Борці за правду - Кащенко Адріан

Він радив обрати або Київського полковника Ждановича, або Переяслівського Тетерю, або полтавського Пушкаря, або військового писаря Виговського. Про Богуна він не згадав, може, через те, що не любив його, а найбільше мабуть через те, що Україна була тепер під рукою московського царя, Богун же у свій час зрікся присягнути цареві.

Старшина козацька знала, що старому гетьманові бажано було, щоб після нього гетьманував його син Юрась, і вона намовила козаків обрати за гетьмана Юрася з тим, щоб, пока він дійде літ, усіма справами заправляв військовий писар Виговський. Богун ще з переяслівської ради не бував у Чигирині і не брав участи у військових радах, бо подоріж до Чигирину була далека, Поділля ж завжди було небезпечне од ворогів. Сам він не мав ніякої охоти брати до рук гетьманську булаву. Йому було любіше оберегати волю свого рідного Поділля, до того ж він знав Виговського за дуже освічену й розумну людину і був певний, що той не зрадить Україні і не знищить здобутої самим народом волі.

Марина у цьому з ним не погоджувалася. На її думку тільки її чоловікові годилося взяти до рук після Хмельницького гетьманську булаву, бо все велике повстання й всі бойвища відбулися на його плечах, і обрання гетьманом Виговського зворушило й образило молоду жіику. Проте, цей випадок не перешкодив тому, щоб життя Богунів тяглося далі так само щасливо. До Винниці, правда, надходили вісті про те, що на Вкраїні почалися сварки, що полковники не хотіли коритися гетьманові, що Полтавського Пушкаря Виговському довелося, навіть, силою задавити, але сам Богун, сидячи далеко від гетьманського міста, не брав участи у тих сварках і на початку він не надавав їм великої ваги і не дуже турбувався з того.

— Посваряться, поб'ються, та й знову погодяться! — заспокоював він свою дружину. — Козак без війни не може... Немає ворогів — поміж себе б'ються. Це вже така козацька вдача.

Старого полковннка далеко більше турбувало те, що Марина почала хворіти. Та пораза що зробив Хамамбет, почала нагадувати про себе. Марині часто кололо у грудях, вона кашляла й дуже легко застужувалася.

Так минуло у шлюбному житті Богунів вісім років. Сам Богун став зовсім уже сивий, хоч був ще крем'язний і досить жвавий. Марина ж, хоч і була далеко молодша за нього, зовсім знесилилася своєю хворобою й тільки під добру годину виходила на повітря разом з своїм чоловіком.

У 1662 році до Винниці надійшла звістка, що Україна зовсім розірвалася надвоє і що на правобережній Україні обрато за гетьмана полковника Павла Тетерю. Ця звістка дуже збентежила Богуна, бо поділення України погрожувало її волі. Марину ж вона ще дужче обурила, ніж колишня звістка про обрання гетьманом Виговського, і вона почала умовляти чоловіка покинути зовсім військову службу.

— Ти, Іване, віддав Україні свої молоді літа й свою міць, тепер же, коли ти постарів, то маєш право подбати й про власний спокій.

— Я послухався б тебе, Мариночко, коли б був певний, що Україна лишиться вільна назавжди і що на її волю ніхто не здїйме руку; проте такої певности немає, і через те, поки сила мені сісти на коня, я буду обороняти волю свого народу.

— Так глянь, же, кому ти мусиш коритися! — хвилювалася Марина. — Кого повинен слухитись? Якогось Тетерю, що тільки й відомий став людям через те, що одружився з дочкою гетьмана!

— На те була воля козацтва, щоб обрати Тетерю за гетьмана, і я повинен йому коритися.

— Воля козацтва — ти говориш? Розпитай козаків, що прибули з Чигирину... Вони скажуть тобі, чия то була воля... Воля тієї горілки, що Тетеря викочував козакам десятками кухлів, та тих грошей, що він роздав. Хто про Тетерю чув під ті часи, коли ти з Хмельницьким віддавав своє життя за Україну та здобував козакам невмирущу славу?

З хвилювання Марина почала кашляти і у неї пішла з горла кров. Наляканий Богун взяв її на руки і, однісши на ліжко, почав заспокоювати, кажучи, що скоро він вчинить її волю, покине полковницький уряд і виїде жити на хутір.

Після цього випадку Маринина хвороба пішла хутко до свого сумного кінця. Вона вже не вставала з ліжка й танула, як свічка. Богун бачив недалекий кінець своєї любої дружини, і серце йому розривалося, але ні один з знахарів, що викликав він з Київа й з Львова, не зарадив хворій і на крихту.

Через кілька місяців до полковника прибув од гетьмана посланець з листом. Прочитавши того листа, Богун зблід на виду, а далі з обуренням вдарив кулаком по столу. Знаючи свого чоловіка за дуже спокійного Марина догадалася, що у листі єсть щось непевне, і попросила показати їй листа. Богун схаменувся, зрозумівши, що вчинив необережно, але було вже запізно: не показати Марині листа тепер виходило б роздратувати хвору і зробити їй велику прикрість. Богун мусив дати їй листа.

У листі гетьман Тетеря повідомляв Богуна, що Україна знову приєднується до Польщі, як рівний до рівного, мусить мати своє вільне козацьке військо й старшину, а оскільки козаки й полковники тепер уже не вороги, а спільники, то на Вкраїну вільні повернутись польські пани й осісти на своїх маетках.

