Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина
Із дзвіниці монастиря долинав монотонний дзвін по Спасителю, що вмер у п"ятницю за нас на хресті.Я досі не розумів, чому Отець не відділив колись праведних людей від лихих, а змусив їх мучитись вкупі, і пощо він під час потопу знищив усе живе, бо ні звірі, ні рослини не мають гріха. І як уже Всевишній не зробив того, то мені, слузі чийомусь довіку, не треба перебирати, а спробувати жити поміж різних людей так, як велить мені серце.Се трохи укріпило мій дух, однак, чим ближче я підходив до Замку, тим більше нагадував цуценя, котре нашкодило і боїться стрітися з господарем, правда, без підібганого хвоста, бо його я не мав, а, значить, не був опирем. Зате з вогнем у очах, що пожер мою ретельно вирізану сопілку.І там я почув страшну новину.
Мій єдиний приятель Кирило накладав дрова у піч, звідти вихопився огонь й підпалив на ньому одежу.Її не вдалося погасити.Очевидно, це сталося тієї миті, коли загорілась моя сопілка.Серце мені пронизав незнаний доти біль, коли я побачив його геть обгорілого й чорного, ніби у нього вдарила блискавка, тільки лице лишилося неушкоджене.Він лежав сам у нашій тісні комірці, де на стіні висіла вбога вервиця з поморщених плодів шипшини, і чекав, доки прийде хтось з монастиря висповідати перед неминучою кончиною. Я сидів коло нього і плакав Як мені не було гірко, я думав над тим, котра із смертей прийшла до нього.Та тут Кирило розплющив очі й сказав:
— Прости мене , хлопче.Перед священиком я буду сповідатися в інших гріхах, а перед тобою в одному.Чуєш мене?
Видно, бідака почав уже втрачати слух, і я злякався, щоб він не вмер.Нахилився над ним і сказав:
— Говори, Кириле, я добре чую!
— Ти як янгол, — прошепотів старий.— Мені встидно...Князь приставив мене до тебе вивідачем.
— Ото й усе? Але ти мусив чинити, як тобі веліли!
— Не мусив, ні, — застогнав Кирило. – То дітвака можна примусити, і то не кожного.Князь обіцяв мені волю.
— А хіба ти не вільний? – здивувався я.
— Я – раб.За борги.І тепер вмру рабом , ще й до того ж безличним.Я кожний день мусив доповідати боярину-чашнику, що ти робиш, і вбити тебе, якщо побачу з сопілкою чи свищиком...Не знаю чому, але всі кажуть, що ти ... – далі його почало щось дусити і він зовсім тихо прошептав: Прости, мені буде легше...
Мені не сподобались його останні слова: він випрохував у мене прощення, а не просив.Та я згадав слова Ісуса, що треба прощати сім по сім разів, і мовив:
— Добре, я прощаю тобі!
Бог і так його простить, подумав я.Хотів сказати, що на тому світі він не буде рабом, щоб втішити наостанок, але тут увійшов священик, і я мусив вийти.І зразу ж по тому Кирило відійшов у інший, кращий, світ.
Але на тому не скінчились наслідки мого екперименту.На другий день мені веліли їхати з князем Левом Даниловичем у Святий Онуфріївський монастир в Лаврові.Це було зовсім недалеко.По дорозі проїхали велике село Тершів, а далі поміж гір, вздовж річки, доїхали до самого Лаврова. Пардуси зостались у Замку і я їх більше не бачив, бо через півроку князь подарував їх синові Юрієві, котрому згодом віддав свій титул і всю владу над князівством Галицьким.У князя я помітив перев"язану руку й спитав одного челядника, що сталося:
— Та кажуть, що вчора попікся до свічки!
Мені стало соромно.Все-таки князь міг би мене позбутись, якби хотів, але його лицарське достоїнство не дозволило розправитись з малолітнім хлопцем.Він чекав, як мудрий муж.Важко лишатись спокійним і врівноваженим, маючи таку велику владу над людським життям.Але з іншого боку, він підстерігав мене, як ловець звірину, коли вона себе проявить, хоча мого слова – клятви на Святому Письмі могло б вистачити.
