Оповідання - Коцюбинський

жит­тя влізло щось, з чим ніяк не мог­ла впо­ра­тись моя зви­чай­на урівно­ва­женість. Я пе­рес­тав ви­хо­ди­ти між лю­ди, ніко­го не прий­мав, я за­чи­нявсь у хаті із своїм нес­по­коєм, зі своїми дум­ка­ми. Але той тем­ний, ди­кий на­род, прок­ля­тий мною, і тут не да­вав мені спо­кою. Пам’ять упер­то ма­лю­ва­ла не­дав­ню при­го­ду, а дум­ки, як розд­ра­то­вані оси, на­посілись на мою го­ло­ву… Я ду­мав: по­руч жи­вуть лю­ди - одні без­помічні, здичілі з тем­но­ти, другі - освічені, узб­роєні в знат­тя - і не злу­ча­ються, не єдна­ються, мов­би Бог зна які кор­до­ни роз­лу­ча­ли їх. Се ме­не вра­жа­ло. Світло стоїть по­руч із тем­ря­вою і не роз­го­нить мо­ро­ку. Навіщо та­ке світло? Що во­но варт? Зга­да­лись мені кращі лю­ди, яких-но я знав: зга­да­лось, як на збірках од­но­думців маніфес­ту­ва­ли во­ни свою лю­бов до на­ро­ду (пам’ятаєте мої про­мо­ви? Мені й досі со­ром­но за них), - і я по­ба­чив, що у тих лю­дей, час­то-гус­то щи­рих, не стає чо­гось, не стає влас­ти­во зва­ги взя­ти розб­рат із жит­тям у привілей­ова­них класів і замість ве­ли­ких слів ро­би­ти хоч ма­ле, та справді по­жи­точ­не діло… Ог­ля­нув­ся я й на влас­не жит­тя - си­те, без­жур­не, по­рожнє. Що во­но мені да­ло? Чи мав я хоч од­ну чис­ту радість, чи хоч раз по­чув за­до­во­лен­ня од спов­нен­ня кра­щих, людських обов’язків, хоч пальцем, нап­рик­лад, кив­нув для то­го, аби в тій темній бе­зодні, яка не­дав­но ма­ло не пог­ли­ну­ла ме­не, хоч тро­хи роз­виднілось? Всі сі дум­ки не нові бу­ли для ме­не. Скільки раз я крас­но ви­го­ло­шу­вав їх на зібран­нях! Але ніко­ли досі сі дум­ки не чіпа­ли ме­не гли­бо­ко, та й ніко­ли не відно­сив я їх до влас­ної осо­би. Аж те­пер, під свіжим вра­жен­ням не­давньої при­го­ди, я чув, як ще­мить моє сер­це, не ма­ючи відповіді на пе­кучі пи­тан­ня, як му­чать ме­не ті дум­ки. Все те, з чим раніш го­див­ся ли­ше ро­зум, але не прий­ма­ла ос­лаб­ле­на во­ля, не пус­ка­ли до сер­ця егоїстичні по­буд­ки - все те з не­пе­ре­мож­ною си­лою вста­ло пе­ред ме­не і прик­ли­ка­ло сумління до відповіді. Годі вам роз­ка­зу­ва­ти де­тально про бо­ротьбу, яку я зчи­нив з со­бою, із своїми звич­ка­ми, зас­таріли­ми пог­ля­да­ми - скуч­но во­но бу­де, та й ви самі і так усе се най­кра­ще зро­зумієте… До­волі, що я, ху­дий і пох­му­рий, лед­ве плен­тавсь по світі. Знай­омі роз­пи­ту­ва­ли, чи не сла­бий я? А я й справді був сла­бий од зво­ру­ше­них ду­мок, роз­буд­же­но­го сумління, од по­рож­нечі жит­тя. І див­на річ! Відтоді я зне­на­видів свій апа­рат, на­че він був ви­ну­ват­цем моїх мук… Я зібрав усі фо­тог­рафічні при­чан­да­ли, ски­нув їх жуж­мом у ку­ток біля апа­ра­та і нак­рив усе чор­ним сук­ном. Сум­ний у жа­лобі по­зи­рав на ме­не з кут­ка мій ко­лишній при­ятель, але мені бу­ло не до нього…

І знаєте, чим скінчив­ся пер­ший акт моєї дра­ми? Го­ме­рич­ною гульнею!.. За два місяці я стільки ви­пив уся­ких трунків, що дру­го­му ста­ло б на ціле жит­тя… Два місяці п’яний ту­ман роз­пи­рав мені го­ло­ву, а на серці як нуд­но, так нуд­но… Тре­ба ма­ти залізний ор­ганізм, як у ме­не, аби вит­ри­ма­ти хоч два місяці та­ко­го жит­тя. Отож тіло вит­ри­ма­ло, та не вит­ри­мав збун­то­ва­ний дух… Я не за­лив черв’яка, що то­чив ме­не бе­зу­пин­но, тра бу­ло якось інше ря­ту­ва­тись…

І от од­ної без­сон­ної ночі я зва­живсь…

Я ки­нув служ­бу, про­дав свій апа­рат, до­ро­гу панську одіж, склав якусь копійчи­ну і ру­шив на се­ло, тільки вже не пос­лом від чор­но­го ца­ря, а від ца­ря яс­но­го, що йо­му най­мен­ня світло знат­тя і лю­бові.

