Борці за правду - Кащенко Адріан

— Нема чого говорити!

Марина глянула на голос і побачила поміж бранцями селянами молодого козака у темносиній військовій чумарці.

— Побила нас лихая година і покарав Господь за тую спілку з бусурманами, — говорив козак. — Хан зрадив нас. Покинув Хмельницького самого полякам на поталу та ще й зруйнував усе Поділля й Надбужжя. Де кого захопили татари, чи селянина, чи козака, всіх погнали сюди. А в мене ж сироти дома... тройко маленьких дітей!... Хто їх нагодує!..

Марина відкинулася на зад ридвану. Ридання забило їй дух, і вона зомліла. Прочуняла вона аж тоді, коли ридван котився вже далеко від Альми. Тут ридання вибилося в ханської жінки і, загорнувшись з очами у своє біле запинало, вона билася у руках своєї вірної служниці.

Тихо та сумно було надвечір у покоях Марини. Вона не мала сили бачити сьогодня хана і листом його сповістила про те, що хвора і не може його привітати... Вона за ввесь день нічого не їла й сиділа ввесь час на софі мовчки.

Астара не турбувала її, щоб дати серцю переболіти, а тільки часто навідувалася подивитись, чи не треба їй чого. Коли вона заглянула у покій смерком, Марина спинила її.

— Сядь, Астарочко, тут біля мене!...

Астара сіла біля її ніг.

— Він повинен вмерти, Астаро!... — пошепки сказала Марина.

— Хто, Газізю?

— Той, хто дурив мене... Хто зрадив Україну і вигубив безліч моїх земляків... ти знаєш хто...

— Заспокойся, доне моя. Хіба з того поможеться?

— Ні, я не заспокоюся, поки він буде живий! Як! Подарувати поганцеві те, що він зрадою вбив мій дівочий вінок? Грався моїм коханням... Тішився моїм тілом? Коли я віддалася йому, то ти знаєш — зробила те заради волі рідної країни; коли б же я знала, що він порушить слово, то я тричі б прийняла смерть, а не опаганила б себе з ним! Зрозумій, що тільки недавно, прибувши з походу, він брехав мені, а я йняла йому віри... Я цілувала його у руку... дякувала... милувала... А, та що й говорить?.. цього знущання над собою я неподарую!

Марина перевела дух і грізно, зиркаючи очима, повела далі:

— Він повинен вмерти... і ти, моя єдина пораднице, мені допоможеш. Не один раз уже ти служила мені вірні служби, послужи, може, востаннє. Оддячити або заплатити тобі я не маю чим: все, що у мене є — не моє. Та чи й є що такого, щоб тобі було потрібне?

— Твоя ласка мені потрібна, моє серденько! Тільки одна твоя ласка і більше нічого!

— Я вся твоя, Астарочко. Скажи: коли б тебе, дівчину, хтось принадив і одурив, ти подарувала б йому те?

— О, ні! Циганки того не дарують. Я помстилася б люто!

— Ну, от і у мене таке ж серце. Так ти мені допоможеш? Ти знаєш всякі зілля, то певно знаєш і отрутні.

— Отрутою небезпечно... — сказала Астара. — Отрута хутко зводить з світу... Догадаються на нас і катуватимуть на смерть.

— Байдуже!

— Ні, не байдуже, бо нас не зразу скарають, а будуть мучити довго... скілька день...

— А хоч і так! — перебила Марина... — А то от що: ми разом і самі вип'ємо отрути і не дамо ся їм на катуваиня.

— Ну, добре, я знаю, що зроблю. Завтра ранком я побіжу у Чуфут-Кале. Там поміж руїнами стародавнього міста повинно рости одно зілля, таке, що як висушити його корінці, розтерти їх та всипати у воду і дати дихати парою з тієї води людині, то у людини будуть отруєні груди і вона поволі, за тиждень або два, помре.

— Як же ми дамо йому дихати з тієї води? — пошепки мов злодійка, спитала Марина.

— Я всиплю зілля у воду кальяну...

— А!

Марина встала з софи й почала ходити. Молоду жінку обхопило почуття огиди до самої себе, як до злодійки, і вона знову почала обмірковувати своє становище і шукати собі якогось викруту, але і врешті знову таки дійшла до думки, що іншого кінця не може бути.

ХVІІІ

Увесь ранок другого дня Астара нишпорила по руїнах Чуфут-Кале, оглядаючи траву, що росла поміж каміннями, а не знайшовши там, чого хотіла, війшла з гори у Іосафатову Долину на стародавне кладовище. Через який час вишукування вона скрикнула з радощів і витягла з землі невеликий корінець.

До вечера все було зроблено, як циганка знала, і кал'ян був готовий, але коли до Марини увійшов хан, вона не подала йому кал'яну, як завжди бувало, а хотіла, ще раз пошукати шляху до його серця й сумління, щоб уникнути недолі стати душогубкою, і сівши, як звичайно, коло його ніг на подушки, з великим напруженням нервів почала розмову.

— Що, коли б я звернулася до мого володаря з великим проханням, чи він вчинив би по моєму бажанню?

— Чого ж хоче моя зіронька? — ласкаво спитав хан. — Я радий був би догодити своїй коханій дружині.

— Я бачила, що до Бахчисараю пригнали багато бранців з України. Чи випустив би великий хан всіх їх на волю, коли б я про те його попросила?

Хан замішався й насупився, вигадуючи, як би викрутитись.

— То правда! Я, як ти знаєш, випередив військо, а мої вояки без мене там не втерпіли й набрали на Вкраїні трохи ясирю. Проте, пустити на волю бранців тепер ніяк неможливо, бо вони не моя власність, а тих, що їх побрали.