У кінці листа Богунові наказувалося не тільки не чинити панам ніяких перешкод, а навпаки сприяти тому, щоб вони осіли на своїх маєтках, а як часом денебудь селяни не коритимуться панам, то примушувати їх до того узброєною рукою.

Марина з жахом в очах кілька разів перечитувала гетьманського листа, немов не доймаючи віри своїм очам; далі вона перевела очі на свого чоловіка, скрикнула щось не своїм голосом і впала на подушку, заливаючись кров'ю.

— Мариночко, Мариночко, заспокойся! — кинувся до неї Богун. — Я не виконаю цього наказу. Тепер я бачу правду твоєї думки, що неможливо коритнся всякому пройдисвіту, що єдиним підписом своєї зрадливої руки може нищити здобутки довголітньої кривавої народньої боротьби!

— Але Марина вже не чула свого чоловіка: смерть вже брала її у свої цупкі, холодні пазурі...

Через два дні Марина лежала на столі, вбрата в те саме вбрання, що у ньому зустріла колись свого нареченого в Умані, на передодні. Украй посивілий за ці дні Богун стояв біля труни тієї, що дала йому таке недовге щастя і покинула його старого доживати віку самотнім.

Старий полковник молився і в молінні своєму просив Бога послати йому якнайскоріше смерть, щоб швидче з'єднатися на тім світі з своєю нещасною дружиною; тільки смерть не на ліжку, а лицарську, з шаблею у руці, як годиться козакові. У цю хвилину він згадав, що у нього на грудях Маринине волосся, те саме, що, як вона говорила, захищає його від такої смерти, якої саме, він і бажав. І хоч не доймав старий козак віри замовленням, але зняв з себе капшучок з волоссям і поклав його у труну.

Скоро після того до полковничих горниць прийшли попи і понесли небіжку до манастиря над любу їй річку Буг, де Богун неодмінно хотів поховати свою любу дружину там, де він колись цілий місяць з славою оборонявся од польського війська.

XХVІ

Минув ще який час у сумному самотньому житті славного Винницького полковника. Тепер єдиною близькою до нього людиною лишився такий, як і він, старий побратим його Довбня. З ним Богун і жив в одній хаті і радився у справах. Час, що минув од смерти Марини, опріч журби за нею, дав старому полковнику ще багато прикрого. Польські пани, покладаючись на умову короля з Тетерею, посунули на Поділля, Богун же виряжав їх назад і по всіх сотнях свого полку сповістив, щоб не пускали панів на Вкраїну узброєною рукою.

Тетеря слав йому накази з погрозами, але Богун робив своє.

Тоді, щоб вгамувати упертого Винницького полковника, Тетеря прислав йому наказ їхати до Паволочі бути Паволоцьким полковником, Винницький же полк доручив слухняному своєму прибічникові.

Цей лукавий універсал Тетері вразив Богуна у саме серце і, коли б тільки була жива Марина, він напевне зовсім покинув би службу; тепер же, лишившись бурлакою, він не наважився покинути працю і з великим болем та нудьгою у серці мусив попрощатись з полком, що їм керував п'ятнадцять років, і їхати у Паволочь. Проте й там Богунові недовго довелося пробути, бо в осени він дістав наказ іти з усім своїм полком до Білої Церкви, бо як сповіщав Тетеря, Україна у спілці з Польщою починає війну з Московським царством, що порушило Переяслівську умову.

Богун зібрав свій полк і пішов у поход.

У Білій Церкві старий полковник побачив багато новин. Понавколо гетьмана майже зовсім не було українських та запорожських козаків, а все крутилися панки та наймане, охоче військо, що звалося затяжним і складалося з німців, угорців та поляків. Стародавні козацькі звичаї, що панували за часів Богдана Хмельницького, тепер зникли, і у гетьманських покоях все одбувалося по панському, на польський зразок, сам же гетьман намагався вдавати з себе короля.

Розкоші й пиха, що були понавколо Тетері, не спинили Богуна, і він під час першого побачення висловив йому свою догану.

— Що ж це ти робиш, пане гетьмане? Ми з славної пам'яти тестем твоїм, Богданом, все життя своє билися з ляхами за волю України, і річки рідної крови пролили, поки визволили її з панського ярма та спорожнили од польського війська, а ти оце знову напустив у рідний край наш польського війська та ще хочеш і панів напустити, щоб знову ярмо на людей наших надіти. Не по правді ти, гетьмане, чиниш і не про Україну дбаєш, а мабуть, про власну свою користь!

Тетеря не звик, щоб з ним так говорили. Він аж позеленів з образи, але, здержав себе і, вдаючи байдужого до того, що почув од Богуна, одповів глузливо:

— А тобі любіші московці? Пробач, полковнику — я не знав того. Коли б був знав твої бажання, то поєднався б з Москвою.

— Даремно глузуєш, пане гетьмане! Мені однаково чужі й поляки, й московці, мені любі славні українські козаки, і на їхню силу та на міць українського люду годиться гетьманові спиратися, а не на чужинців.

Тетеря далі не сперечався, але взяв собі на серце помститися за образу й збутися упертого полковника, що сміє не коритися його наказам та ще й повчати його, як треба гетьманувати.

Через кілька день до Білої Церкви прибув польський король з своїм військом і разом з гетьманом та козацькими полками рушив за Дніпро.