Борці за правду - Кащенко Адріан

Шість років пекельної боротьби з ворогами, шість років походів, турбот, пригод і небезпеки у бойовищах, цілі річки пролитої крови, тисячі поруйнованих міст... все те мало піти марно й лишити Украіну знову без волі й безпеки. Тепер уже яскраво визначалося що коли б Україна самотуж перемогла Польщу, то їй допомогли б татари або угорці й волохи, і Україна завжди мала б двох ворогів. Ні з якого боку вона не мала захисту. Не воювало її тільки Московське царство, й посполиті люди, що бажали собі тілько вільного та спокійного хліба, зрозуміли це і зараз після Берестечка чимало людей з Поділля, щоб уникнути панської помсти, піднялися і, побравши своє збіжжя, потяглися на східній бік Дніпра до Осколу, Харкова та річки Донця.

Побачивши, що поляки знайшли собі спільника у кримському хані, Хмельницький зважив за потрібне шукати собі інших спільників, і він прямо з походу послав посланців до свейського короля та московського царя просити іх про спілку й поміч.

Цар згодився прийняти Україну під свою зверхність, і 8 січня 1654 року у Переяславі одбулася велика Рада, на якій гетьман, забезпечивши Україні добру автономію, умовив козаків присягнути цареві на підданство.

Більшість козацької старшини і простих козаків пристала на умову гетьмана, але Богун та запорожський кошовий Сірко, хоч і не сперечалися проти спілки з Московським царством, але зріклися присягнути на підданство.

Не вспів Богун повернутись з Переяславу до Винниці, а вже у Варшаві знали і про те, що Хмельницький присягнув московському цареві і про те, що Богун зрікся присягнути.

З цієї незгоди козацкої старшини король схотів скористуватись і послав до Богуна посланців, щоб прихилити його на свій бік.

Богун чемно привітав послів і почастував хлібом-сіллю та доброю чаркою, а після обіду старший посол, шляхтич Олекшич, почав виконувати доручення короля. Він повів розмову з Богуном від тих часів, коли українці жили у добрій згоді з поляками, не одрізняли навіть себе од поляків і мали державу польську за свою батьківщину. Далі він перейшов на ті часи, коли за гетьмана Сагайдачного козаки з славою билися поруч з поляками і були Польщі у великій пригоді, а Польща з свого боку проливала кров своіх синів, захищаючи Україну од турків.

— І от тепер, — провадив посланець далі, — Хмельницький знищив це єднання і залив кров'ю всю Україну й Польщу. Він упевняв усіх, наче б'ється за волю свого народу, а врешті зрадив своєму народові оддав його на вічні муки у московське ярмо. Ти, полковнику, єдиний на Україні певний та меткий вояка й ватажок. На твоїх плечах п'яниця Хмельницький їздив увесь час і коли б не ти, то він ніде не взяв би над нами перемоги. Не йому, п'яниці непросипному, бути Гетьманом України, а тобі — лицарю славному. Ми чули, що ти зрікся присягнути московському цареві, і, от його величність король дарує тобі за те з усім твоїм родом шляхетство, доручає тобі гетьманську булаву й жалує тобі на власність староство, яке тобі найлюбіше. А щоб ти мені вірив, ось тобі королевський лист з печаттю.

Богун взяв листа, прочитав його, сховав за кунтуш і вже тоді одповів:

— Ти довго, вельможний пане, говорив, а я все тебе слухав, тепер послухай ти мене. Московському цареві я не присягнув, але не через те, що бажав би служити королеві, а через те, що вільному народові, як зараз ми, не личить нікому присягати. Булави од короля я не приймаю, бо вільному народові не личить приймати клейноди з чужих рук. Гетьманом України я не згоден бути, бо з цього пішов би розбрат поміж козаками і поділ України на двоє. Україна має гетьмана, обраного вільними голосами. Той гетьман — Хмельницький, і у військових справах я йому корюся.

Ще кілька день після того посли умовляли Богуна взяти булаву, але він рішуче одмовився.

— Перекажи його величности, — сказав він на останнє Олешкичу, — що я дуже дякую за честь і дуже радий жити з поляками у згоді, та тільки по сусідському, як вільний поруч вільного, а не у підданстві.

— Будеш каятись, полковнику! — сказав Олекшич, сідаючи вже на коня. — Польща могутня. Прийдемо ми на тебе з великим військом, поб'ємо твоїх козаків, тебе заберемо у бранці, а Україну сплюндруємо так, що й живої душі на ній не лишиться!

— Буде те, що Бог дасть! — одповів Богун. — А прийдете з зброєю, то битимуся з вами на смерть, як і до цього бився.

ХVІІ

Марина нетерпляче дожидала хана з походу, щоб довідатись про долю України. Він прибув до Бахчисараю біля Різдва, випередивши, як і завжди, своє військо.

Того ж дня, сподіваючись увечорі хана у свої покої, Марина вбралася у своє найкраще вбраиня, оздобила своє чорне, шовкове волосся блискучою золотою пряжкою, на білу шию наділа кілька разків перлового намиста, а на ноги блакитні, сріблом гаптовані черевички. Молодій жінці тепер минуло двадцять чотирі роки і вона саме розквітчалася чарівною красою української вроди і налилася мов спіла ягода.

Побачивши свою укохану дружину, Іслам Гірей прямо зачарувався її красою і довго не мав сили одвести од неї очей.

Марина привітно прсадовила хана на софу, подала йому кал'ян і сіла біля його ніг.

