Дурепи - Басан Валентина
Просто показала безкоштовні журнали і сказала, що дадуть ще. Вхід безкоштовний. В актовому залі шуміло людське море. Сім'я Туманських обімліла і застигла на вході. До них, променисто посміхаючись, підійшла одна з недавніх гостей, яка подарувала їм журнали.
— Добрий день, Ірина, це очевидно ваш чоловік Костянтин? Дуже приємно познайомитися, мене звуть Галина, ми спілкувалися з Іриною і Германом у вас вдома! Це мій чоловік Микола, ми з ним разом ходимо і несемо Боже слово. Нам пощастило познайомитися і запросити вашу сім'ю до нас в дім Божий. Будь ласка, проходьте, тут ми всі одна велика і дружна сім'я.
Три години пролетіли непомітно, як одна мить. Навколо були такі щасливі, ошатні і усміхнені люди, і Герману на секунду здалося, що він помер і потрапив до раю, про який розповідала бабуся кожну Пасху. Мати і батько посміхалися один одному і незнайомим людям, забувши про те, що грошей на проїзд назад теж немає, що вдома чекає сумна упаковка літрового кефіру і пачка сірих макаронних виробів з м'яких сортів пшениці. Вони співали пісні, бралися за руки, приймали печиво, яке передавали по рядах красиво одягнені і усміхнені Божі слуги.
– Дякую, що ваша сім'я відвідала наші збори, чекаємо Вас наступної неділі! – Галина і Микола в прекрасно зшитих костюмах міцно потиснули руки подружжю Туманських і погладили Германа по голові.
Батьки Ірини пізно схаменулися. Коли мати Ірини дізналася, що її дочка і зять переписали квартиру, яку, до речі, подарували їм на весілля батьки Ірини, на ім'я засновника організації "Свідки Єгови" якогось Шкурку Віктора Григоровича, кинули основну роботу і ходять по домівках з безкоштовною літературою, заманюючи нових жертв, дякують вищезгаданій організації за те, що живуть у своєму колишньому власному житлі безкоштовно, харчуючись в їдальні разом з іншими свідками, вона потрапила в лікарню з серцевим нападом. Вишенькою на торті був онук, що виспівує пісні в дитячому хорі секти, куди батьки Германа оформили сина з чистою совістю, забравши зі школи разом з документами і розповіддю про переведення в інший навчальний заклад.
Батько Ірини дізнався у свого друга, підполковника міліції, що секту Свідків Єгови кришує "смотрящий" з Києва, а рахунки на які течуть гроші від продажу квартир довірливих прихожан, відкриті у всіх містах на його племінника Шкурку Віктора Григоровича, громадянина США і власника найбільшої мережі перших агентств нерухомості в Україні і нотаріальних контор. Все, чим міг допомогти йому друг, це відсудити дитину у безнадійно хворих фанатизмом батьків, які перестали реагувати не тільки на своїх родичів, але і на Германа. Вони спокійно підтвердили в суді, що віддають свою дитину дідусеві і бабусі, оскільки їхня місія бути Месією. Божі слуги спробували почати проповідувати судді, але той, мабуть був атеїстом і пригрозив видалити їх із залу суду силою, якщо виступи сторін будуть не по суті.
Герман повернувся в свою школу і в свій рідний клас переможцем. Всі дівчата дивилися на нього з придихом, а хлопчаки одноголосно визнали авторитетом, що побував, як мінімум, на зоні. Газета "Полтавський вісник" навіть написала про нього невелику статтю (просто один з журналістів був сусідом дідуся і бабусі Германа і своїми очима спостерігав епопею) під назвою "вирвати дитину з лап секти". Природно, ні про які кримінальні структури, чорних ріелторів, Шкірку і тим більше про київського "смотрящого" мови не було. Журналіст був не тільки талановитим, а й далекоглядним. Він дуже любив жити в своєму будинку по вулиці Рози Люксембург і просто любив життя. Саме тому стаття була виключно розгромна для батьків Германа, які до слова так і не дізналися, що про них пишуть в газетах бо такої літератури вони більше не читали.
Туманський вступивши в юридичний самостійно, а потім за допомогою дідусевого друга і його зв'язків перевівся до Києва, влаштувався працювати в органи, просуваючись по кар'єрних сходах і успішно розкриваючи справи. Чим дорослішим він ставав, тим сильніше любив своїх бабусю і дідуся, з болем у серці усвідомлюючи весь жах комплексу покинутої дитини. Він перевіз бабусю і дідуся до Києва, щоб бачити їх не раз на місяць, приїжджаючи до Полтави на кілька годин, а раз на тиждень з обов'язковою ночівлею і бабусиними пиріжками з вишнею. Бабуся боязко згадала, що мама і тато зараз живуть в їх колишньому будинку на трояндочці, мовляв хочуть побачитися, але не можуть до нього додзвонитися.
– Ба, я знаю, ти головне, не переживай. Звичайно, подзвоню, коли-небудь, коли час буде.
Герман поцілував бабусю з сиву голову, обійняв діда, одночасно притискаючи телефон до вуха і закриваючи за собою вхідні двері.
Равлик був огидний. Раболіпно доповідаючи про свої подвиги в розкручуванні нещасної дівчини за завданням Туманського, він смикався і помітно нервував.
– А чого ти до неї спочатку прилип, громадянин Равлик? За тобою по всій Україні йде мокрий і липкий слід. У тебе ж баби і багатші є в розробці.
