Оповідання - Коцюбинський

ним і в іншо­му то­ва­ристві, де він дер­жав­ся крайніх пог­лядів та вис­тав­ляв се­бе де­мок­ра­том. Він мені не по­до­бав­ся. Йо­го пог­ля­ди так сла­бо в’яза­ли­ся з по­рожнім жит­тям, йо­го де­мок­ра­тизм так труд­но бу­ло при­па­су­ва­ти до панських примх, за­над­то до­ро­гої одежі і т. ін., що я прос­то не йняв йо­му віри. Своїм де­мок­ра­тиз­мом, лібе­ралізмом та інши­ми «ізма­ми» він ли­ше прик­ра­шав се­бе, як-от че­су­че­вим піджа­ком свою став­ну пос­тать, і так же лег­ко, як че­су­че­вий піджак, міг ски­ну­ти й ті прик­ра­си не­ма­теріально­го ха­рак­те­ру. Ніщо не за­хоп­лю­ва­ло йо­го гли­бо­ко; лиш одній фо­тог­рафії відда­вав­ся він із див­ним за­па­лом, а йо­го фо­тог­рафічний апа­рат, справді до­ро­гий і гар­ний, був йо­го гор­до­ща­ми. Пе­ред очи­ма в ме­не вста­ла йо­го ха­та, за­ки­да­на ван­ноч­ка­ми, кліше, об’єкти­ва­ми, фо­тог­рафіями, нак­леєни­ми і в рур­ках… Зга­да­лась мені та га­ряч­ко­ва енергія, з якою він ро­бив екс­курсії зі своїм апа­ра­том, ви­шу­ку­вав гарні краєви­ди, типічні об­лич­чя.

І от цей блис­ку­чий па­нич роз­лу­чив­ся з без­жур­ним по­рожнім жит­тям, проміняв свою кар’єру на ста­но­ви­ще сільсько­го кра­ма­ря! Що при­ве­ло йо­го до сього ста­ну? Фан­тазія чи якісь не­щас­ливі ви­пад­ки заг­на­ли йо­го у сю глу­ши­ну? Я заціка­вив­ся.

Проминуло доб­рої півго­ди­ни, аж двері ванькир­чи­ка знов од­чи­ни­ли­ся, і за се­ля­на­ми, що про­ща­ли­ся з ха­зяїном та про щось жва­во го­моніли, з’явив­ся Со­ло­ни­на.

- Вибачайте, що зат­ри­мав вас… Ви ку­ди їде­те? Я ска­зав.

- Знаєте що? - зап­ро­по­ну­вав він. - Вам, пев­но, об­рид­ло тіпа­ти­ся на пош­товій та­ра­дай­ці, а но­чу­ва­ти-та­ки до­ве­деться де-не­будь. Відправ­те свою пош­ту та й підно­чуй­те у ме­не. Я та­кий ра­дий вас ба­чи­ти…

Я зго­див­ся.

Ми ввійшли до ванькир­чи­ка, бідно вмебльова­но­го дво­ма тап­ча­на­ми, сільської ро­бо­ти ослінчи­ка­ми і ве­ли­ким сто­лом, оден кінець яко­го слу­жив для пи­сан­ня, а дру­гий приз­на­чав­ся для вся­ких ха­зяй­ських пот­реб. В кут­ку під стіною ле­жа­ла ку­па но­вих кни­жок, зв’яза­них шпа­га­том. Дя­ку­ючи пе­дан­тичній охай­ності, ха­та зда­ва­лась ве­се­лим за­тиш­ним за­кут­ком.

Поки Со­ло­ни­на веш­тав­ся по хаті, ла­го­дя­чи до чаю, я уваж­но при­див­ляв­ся до нього. Рішу­че не мож­на в сій бідно, хоч чис­то зо­дяг­неній лю­дині приз­на­ти ко­лишнього са­ло­но­во­го па­ни­ча. По­чать з то­го, що замість си­то­го за­до­во­лен­ня і на­пуск­ної пи­хи на об­личчі осів но­вий ви­раз - ви­раз по­ва­ги і зва­ги. Сірі очі за­па­ли глиб­ше, світи­лись мис­лю. Він за­пус­тив бо­ро­ду, а крізь розщібне­ну со­роч­ку виг­ля­да­ли во­ло­хаті гру­ди.

Я ба­чив в од­чи­не­не вікно, як він із відром побіг до кри­ниці, а за хви­ли­ну по­рав­ся вже в сінях, розд­му­ху­ючи са­мо­вар та та­ра­ба­ня­чи бля­ша­ним ко­мин­ком.

Вскочивши по що-не­будь до ха­ти, він пе­реп­ра­шав ме­не.

- Вибачайте, що ли­шаю вас на са­моті… у ме­не слуг не­має, я все сам…

- Що з ва­ми, Со­ло­ни­но? Я вас не пізнаю.

- Хіба? А й справді я вже не той став, - осміхавсь він та знов біг у сіни.

За кілька хви­лин са­мо­вар пих­кав уже на столі, а мій ха­зяїн, за­пев­ня­ючи, що ду­же ра­дий нашій стрічі, при­су­вав мені склян­ку чаю.

- Ви ду­же зміни­ли­ся з то­го ча­су, як я вас ба­чив уос­таннє, - по­чав я. - Я щось і апа­ра­та ва­шо­го не ба­чу.

- Ви пам’ятаєте той апа­рат? - радісно скрик­нув він, і вог­ник блис­нув йо­му в оці, але вмить по­гас. - Гар­на бу­ла ма­ши­на… Отож той апа­рат і ставсь по­час­ти при­чи­ною зміни в мо­му житті.

