Руфін і Прісцілла - Леся Українка

що він нам одбирає змогу хтіти.

Римлянин всяк загине сам скоріше,

ніж варвару дасть волю,- так і ти!

Ти став мені показувати зараз,

не через грати, а на вільній волі,

красу Італії, багатство Рима,-

у мене дух зайнявся! І забув я

пустиню рідну й батьківський намет

для нечесті блискучої. А потім

ти показав мені ще інші скарби,-

світ філософії, науки, хисту,-

і я, нещасний варвар, думав щиро,

що я римлянином навіки став,

що й Рим прийняв мене за свого сина…

Я помилився, хутко показали

мені сю помилку твої краяни,

патриції та запанілі хами,-

щодня вони презирством виклика́ли

зо дна душі моєї знову звіра,

і знову я ставав номадом диким,

душею повертаючись додому.

Але ти знов на мене сплів сильце:

ти навернув мене у християнство.

Тоді-то й почалася повна влада,

безмежне панування надо мною.

Ох, як же тяжко я тоді страждав!

Не знав ти, як було ридав я гірко

по ночах, як оплакував неволю.

І жалував про ту залізну клітку,

де я був тілом раб, душею вільний.

Та вороття мені вже не було.

Краси Італії, багатства Рима

і скарбів розуму не досить стало

для відпущеника, що ти розпестив.

Зопсована душа запрагла неба,

розко́ші вічної, надземних скарбів,

і я за них продав і честь, і гордість.

Люцій

Але здобув любов і спокій духу.

Нартал

Неправда! Сам ти знаєш, що неправда!

Я не навчився ворогів любити,

я сам себе дурив, що їх люблю,

щоб хоч обманом запобігти неба.

Але ж обманом неба не здобути,

і я зламав себе зовсім даремне,

я на безслав’ї гину - ні за віщо!

прикутий, мов собака, до стовпа,-

от нагорода за життя собаче!

Я не любив нікого, окрім тебе,

тебе ж любив, як пес той свого пана,

бо я не знав, що ти найгірший ворог,

а то б ненавидів тебе й тоді

так, як тепер. Але ж я тільки тута,

на довгому темничному дозвіллі,

збагнув усю глибінь моєї ганьби

і твій злочин.

Люцій

(з глибоким почуттям, щиро)

Моя дитина бідна!

Нартал проривається коротким риданням, але зараз гамує його в собі силоміць.

Нартал

Мовчи! Мовчи! Ти знов мене оплутать,

піймати в пастку хочеш? Знаю я

тепер всі підступи лукаві римські.

Я зрозумів тепер, що вас призводить,

вас, вояків жорстоких, переймати

релігію любові та покори,-

ви сковуєте тим ще не закутих,

без війська хочете весь світ зажерти,

всіх варварів в кормигу запрягти,

всі Карфагени 37 зруйнувать без зброї.

Хіба ж неправда?

Люцій мовчить

Га, мовчиш, мовчиш?

Ага, я наступив тобі на горло?

Люцій

Ні, ні, пожди! Яка ж кормига буде?

Нехай над вами Рим і запанує,

але ж не зброєю, любов’ю тільки.

Нартал

Хотів би ти, щоб Карфаген тепера

над Римом панував, хоч би й любов’ю?

Люцій мовчить.

Тепер мене нічим ти не одуриш,

нічим не зв’яжеш дикої душі!

Ох, якби тільки сих кайданів збутись,

помстився б я на Римові!

Люцій

Нещасний!

що б ти зробив?

Нартал

(раптом вигукнув на всю темницю)

Пожар пустив би в Римі!

В громаді чутно крик жаху.

І римський попіл вітром би розвіяв,

і сіль посіяв би на пожарині,

щоб і трава не виросла!

Дехто з християн

О боже!

Що тільки сей безумний варвар каже?

Фортунат

Коли б там ще дозорці не почули…

Люцій

(уже трохи суворим голосом)

Ти плещеш неподобне. Се неправда.

Ти б не одваживсь на таке ніколи.

Нартал

Я б не одваживсь?!

(Раптом замовк, потім глухо застогнав.)

Адже правда! правда!

згноїв мою одвагу Рим!

Бурно ридає з лютості і з жалю. Люцій стоїть коло нього мовчки, опустивши руки, далі, зітхнувши, відходить.

Нартал

(заводить так, що нагадує орієнтальний надгробний спів-плач)

Ой горе, горе! Батьківські намети!

Нащо я зрадив вас? О ясна зброє,

чом я тебе на ворога не зняв?

Флегон

(з марновірним жахом)

Хто меч підійме, від меча загине.

Нартал

(з раптовим поривом, немов з радістю)

Боги мої! Яка почесна смерть!

Чом я про се давно не догадався?

(Сміється спазматично, потім уриває.)

Ех! Є про що журитись! От візьму́ть нас,

і варварів, і римлян, чорних, білих,

гарненько всіх засмолять і запалять,

мов скіпочки. І будем ми світити

в садах у цезаря,

(знов зо сміхом)

мов світло правди!

Єпископ

Безумний мовив мудро ненароком:

«Ми будемо світити світлом правди».

Се пам’ятаймо і радіймо серцем,

що бог сподобив нас такого щастя.

Співаймо алілуя!

Диякон

(а за ним хор християн)

Алілуя!

Осанна в вишніх! Слава в вишніх богу!..

Шалений сміх Нартала покривається голосним екстатичним співом християн. Одчиняються двері, і сторожа вводить скованого Руфіна, в самій туніці, без тоги, він блідий, змучений, ледве переступає ногами, слідом за ним вносять Прісціллу з слабкими ознаками притомності.

Начальник сторожі

(до в’язнів)

Гей ви! Чого се так розвеселились?

Доволі галасу!

Спів утихає. Нартал тільки не втих.

(До сторожі.)

Сього замкніте

у карцер на ніч.

(Показує на Прісціллу.)

Тут її кладіть.

Вона, напевне, вмре сієї ночі.

Показує місце в ніші, де й кладуть Прісціллу на соломі, Руфін