Наш князь старівся на очах і навіть погляд його якось вибляк.Їхав, як завше, верхи,у скромній одежі, змучений довгим постом.У великодню суботу не було вже суворого посту, тому випив князь трохи узвару з диких грушок, без краплі меду.Зате на возах позаду везли паски, хліби, смажене й печене, діжечки з медом і угорським вином для пригощання ченців монастиря Святого Онуфрія.
Лаврів виглядав багатшим ніж Спас.Там стояли мурована церква й дзвіниця, викладена з дикого каменю, схожа на сторожову вежу, і воду там брали не з криниці, а з потічка, що витікав з гори і по кам"яному ложу прямував просто в монастир. Мені тут сподобалося. Ченці виглядали привітнішими, а молодий послушник Йоан показав мені раку з мощами святого Онуфрія: маленьку срібну скриньку, саджену самоцвітами,де зберігався палець святого.Я дізнався, що патрон монастиря був королевичем, але зрікся корони й прожив понад шістдесят літ в пустелі.
Послушник засміявся і шепнув:
— А наш Лев Данилович 60 літ був князем, а тепер хоче вмерти в пустелі.Чи ж не дивно?
Я теж посміхнувся, але нічого не сказав, бо страшне не те, що входить у наші вуха, а що виходить з наших уст.Тим паче, що послушник був не набагато старший від мене й не сказав це зі злості.Ми готували церкву до нічного богослужіння разом з іншими ченцями.Навіть князь зазирнув туди, глянув на мене і схвально кивнув. Я втішився, бо мене могли послати на кухню чи до конюшні. Мені було радісно чекати, коли дзвони возвістять Воскресіння, бо тоді всі люди веселі й щасливі.Ся ніч видалася мені довгою, і я тихенько вибрався з церкви, став надворі, де урочисто сяяли великі круглі зірки.Я чув, що ніби зірки – то душі вмерлих. І тепер їх на одну стало більше. Я згадав за нещасливого Кирила, котрий просив у мене прощення, а я не попросив у нього.Тепер я сказав, дивлячись на зорі: " Прости мені, Кириле!"
Як зійшло сонце, сіли князь з настоятелем монастиря, ченцями та боярами за великодню трапезу.А я мав куштувати кожну страву, і вперше замислився, що, мабуть, ліпше бути ченцем чи хоч би послушником найубогішого монастиря, тільки не робити того, що личить хіба псові.Та що й казати: на Великдень сирота – двічі сирота.
Спершу вкраяли паску, спечену в Замку, що стояла перед князем.Була вона висока, жовта від шафрану і яєць, посипана маком.Я взяв маленький шматочок, поданий княжим чашником і поклав до рота.Нестерпна гіркота обпекла язик і я так затрясся, що княжі охоронці за моєю спиною забряжчали зброєю.
— Що, синку? – обернувся настоятель.
— Та гірка ж! – видусив з себе я і , не знати чому, сльози полилися з очей.
— Що за дурниці! – буркнув князь і його висхла рука, поплямлена старістю, відсунулася від шматка, що вже було поклали перед ним на срібний таріль.
Всі дивилися на мене, чекаючи, що я зараз почорнію на виду й заб"юся в корчах.Але паска просто була гіркою, наче полин.
— Гірка, — повторив я ще раз.
Чашник взяв мене за вухо й просичав:
— Князь посадить тебе на палю, як збрехав!
-Чого ви від мене хочете? – заревів я. – Самі покуштуйте!
— Еге ж, покуштуй, Миколо, — спокійно мовив князь. – То ти мав пильнувати, чи все дали до тіста. Не бійся, хлопець живий! Чи мені першому спробувати?
— Господи, помилуй! – застогнав настоятель.Він так старався, щоб усе було як слід, аж мені стало його шкода.Та хіба я міг перемінити гіркий смак на солодкий?Се неможливо: солодке може згіркнути, а гірке має більшу силу, ніж солодке.
Чашник помалу поніс дрібочку до рота.
— Христос Воскрес!— іронічно нагадав йому старий князь, однак чашник закашлявся і виплюнув у жменю свячену паску.
— Та й гіркезне! – просипів, тягнучись до води.
Тоді князь відкусив і собі.Але не виплюнув, проковтнув.
— Таки гірка.Правду каже отрок.Тепер спробуємо лаврівської паски, раз спаська не вдалася.
