор­ний цар… ма­ши­на, що лю­дей калічить… Нічо­го не ро­зумію, хоч за­бий! Ви­лов­лю­ючи, од­нак, із нес­ка­зан­но­го ґвал­ту ок­ремі сло­ва, я якось ви­яс­нив собі, хоч не зовсім доб­ре, що про нас, мо­же, дя­ку­ючи не­ясній звістці про наш приїзд од ста­рос­ти, скла­лась ле­ген­да: нас прий­ма­ють за послів од яко­гось чор­но­го ца­ря, який при­по­ру­чив «ви­би­ти пат­ре­ти» з дівчат, а по­то­му приїдуть другі й по­лов­лять тих, що до впо­до­би чор­но­му ца­реві. Дру­га версія, простіша, твер­ди­ла, що ми ан­цих­рис­ти і ма­ши­ною калічи­мо лю­дей… Злість ме­не прос­то взя­ла. По­чав я по­яс­ня­ти ба­бам, по що я приїхав і що то за ма­ши­на, але де там! Не ймуть віри, все своє пле­щуть, ще більший шар­ва­рок ізня­ли…

- Тьфу на вас, дурні ба­би! - ка­жу врешті. - Мо­же, ваші чо­ловіки ро­зумніші. - Та за свій апа­рат, та до чо­ловіків. Але тільки мій три­но­гий друг зро­бив зі мною кілька сту­пенів у сто­ро­ну чо­ловіків, що мовч­ки сто­яли ос­то­ронь, гей, як не ша­рах­не від нього моя гу­цулія, не­мов од чор­та…

Що тут діяти в світі бо­жо­му? Вже я і об’єктив здіймав, і апа­рат роз­би­рав, по­ка­зу­вав, що він не стріляє, як за­пев­ня­ли ба­би, - ніщо не по­мог­ло. Ніхто навіть не підхо­див ближ­че: всі з ост­ра­хом, з ней­мовірою сте­жи­ли за кож­ним моїм ру­хом, бо­ячись якоїсь нес­подіван­ки. А ба­би все під’юджу­ють, усе наш­ти­ру­ють:

- Ото нам батьки! Ото нам па­руб­ки красні! Ко­би їм із-пе­ред но­са вхо­пи­ли до­чок та дівчат - во­ни б ли­ше ди­ви­лись, роз­зя­вив­ши ро­та на то­то…

Чоловіки спер­шу ли­ше во­ро­же по­зи­ра­ли на нас, та де­далі й між ни­ми здіймав­ся гар­ми­дер. Який­сь дід в од­но­му шматті, розх­рис­та­ний, без шап­ки, по­чав ла­яти й кляс­ти панів. І Гос­по­ди! чо­го тільки він не ба­жав па­нам, як тільки не кляв їх! Ко­ли б хоч де­ся­та час­ти­на з йо­го ба­жань здійсни­лась, зем­ля б ста­ла вільною від панів, ба й са­ма пам’ять про них щез­ла б на віки вічні. Юр­ма се­ред ре­го­ту й кеп­ку­ван­ня підхо­пи­ла дідові лай­ки - і пішло! Я не бу­ду пе­ре­ка­зу­ва­ти вам тих лай­ок, та й не змо­жу Ска­жу тільки, що ла­яли­ся стра­шен­но: опріч ук­раїнських, рус­на­ки по­пе­рей­ма­ли мол­ду­ванські лай­ки, сі ж, ос­танні, прой­шов­ши крізь фільтр ук­раїнської ви­гад­ли­вості, ста­ли гнучкіши­ми, дош­кульніши­ми; тут кля­ли й матірку­ва­ли у все, в що хо­че­те: в хрест, віру, Бо­го­ро­ди­цю, ду­шу, во­ро­та і навіть свічку!.. Та­ку експ­ресію, сма­ку­ван­ня і сприт у лай­ках знай­де­те хіба лиш у італійських ла­за­роні.

Наше ста­но­ви­ще ро­би­лось неп­риємним.

Юрма де­далі на­пом­по­ву­ва­лась влас­ни­ми ви­гад­ка­ми, де­далі роз­па­лю­ва­лась. Я хотів звер­ну­ти­ся до ста­рос­ти, що при­най­мні знав ме­не, та, на ли­хо, ста­рос­та поїхав у го­род на яр­ма­рок.

Та от, на на­ше щас­тя чи не­щас­тя, з юр­ми вий­шов який­сь ог­ряд­ний чо­ловік, сміли­во підсту­пив до нас, ог­ля­нув на всі бо­ки апа­рат, об­ма­цав йо­го і, за­охо­че­ний на­ми, поп­ро­хав «ви­би­ти» з йо­го пат­ре­та.

Ну, хва­ла Бо­гові, одітхну­ли ми: ачей не про­па­де мар­не на­ша екс­курсія.

- Знаєте що, чо­ловіче? - ка­жу. - Підмов­те-но кілька ро­зумніших па­рубків, то вже ра­зом сфо­тог­ра­фуємо вас…

- А доб­ре! - ка­же. Та й пішов поміж на­род.