Вас ди­вує, чо­го я став кра­ма­рем, а не пішов учи­те­лю­ва­ти або пи­са­рю­ва­ти?.. Так, ба­чи­те, зручніше. Тут я по­чу­ва­юся вільним, не­за­леж­ним, не знаю над со­бою жод­но­го конт­ро­лю, ніхто не втру­чається в моє при­ват­не жит­тя. Навіть яс­не око па­на ста­но­во­го не зу­пи­няється на такій ма­ленькій особі, як сільський кра­мар. А ма­ленькій особі тим ча­сом, уже хоч би че­рез її нез­начність, ліпше наб­ли­зи­тись до се­ля­ни­на, ліпше впли­ну­ти на нього, ро­би­ти діло.

- Тільки чи ба­га­то зро­бить од­на лю­ди­на? - до­дав Со­ло­ни­на по хви­левій за­думі.

Вечір не­помітно ми­нув. Крізь од­чи­не­не вікно ди­ви­лась на нас чор­на ніч, на світло лам­пи летіла роєм нет­ля і би­лась кри­ла­ми об скло, са­мо­вар ти­хо ви­во­див ос­тан­ню пісню, а ми ще дов­го, до пізньої до­би, ве­ли бесіду в бідно мебльованій кімнатці се­ред глу­хо­го рус­нацько­го се­ла.

З вірою, з за­па­лом не­офіта роз­гор­тав пе­ре­до мною Со­ло­ни­на план своєї діяльності на селі, діливсь зі мною своїми спос­те­ре­жен­ня­ми, своїми ра­до­ща­ми й смут­ком, а я слу­хав і чув, як спо­чи­ває моє сер­це, як мені хо­четься ра­зом з ним і віри­ти, і надіятись.

Пізно ми об­ля­гай­сь тої ночі, а дру­гої дни­ни, ли­ше сон­це вста­ло й ту­ман заг­рав че­рез го­ру, а чор­но­гу­зи по стріхах, ви­тяг­шись на одній нозі, од­нос­тай­ним кле­ко­тан­ням віта­ли ранішнє сон­це, я по­ки­дав рус­нацьке се­ло, роз­буд­же­не до праці чу­до­вим літнім по­ран­ком…

17 січня 1897, Вінниця

ЩО ЗАПИСАНО В КНИГУ ЖИТТЯ

Мусила ба­ба зла­зи­ти з печі: ону­ка зас­лаб­ла i пот­ре­бу­ва­ла теп­ла. А що не бу­ло місця на лаві у тісній хаті, пос­ла­лась ба­ба долі. І син, i невістка на­че не ба­чи­ли то­го. Там во­на i ли­ши­лась.

З кут­ка, між две­ри­ма i мис­ни­ком, де на долівці во­на ле­жа­ла - ста­ра, за­бу­та смер­тю ма­ти,- все ви­да­ва­лось чуд­ним. Досі во­на ро­ка­ми ва­ля­лась на печі i звик­ла ди­ви­тись зго­ри вдо­ли­ну. Тоді си­нові діти зда­ва­лись дрібни­ми, сліпну­че око все спо­чи­ва­ло на біля­вих го­лов­ках або ло­ви­ло сер­ди­тi, при­биті нуж­дою об­лич­чя невістки i си­на, ко­ли проп­ли­ва­ли повз неї од две­рей до печі. І вже з-за ко­ми­на чу­лось, як бу­боніли їх го­ло­си.

Тепер все ви­рос­ло зра­зу. Діти, що спи­ня­лись над нею до мис­ни­ка i об­си­па­ли криш­ка­ми з хліба та вся­ким сміттям, си­нові чо­бо­ти, старі, на­мерзлі, важкі, як го­ри, i босі но­ги невістки, що ста­ва­ли пе­ред са­мим об­лич­чям та зак­ри­ва­ли ввесь світ. Те­пер во­на ба­чи­ла в печі в’юнкий во­гонь, що па­ли­во жер, а все ж вми­рав з го­ло­ду, чорні кут­ки попід лав­ка­ми, що роз­зяв­ля­ли без­зубі ро­ти i ди­ха­ли зог­ни­лою вогкістю. Ча­сом, ко­ли од­чи­ня­ли­ся двері, стовп білої па­ри, на­че ту­ман, сте­ливсь по долівці, зак­ри­ва­ючи все, i зда­ва­лось, що та­ка має бу­ти i смерть, ка­ла­мут­на, бе­зо­ка, з хо­лод­ком по но­гах Де ж во­на? Чо­му не при­хо­дить? Не док­ли­четься ба­ба. Бро­дить нав­ко­ло, а про ба­бу за­бу­ла. Чо­ловіка заб­ра­ла, за­ду­ши­ла се­ме­ро дітей, ось-ось не вид­ко, як по ону­ку прий­де. Скрізь по­ко­си­ла, пок­ла­ла цілі по­ко­си, а про ба­бу за­бу­ла. І чуд­но, i страш­но, що так труд­но умер­ти.

Довгими дня­ми i ще по дов­ших но­чах, ко­ли миші