— Але ж ти говориш, що те зроблено без твоєї волі й згоди... ти владен одібрати у свавільників усіх бранців і пустити їх на Вкраіну.

Хан знову замішався і ховав од Марини свої очі, дивлячись на бік.

— Бачиш, Газізю, коли стрілець уб'є пташку, що висиділа малих пташенят, то чи не добріше він вчинить, взявши пташенят до своєї хати, щоб догодувати їх, ніж покинувши їх у гнізді на голодну смерть? Або спитаю, чи можна жити пташкам у зруйнованому гнізді? От так і тут: куди подінуться на Вкраїні дівчата, що взято їх у неволю, коли батьків їхніх повбивано? Куди подінеться жінка, коли чоловіка її вбито, а хату спалено? Для кого працюватиме там чоловік, коли жінку взято, а дітей може потоптано кіньми?

— Так ти все це знаєш і гадаєш, що бранцям краще тут у неволі, ніж у рідній країні?

— Що зроблено, те зроблено, і того вже не переробиш.

— Так ти не пустиш бранців назад, на Вкраїну?

— Про це не може бути й балачки! — сказав хан знервовано. — Кіт не пускає мишенятка, коли вже вгородив у нього свої пазурі... залишимо, Газізю, цю розмову назавжди. Чому ти не подаєш мені сьогодня кал'яну?

— Пробач, пробач! Тепер я вже можу подати. Марина принесла кал'ян і подала його ханові, не вагаючись і не почуваючи вже себе душогубкою, бо дорешти упевнилася у тому, що хан свідомий і запеклий кат і ворог України.

Знервований хан не вгавав:

— Обридло мені чути від тебе, Газізю, про Україну та українців. Здається я вже просив тебе викинути їх з своєї голови.

— Пробач, пробач, мій володарю! Це вже востаннє я повела з тобою про них розмову... — говорила Марина, придивляючись і прислухаючись, як булькотіла у кал'яні вода, коли хан тяг з чубука дим. — Від сьогодня ти вже ніколи од мене про них не почуєш. Будемо говорити про щось інше.

Але вона вже не чула, про що далі говорив хан, бо її думками опанував жах, що хан лишиться у неї на ніч. Марина вже бачила у ньому труп і не мала сили навіть дивитися йому в очі. У великому напруженню нервів вона ледве діждала, поки хан викурив два кал'яни, і після того почала скаржитися на хвороби так, що незадоволений хан мусив іти від неї.

На другий день Іслам Гірей почав кашляти і став хворіти. Через чотирі дні до Бахчисараю прибули посланці від польського короля, щоб намовляти хана йти спільно з королем походом на Хмельницького, але ханові вже так погіршало, що він не допустив посланців до себе, і ті поїхали у Стамбул до Султана.

Поки минув тиждень, хан Іслам Гірей лежав уже тяжко хворий. Він кашляв, не мав чим дихати і не вставав в ліжка, а всі справи вершив найближчий до хана мурза Хамамбет.

Передчуваючи свій кінець, Іслам Гірей покликав до палацу найближчих своїх мурзїв та старшого євнуха і почав з усіма прощатись.

— Всемогущий Аллах, — надсилу промовляв він, — кличе мене до себе. Скоряюся його волі. Дякую вам усім за вірну мені службу й слухняність і хочу кожному з вас щось подарувати, щоб ви, маючи ті подарунки перед очима, повсяк час мене згадували.

Тут хан почав перелічувати, кому й що він дарує : тому найлюбішого коня, тому сідельце сріблом коване, іншому шаблю з самоцвітами...

— А тобі, Хамамбет мурза, — сказав хан, коли дійшла черга до Хамамбета — як першому моєму прибічникові й порадникові, дарую я, на спомин про себе, найлюбішу мою жінку Газізю. Не кривди її й поводься з нею чемно й обережно, бо вона шляхетського українського роду й дуже гонорлива...

Всі мурзи припадали навколюшки до ханського ліжка і цілували його у руку.

На другий день після того хан помер; його поховали, як годиться по татарським звичаям.

У гаремі ханському стояв стогін і ридання. Жінки хана бідкалися про свою долю, не відаючи, куди їх подінуть. Тільки Марина була до цього байдужа, бо всі її думки були у тому, як би подати звістку Богунові, що тепер вона вільна і бажає утекти на Вкраїну.

Через кілька день по Марину прийшли євнухи, щоб одвести її до гарему Хамамбета, але вона ставила своі вимагання:

— Я піду тільки разом з своєю служницею Астарою!

— Але Хамамбетові подарована тільки ти, а не Астара, — сперечалися євнухи.

Марина правила своє:

— Нехай Хамамбет купить Астару. Перекажіть йому, що я не буду жити без Астари і накладу на себе руки.

Марину лишили ще на який час у ханському гаремі, поки застережений ханом про завзяту її вдачу Хамамбет, одкупив Астару. Тоді разом з нею улюблена ханом жінка Газізя перейшла до Хамамбета.

Не легко розповісти про ті муки, що за останній час пережила молода жінка. Перші дні після отруїння хана вона ще жила почуттям задоволеної помсти на ханові за себе й за Україну й те почуття заступало всі інші, але через який час, коли серце вже досить упилося помстою, Марина побачила, що смертю Іслама не досягнено аж ніякої мети, бо Україна і на далі буде гинути під натиском татарів та поляків, її ж, Марини, особиста доля буде далеко гіршою, ніж за життя з ханом. Надія на те, щоб передати Богунові звістку та ще й дістати од нього порятунок, що далі все більше покидала молоду жінку, бо тепер, коли татари були ворогами України, до Бахчисараю не приїздили ні козацькі посланці, ні українські крамарі.