Солонина енергічно замішав чай, сьорбнув кілька разів і од­су­нув од се­бе склян­ку.

- Ви ди­вуєтесь?.. А во­но так дійсно бу­ло, от я вам за­раз оповім… Ви, пев­но, пам’ятаєте мою прист­расть до фо­тог­рафічних екс­курсій? От і доб­ре, пам’ятаєте, зна­чить… Так ото од­но­го ра­зу до­ве­лось мені проїзди­ти че­рез не­ве­лич­ке рус­нацьке се­ло. Вже са­ме се­ло страх спо­до­ба­лось мені - в сад­ках, над струм­ком, із по­хи­ле­ни­ми ха­луп­ка­ми пер­ших осад­чих, утікачів од пан­щи­ни, з за­можніши­ми дімка­ми на­щадків, що, ото­чив­ши ха­луп­ки, розлізлись із бал­ки по го­рах. Сло­вом, жи­ва історія зрос­ту се­ла. А до то­го, й нарід гар­ний, типічний: па­руб­ки, як мо­лоді дуб­ча­ки - пишні й горді, - ідуть повз па­на й шап­ки не здійма­ють; дівча­та - стрункі, як дикі ко­зи; діди кре­мезні, за­гуд­зо­вані; мо­ло­диці - хоч во­ди на­пий­ся… От сю­ди б заб­ра­ти­ся з апа­ра­том!.. При­вер­нув я до гро­мадської ха­ти, вик­ли­кав ста­рос­ту, хва­лю йо­му нарід.

- Нічого, ка­же, гар­на гу­цулія…

- Як гу­цулія?

- Та то рус­на­ки з дру­гих сел так драж­нять нас, тим що діди наші повтіка­ли од панів десь із Бу­ко­ви­ни чи що… «Гу­цулія п’яна не знає ро­би­ти - іно їсти, пи­ти та в корчмі сидіти», - приспіву­ють нам гицлі.

Я ска­зав ста­рості, що не­за­ба­ром приїду до них із та­кою ма­шин­кою, що нею пат­ре­ти здійма­ють, та й по­давсь собі… За два тижні по то­му зап­ро­хав я ще од­но­го ама­то­ра фо­тог­рафії, пок­лав на брич­ку апа­рат і гай­да до гу­цулії в гос­ти­ну…

Була неділя. Дни­на ви­да­лась чу­до­ва, ти­ха, теп­ла, яка бу­ває ли­ше в маю. Ко­ли ми під’їха­ли до се­ла і я з го­ри гля­нув на різно­барв­ну юр­му, якою зах­ряс май­дан ко­ло корч­ми, сер­це моє - сер­це зав­зя­то­го фо­тог­ра­фа - жвавіше затріпа­лось у гру­дях. Наш візник-мол­ду­ван зик­нув на коні і пус­тив їх з го­ри що­ду­ху. Ми вско­чи­ли в се­ло з роз­го­ну, се­ред гур­котні коліс та ку­ря­ви, пром­ча­лись проз му­зи­ки, проз корч­му і ста­ли під вер­ба­ми край до­ро­ги. Вий­няв я з брич­ки апа­рат, пос­та­вив на при­лад­же­ний то­ва­ри­шем триніжок і тільки що нап’явся чор­ним сук­ном, аби на­вес­ти на тан­цю­юче ко­ло об’єктив, як се­ред тан­цю­ючих зро­бивсь який­сь рух, якесь сум’яття, дівча­та ки­ну­ли па­рубків, зби­лись у ку­пу, а відтак із страш­ним кри­ком урозтіч… Ми ба­чи­ли, як во­ни ска­ка­ли че­рез пло­ти, з якимсь ди­ким жа­хом нес­лись че­рез го­ро­ди по гряд­ках, вибіга­ли за се­ло на ла­ни і там ник­ли поміж ви­со­кою ку­ку­руд­зою… Му­зи­ки рап­том увірва­ли. Па­руб­ки під корч­мою глу­хо за­го­моніли. Що та­ке ста­ло­ся? Ми нічо­го не ро­зуміли. Ми ли­ше ба­чи­ли, що юр­ма су­неться в наш бік. На­сам­пе­ред обс­ту­пи­ли нас ба­би. Во­ни мов­ча­ли, в їх пог­ля­дах, звер­не­них на нас, бу­ло стільки злості, стільки не­на­висті, що нам аж ніяко­во зро­би­лось.

- Що та­ке ста­ло­ся? чо­го дівча­та повтіка­ли? - пос­пи­тав я.

- Га! хіба я не ка­за­ла? - прис­ко­чи­ла до нас од­на ба­ба і вда­ри­ла ку­ла­ком об ку­лак. - Хіба ж я не ка­за­ла вам, матінки мої! Приїха­ли від чор­но­го ца­ря, бо­дай би ся стік один з дру­гим, щоб зап­ро­то­ри­ти в не­во­лю на­ших дівчат, та ще ся пи­тає, чо­го дівча­та повтіка­ли!.. А все зле та не­муд­ре на ва­шу го­ло­ву!..

Бабі не да­ли скінчи­ти. її сло­ва бу­ли тою крап­ли­ною, що пе­ре­вер­шає пов­ний ущерть ке­лих. Жіно­та за­гу­ла, як зли­ва, як рій розд­ра­то­ва­них шершнів. Зчи­нив­ся врешті ґвалт, на тлі яко­го чут­но бу­ло, з од­но­го бо­ку, плач, з дру­го­го