Руфін і Прісцілла - Леся Українка
(До Руфіна.)
А ти надумайся, натисни пам’ять,
а то як візьмем завтра на тортури,
то вже не випустим живим. Добраніч!
Виходить з сторожею і з Нарталом.
Люцій
(надходить до ніші. Пошепки до Руфіна)
Вас мучили?
По тілу Прісцілли пробігає тремтіння.
Руфін
(махає на нього рукою)
Не згадуй… не питай…
не озивайсь, нехай вона спочине.
Люцій
(ще тихше)
А ти?
Руфін
Я так… я буду коло неї…
лиши нас…
Люцій відходить набік.
Люцій
(до Парвуса, що стоїть при стіні, супротилежній ніші, поруч з пресвітером Теофілом)
Що, твоє сумління чисте?
Парвус
Чому ж бо ні?
Люцій
(показує на нішу, де лежить Прісцілла, а коло неї сидить Руфін)
Ти бачиш тих обох?
Парвус
Так що ж? Хіба то я завдав їм муку?
Люцій
А що ти говорив тут, пригадай?
Парвус
Що говорив, те й знов сказать готовий.
Люцій
Ти знаєш, за що мучили Руфіна?
Парвус
Обох їх мучили, щоб допитатись,
хто був той другий, що покинув збори
укупі з Теофілом.
Люцій
Ну, і що ж?
Ти чув, що говорив отут начальник?
Парвус
Прісцілла вже ж не скаже, хоч і знає!
Люцій
Але й Руфін…
Парвус
(перебиває)
Не знає, то й не скаже,
а якби знав, то певне б не мовчав.
Люцій
(ледве-ледве панує над собою)
Ти доведеш мене до божевілля
чи до гріха!
Теофіл
(озивається повагом)
Ти, Люцію, даремне
сам знов розпочинаєш ту розмову,
що раз уже до лиха довела.
Встрявати в неї не хотів я досі,
бо каменя на ближнього свого
я кидать не люблю, хоч і за діло.
Я думав, хай тобі вже краще Парвус
«Хомою неймовірним» видається,
ніж в другові пізнати Юду маєш.
Люцій
(спалахнувши)
Іуду? Теофіле, ти подякуй
своїй сивизні, що стерпів я сеє.
Теофіл
Сивизна ж та мені не дозволяє
словами розкидати необачно,
я тільки те кажу, чого я певен.
Чи знав Руфін товариша мого,
того не відаю й казать не буду,
але ж як він казав про мене Крусті,
що я вернувся з Галлії, те чув я
на власні вуха.
Люцій
(здивований до краю і збентежений)
Ні, ти помилився,
тобі причулося.
Теофіл
Скажи ж ти сам,
від кого Круста міг про те дізнатись,
що «давній друг Руфінового батька
вернувся з Галлії»? По сих ознаках
знайшли мене й забрали. А раби
Руфінового дому вже до краю
мене вклепали.
Люцій
Їх же кликав Круста!
Теофіл
Раз і Руфін покликав.
Люцій
Теофіле!
Руфін тебе не знав, я запевняю,
він батька стратив ще малим хлоп’ятком
і друзів батькових з очей втеряв.
Про те, ще ти вигнанцем був і де,
ніяк не міг він знати.
Парвус
А Прісцілла
чи не могла йому сказать?
Теофіл
Нічого
додати чи відняти більш не можу.
Що знав, те я сказав.
(Відходить до другої стіни.)
Парвус
(єхидно до Люція)
А ти що скажеш?
Люцій
(не вважає на нього, в задумі)
Ні, ні… се щось не так… не може бути…
(Відходить до ніші.)
Прости, Руфіне, маю щось питати.
Руфін
Не можна потім?
Люцій
Ні, нагальна справа.
Руфін
(з великим зусиллям встає. Люцій йому помагає, вони відходять трохи далі від ніші, туди, де стоїть Теофіл; Руфін прихиляється до стіни. Парвус, побачивши те, надходить ближче до їх)
Ну що там?
Люцій
(поспішно, без помислу)
Ти казав про Теофіла
що-небудь Крусті?
Руфін
(пригадує)
Теофіл? Се хто?
Люцій
(показує)
Оцей старий.
Руфін
А, сей… Стривай, згадаю.
Як се було?.. Щось Круста здивувався,
що гість мене не знає, тут я мусив
щось вигадати раптом…
(Спиняється, тре собі чоло.)
Люцій
Ну і що ж?
Руфін
Здається, я сказав, що він друг батьків
і довго в Римі не бував… здається,
сказав, що він з Германії приїхав.
Люцій
Не з Галлії?
Руфін
Чи з Галлії… тепера
вже не згадаю, що я плів тоді,
бо я й тоді не дуже теє тямив.
Та нащо се тобі?
Люцій
Так, треба знати.
(До Теофіла.)
От бачиш, се випадок нещасливий,-
він мовив навмання, не знав, що вигад
зійдеться з правдою. Бач, як се просто!
Руфін
З якою правдою? Який випадок?
Теофіл
Випадок той, що по твоїх словах
мене у Римі викрито.
Руфін
(мов ужалений)
Що кажеш?!
Теофіл
Те, що було.
Руфін
А чом же на суді
мене про те нічого не питали?
Теофіл
Бо як мене взяли, то я признався,
хто я і звідки,- що ж було зрікатись?
Парвус
(надійшов тим часом до їх)
Та шпигів добровільних не питають
прилюдно судді.
Руфін
Шпигів добровільних?!
Ти…
Люцій