— Розповідай же, мій володарю, своїй Газізі, як склався твій поход? Чи благословив Аллах твою зброю, чи добре погромив ти польського короля?

Хан зарані надумав, шо говорити жінці і одповідав, не вагаючись:

— Аллах був дуже милосердний до татарів. Він всемогутній вчинив так, що я, не проливши й краплі крови, добув усе те, чого бажав.

— Як же те сталося? І що саме ти добув? — спитала Марина трохи збентежено, бо здобуття на війні перемоги без змагання здавалося їй неймовірним.

— Ми і Хмельницьким безхліб'ям примусили короля згодитись на наші домагання. Я взяв окупу сто тисяч червінців, а Україні добув потверження Зборовської умови. Україна тепер знову вільна. Марина радіючи поцілувала хана в руку.

— Я знала, що в тебе добре серце, мій царю! За те я тебе й люблю.

З радощів Марині справді здавалося, наче вона любить Іслама і вона припадала до нього, пестила рукою його бороду, милувала його чоло і дуже весела була ввесь цей вечір.

Після того дня життя Марини пішло, як і в попередні роки. Здобувши собі од хана дозвіл їздити ридваном по околицях міста не тільки щоп'ятниці та по великих святах, коли їздив увесь ханський гарем, а й повсякчас, коли б їй не забажалося, Марина часто користувалася цим правом. Хан вимагав тільки, щоб його дружина додержувала закону і запиналася так, щоб тільки одне око її було видко, але й цього закону Марина додержувала тільки на людях, виїхавши ж за місто, вона зовсім скидала душне запинало.

На дворі почало теплішати. Сонечко в Криму рано почало пригрівати землю. Гори понавколо Бахчисараю й тополі у дворі ханського палацу зазеленіли, і Марину потягло за місто. Їй подали ридван, і вона з Астарою та узброєним євнухом на передку поїхала.

З усіх околиць Бахчисараю Марині найбільше сподобався шлях до річки Качі, де понад річкою понависали такі дивовижні, чудово хороші скелі та курчі. Проте під той час біля Качі було ще вохко, Марині ж заманулося побачити просторе небо без гір і побути на степовому повітрі, схожому до рідного повітря Украіни, і вона звеліла везти себе на північ, до річки Альми.

Ридван виїхав за ворота міста і покотився степом. Молода жінка упивалася свіжим повітрям, любуючи на зелений килим з степової трави, що вкривав невисокі розлогі кряжї, схожі до кряжів її рідного Поділля. Через годину на півночі виникла зпід гори широка долина річки Альми, помережана садами, виноградниками й тютюнищами і підперезана двома довгими рядами високих, струнких тополів.

Марина знала, що під цими тополями слався шлях до Перекопу й на Вкраїну, і полинула думками далеко по шляху на північ, у край веселий, на тихі води та під ясні зорі рідної України.

— Чи не час нам повертати назад? — спитав, обернувшись до Марини, євнух.

Зачарована далеким краєвидом і замислена згадками про рідний край, Марина здригнулася з несподіванки, і погляд її впав на великі натовпи людей, що були трохи осторонь од шляху. Люди були у сіряках, але обдерті, ноги ж їхні були босі й заюшені кров'ю. Сотні змарнілих, замордованих дівчат сиділи під тополями окремо од чоловіків, пригортаючись одна до одної і з нудьгою похиливши свої голови. Понавколо натовпів стояли й їздили татарські вершники з довгими батогами.

Скрик вибився з грудей молодої жінки... Вона зразу розпізнала, що то були за люди, бо вони були їй рідні, близькі, а нудьга й муки їхні були їй зрозумілі, бо вона й сама їх колись зазнала... То були бранці — невольники з України.

— Як? — скрикнула Марина, — бранці з України?

— З України! — одповів їй євнух, не гадаючи, що тим робить ханову велику прикрість. — Це ще тільки передня валка. Кажуть, що їх, як сарани женуть!

— Не може бути! Це ж наші спільники!

— Гяури хіба можуть бути спільциками правовірних? — говорив необачний євнух, задивляючись разом з тим на гнівну красу ханської жінки. — Гяури тільки істнують на те, щоб працювати на нас, правовірних.

— Привертай коней у праву руку, до дівчат! — сказала Марина.

— На що ж до них? — схаменувся євнух. — Тобі не годиться ні з ким стороннім розмовляти!

— Я буду з ними розмовляти! — власно сказала Марина. — Привертай!.. А як ні, то я злізу з ридвана і піду до них пішки!

— Зглянься на Бога! — злякано скрикнув євнух. — Ти схотіла, щоб мені одрубали голову?

— Підвертай! — вже з серцем скрикиула Марина.

Євнух штовхнув візника, щоб той підвернув ридвана до бранців, а сам обернувся до Марини й сказав нишком:

— Тільки гляди не хвались старшому євнухові, або ханові, бо буде і мені й тобі лихо.

Марина не слухала його, бо вся уп'ялася очима у бранців. Ридван спинився біля купи дівчат.

— Звідкіля ви, дівчаточки? — спитала Марина.

Дівчата здивовано поглядали одна на одну: татарка заговорила до них по українському.

— Не дивуйте на мене, сестрички... Я така ж бранка, як і ви... Скажіть, звідкіля ви.

— З Бугу річки! Зпід Ладижина! — почулися голоси.

— Боже Милосердний! — скрикнула Марина з жахом. — Землячки ж ви мої рідні! Як же вас побрато у неволю, коли у гетьмана з ханом спілка?

— Добра спілка! — почулося з натовпу чоловіків.