У трапезній стояв страшенний гармидер, аж князь мусив прикрикнути.Лаврівська паска виявилась доброю.А жоден з хлібів, привезений зі Спаса, не годився навіть для псів.Довелося через пару днів його закопати.Ви не уявляєте, як се страшно закопувати хліб у землю!
— Знаю, — сказав лікар. – У тридцять третьому році до нашої лікарні привозили людей з дистрофією.Вони розповідали, як їхнє збіжжя гноїли в ямах..
— Я бачив ешелони над Збручем, які везли із заходу хліб вмираючим з голоду.Ви знаєте, що їх не пустили?
— Ні, — чомусь пошепки відповів Олексій Іванович. – Звідки мені знати? Розповідайте далі...
— Далі було ось що.Я боявся лиш князя, бо той, здавалось прозирав мене наскрізь і міг пов"язати смерть Кирила з нестерпно гірким смаком хліба, випеченого того дня. Проте його високе становище зобов"язувало бути стриманим.Увечері він закликав мене до своєї келії й сказав:
— Мій куштувальник завтра прибуде.А ти лишаєшся тут.Отець-настоятель вподобав твою покірність, а я не сказав, що ти за пташок.Сам знаєш, що тобі буде, як тут станеться ще якийсь дивний випадок.Йди!
Отже, він здогадувався. А я зрадів, що лишаюся у Лаврові, бо те життя, яке мав у Замку, мені давно не подобалося.Я почав співати у хорі: отець-настоятель розпізнав у мене добрий голос, тому й попросив у князя. Принаймні, такою була офіційна версія.Невдовзі я навчився записувати музику крюками. Такі були тоді позначки замість нот.Я міг би записати навіть ту музику, що заколисувала і вбивала, однак волів зберігати її в надійнішому мсці – власній голові.Часом мене допускали до книг, прочитавши перед тим лекцію про поводження з ними і перевіривши, чи маю досить чисті руки.Ніхто не міг уявити, що книжки палитимуть колись на вогні. До цього загубленого в Бескидах василіянського монастиря не доходили чутки про єресь та інквізицію.
Так минуло два щасливі роки, за які мене навіть полюбили, можливо, тому що не боялись, а я старався кожному догодити щирістю та слухняністю.Я навчився дуже важливої речі: знаходити втіху в своєму служінні, як це буває в родині.За цей час я жодного разу не змайстрував сопілки.Я вбирав очима все, що міг віднайти в книжках, навчившись латини, грецької, а також мови угрів та ляхів.Руки мої стали білими й бруднилися лише чорнилом. Бачучи такі старання, дехто зі старших ченців почав заводити у моїй присутності мову про переваги віри над знанням, серця над розумом, і про ті спокуси, які супроводять чоловіка на його життєвій дорозі.Життя дало їм чимало уроків зневіри, розпачу, зради, а я майже нічого не знав про сей світ, а те, що знав, призабув.Проте я шукав опертя власній душі, довірити яку не міг нікому. Я не забув про свого пана, Купця з Добромиля, навіженого його пажа Луку, і Ворожбита.Часом мене починала боліти голова і темніло в очах.Я здогадувався, що Ворожбит з Бусовиськ відшукав мене й намагається довідатися, яким я став.
Через два роки князь Лев Данилович залишив свій княжий стіл синові, Юрію Львовичу, й оселився у Замку на постійно.Він прибував до Лаврова три-чотири рази на рік, обов"язково на Великдень, тепер уже без куштувальника, бо не становив спокуси для убивць.У такі дні я боявся потрапляти йому на очі, чувся трохи перед ним винним через ту гірку паску, а також не хотів, щоб він забрав мене до Замку, бо те, чого я навчився, засохло б на Замковій горі.Я спостерігав за князем, співаючи в церковному хорі: він дуже постарів.Чоловік старіється від безділля.Тому й хворіє, втрачаючи волю до життя, особливо, коли йдеться про особу високого становища.Тільки смирення перед Богом дає змогу примиритися зі старістю, яка у ті часи здавалась гіршою за смерть, тому рідко хто доживав до неї.У монастирі розповідали бувальщину, як наш князь одного разу далеко в лісі , полюючи за вепром, надибав старезного діда.Той мав при собі кусень черствого вівсяного ощипка й щербатий горнець з водою.Був одним з тих, кого діти відвели до лісу вмирати.Таке чинили зі старими в голодні роки.