Герман промацував свого інформатора, йому не подобалося те, що широко відомий аферист у вузьких колах, що живе виключно за рахунок багатих жінок, з'явився біля Аліси, потенційної власниці такого величезного статку, який Равлику і не снився. Це було перше. А друге, Аліса йому сподобалася ще на кладовищі, як би вульгарно це не звучало. Він знав про неї, про її біографію і про її бабусю, яка одна виховала і підняла Алісу на ноги. У ньому прокинувся комплекс покинутої дитини і він бачив в Алісі споріднену душу, що було великою рідкістю, тим більше на роботі.
Олександр заелозив на стільці, чарівно посміхаючись, потім схаменувшись, що перед ним не жінка, а здоровий, недобро дивлячийся мужик, стер посмішку з красивого обличчя і промимрив, що гроші були на нулі, а дівчина йшла в досить дорогій сукні і з клатчем з нової колекції. Ось він і вирішив з нею попрацювати.
Туманський не повірив жодному слову інформатора, але задовільно кивнув і попрощався. Герман відчував, що український казанова не просто так опинився поруч з Алісою, не просто так прийняв її в розробку і забрав її до себе в знімні апартаменти саме в ніч вбивства її цивільного чоловіка.
Щось він упустив, десь має бути зачіпка, щоб розплутати цей клубок навколо Аліси Соколової. І чи так проста сама Аліса?
Глава 20
– Я дзвоню в поліцію і віддаю флешку. – Аліса тремтячою рукою потягнулася до ноутбука, щоб витягнути інформаційний носій.
Але Тоня несподівано з усієї сили стукнула її по руці.
– Ай, боляче ж, що ти твориш?
– Це ти що твориш, – Антоніна несподівано зашипіла, як змія і потягнулася до ноутбука.
Аліса з подивом і страхом потирала забите місце. Вона ще не встигла відійти від секундного шоку, коли її телефон різко запищав у кишені. Аліса глянула на екран і з байдужим обличчям повідомила Тоні, що дзвонять з роботи, мабуть щодо звіту. І вийшла в іншу кімнату.
Тремтячими руками Аліса натиснула на кнопку прийняття виклику і доклала трубку до вуха.
– Аліса, це Туманський. Ви зараз вдома?
– Так.
– З Вами хтось є?
– Так.
– Антоніна Козирєва?
– Так.
– Будьте дуже обережні. Відверніть її, але не в якому разі не намагайтеся затримати. Вона дуже небезпечна. Я вже їду.
На негнучких ногах Аліса вийшла з кімнати і прокрокувала в кухню. Антоніни ніде не було. Флешка з ноутбука теж зникла.
Їй подобалося бути Антоніною Козирєвою. Вона пробувала на смак нове ім'я, нове життя, нову долю. Стара доля, точніше дитинство, було до неї занадто жорстокою. Взявши в руки паспорт і документи на ім'я Антоніни Козирєвої, Уляна Равлик посміхнулася своєму братові.
– Все зміниться, правда?
– Правда, Уля, ой, пробач, Тонечка, все зміниться.
Вони завжди були нерозлучні. Маленькими і наляканими їх розділили ще в далекому дитинстві, коли мама так невдало пішла до сусіда з донькою, а батько незабаром одружився з іншою і з горем навпіл залишив сина собі. Саша і Уля возз'єдналися після смерті їх спільної матері і вже не розлучалися.
Улечка росла, ставала дуже і дуже красивою дівчинкою. Висока і пекуча, як справжня італійка, Улечка розбила серце багатьом представникам чоловічої статі. У садку за неї билися брати-близнюки зі старшої групи, в школі між теплицею і стадіоном старшокласники призначали розбірки за право запросити її в кіно, в університеті вона запаморочила голову викладачам, а через кілька років – завідувачу кафедрою і провела з ним відпустку в Туреччині, незважаючи на дружину і двадцятирічну різницю.
Коли вона оголосила Алісі, що ведмедик приїхав до неї на роботу, спустився на цокольний в "Дрімтурз" і купив у їх спільної подруги Анюти путівки до Туреччини, подруга вперше сильно посварилася зі своїм Пашею. Весь вечір Аліса ковтала сльози і шипіла на Кучкова, як розсерджена змія. А Тоня тим часом пакувала валізи, наспівуючи під ніс улюблений мотив.
Вона стала Тонечкою Козирєвої, як тільки їй виповнилося вісімнадцять. Батькові й мачусі було відверто наплювати на те, що робить Уляна, вони були невимовно раді, дізнавшись, що вона вже в шістнадцять переїжджає жити до подруги. Подругою, природно, виявився іноземний студент на п'ять років старше, який підкорив юну німфу можливістю пересуватися на таксі і замовляти додому, точніше на знімну квартиру, доставку піци.
Уля не була повією, а вже тим більше ескортницею. Вона твердо знала про свою красу і про те, що її краса коштує дуже дорого. Навіть більше, ніж багаті чоловіки можуть і хочуть заплатити. Вона зустрічалася і будувала відносини виключно з забезпеченими представниками протилежної статі, але найголовнішим, найнадійнішим, найвірнішим її чоловіком був її брат, її Сашенька. Уля-Тоня маніпулювала молодшим братом, як роботом на дистанційному управлінні, а він по-щенячому був відданий їй. Вона говорила йому, що тепер вони і є сім'я, брат і сестра, родичі, найближчі, самі кровні і найрідніші. Власне воно так і було, крім одного але. Виростаючи, брати і сестри створюють власні сім'ї, знаходять своїх партнерів по життю або принаймні не заважають один одному будувати власне життя і відносини.
Тут же було все по-іншому. Уля пильно стежила, щоб у її брата не зав'язалися серйозні стосунки укупі з любов'ю. Дівчинку, яка дуже подобалася Олександру, Уляна жорстко скомпрометувала, підмовивши свого колишнього хлопця напоїти її і зацілувати в парку на погано пофарбованій лавочці.