Звістка про наш замір «ви­би­ти пат­ре­та» з па­рубків блис­кав­кою роз­летілась по май­дані се­ред збу­ре­но­го на­тов­пу; всіх ра­зом ося­ла од­на дум­ка: чор­но­му ца­реві тре­ба до війська гар­них хлопців, і ми, пос­ланці то­го ца­ря, за тим влас­не й приїха­ли у се­ло з прок­ля­тою ко­роб­кою. До на­шо­го чо­ловічка прис­ко­чи­ла йо­го жінка і з го­лосінням по­тяг­ла в юр­му. Ба­би зня­ли ле­мент, як по покійни­ку, чо­ловіки грізно за­гу­ли. З корч­ми вибігли п’яні па­руб­ки, ки­ну­лись до плотів, ви­тя­гай кілля і до нас…

- Бий їх!.. Лу­пи по го­лові! Тро­щи чор­то­ву три­но­гу ко­роб­ку! Не діждуть ба­чи­ти нас під чор­ним ца­рем!

Нас ото­чи­ли зо всіх боків, стис­ну­ли. Чер­во­на, роз’юше­на жіно­та ве­ре­ща­ла над на­ми, сіка­лась до нас із дрюч­ка­ми. Пруд­ка гутірка «гу­цулії» зли­лась в оден без­лад­ний гук, в од­но без­ко­неч­не «май-май-май!» Я вхо­пив у обійми апа­рат і тим уря­ту­вав йо­го від не­ми­ну­чо­го за­ги­ну; здо­ро­вий кіл, що націлив­ся в нього, миг­нув мені ли­ше пе­ред очи­ма і гуп­нув по землі… Мій ком­паньйон, на­ля­ка­ний до смерті, вхо­пив чор­не сук­но і підняв йо­го ви­со­ко над го­ло­вою, мов ко­ро­гов.

- Ґвалт! - кри­чав він у нес­тямі. - Ря­туй­те!

Хто йо­го зна, чим скінчи­лась би ся історія, ко­ли б наш візник-мол­ду­ван, по­ба­чив­ши на­шу скру­ту, не про­бив­ся кіньми че­рез тиск. Ми ско­чи­ли на брич­ку, мол­ду­ван за­тяв коні, але ще не кінець на то­му. Па­руб­ки за на­ми.

- Перекидай во­за… пе­ре­ки­дай во­за… май бор­ше, бре… май бор­ше! - за­охо­чу­ва­ли їх із юр­ми.

Кілька здо­ро­вих хлопців прис­ко­чи­ли до брич­ки, підва­жи­ли ва­саг і бу­ли б, на­пев­не, пе­ре­ки­ну­ли, ко­ли б на­ля­кані коні не шарп­ну­ли враз брич­ки й не пом­ча­ли нас на го­ру з та­кою прудкістю, з якою ми спус­ка­лись із го­ри. Ми летіли, аж дух за­хоп­лю­ва­ло, а за на­ми навз­догін із свис­том, ре­го­том і зой­ком гна­лись па­руб­ки, пог­ро­жу­ючи ку­ла­ка­ми…

Солонина відсап­нув, провів ру­кою по чо­лу, не­мов хотів зігна­ти звідти хмар­ку неп­риємних зга­док, і ви­пив ду­хом склян­ку хо­лод­но­го чаю…

- Цілу до­ро­гу я лю­ту­вав. Тем­ний, ди­кий, безг­луз­дий нарід! Че­рез якусь дур­ну ви­гад­ку, якусь нісенітну ле­ген­ду він ла­ден був роз­би­ти мені до­ро­гий апа­рат, скалічи­ти або й поз­ба­ви­ти ме­не жит­тя. Та пиш­на, став­на гу­цулія зда­ва­ла­ся мені тоді розбійни­ка­ми, яким місце в тюрмі, а не на волі… Я ла­явсь, та не міг із лай­ка­ми ви­ки­ну­ти злості, що кле­котіла у ме­не все­ре­дині. Вже до­ма я тро­хи зас­по­коївся, але ніч мав нес­покійну. Тяжкі сни, пе­ре­ри­ва­ючи сон, чер­гу­ва­ли­ся з прик­ри­ми спо­ми­на­ми, з якимсь глу­хим несвідо­мим по­чут­тям, що здійма­лось десь із гли­би­ни й тур­бу­ва­ло ме­не. На дру­гий день мені бу­ло не­доб­ре. Щось му­ли­ло на серці. Не­да­рем­но на­ма­гавсь я роз­ва­жи­ти се­бе в гос­тях, на за­баві. Як ішов, так і по­вер­тав сум­ний, розд­ра­то­ва­ний. Що за ма­ра? Нев­же ота не­щас­на при­го­да, що мог­ла б скінчи­ти­ся гірше, ніж скінчи­ла­ся, так ско­ло­ти­ла мій спокій? Я сер­дивсь, нарікав се­бе ма­зу­ном, лемішкою - ні, не по­ма­гає. Я втра­тив сон, апе­тит, в моє