Листя землі - Дрозд Володимир
Але ж на самих жабах, зелені та жолудях вічно не житимеш, і зима попереду. Дак я не сплю коло дитяти свого і думку, як нитку, усю ніч сную, що його далєй робить, як виживать. А до людей, у хутір Козачий чи село Волицю, я боялася іти. одлюднилася геть. Коли ж се одного дня заходить у двір мужчина в плащі брезентовому, берданка через плече. Я було спужалася, а йон: "Ви хто будете?" Я мовчу, а Василько до мене припав і каже: "Се мамця моя…" — "А я — лісником назначений, у мене туточки попід лісом — грядки з молодняком, а полоти нема кому, бо людей за сії місяці осипалося з дерева життя, як листя у спеку. Дак ви сії грядки політь, а восени для лісництва жолуді збиратимете, а я буду трохи платить, то й проживете легшей". Се вже ми трохи розговорилися. Дак першого дня як стала я тії грядки полоть, не нагнуся, сапки не потягну, кров налягає на голову, і ввижається мені, наче Семен іде попід лісом і корівку, яку ми зарізали давно, за собою на поводі веде або матка моя, покійна давно, з лісу виходить і руки до мене простягає. А далєй — легшей стало, лісник клуночок жита приніс, почала я в ступі теє житечко товкти і кулешики варить, почали ми дички у лісі збирать, сушить, і я узварчик варила. І так ми вижили з Васильком, Василько коло мене, я — коло Василька. Вік сплив, як вода, але недаремно я світом нудила, а синка виростила, оженила, і тепер навколо мене онучат як квіточок".
Отакеє мені було Катерина Дахновець, сестра Якова Коршака, розказує, а я слухаю та плачу од горя і радості, усе пережите згадуючи. А до братеника свого, ще як і живий був, яна і словом болєй не обізвалася, і ногою у двір його не ступила. А тепер уже й Катерини нема на світі, на кладовищі хутора Козачого, під березами білими, похоронена вона, і хрест над нею дубовий, різьблений. А мені нема з ким і родатися, та й ноги уже не носять — далеко у гості ходити, уже й для мене стелеться дорога остання — у земельку сиру, уже мене десь на небі Катерина виглядає, ото уже набалакаємося…
Дак замолоду і я галіфетив: хочеш жити — мусиш крутитися. А як було прожить, коли на печі повно дєтви, а жисть так повернулася, що ситий тольки той, хто зверху плаває. Та й душу, не тольки сідницю, галіфе гріє: то усе було "Воша! Воша!", по-вуличному, а став секретарювать у сільській раді, під Громницьким, уже я — Андрій Іванович… Але ні у що сеє. партєйне, я сильно не вдавався, знав тольки — бомаги писать. А якби не притулився до властей, дєтва моя вимерла б, як у других, а так — вижила, вивчилася, у люди вийшла і — ні гадки, хвости волам не крутить. Се тепер у радійо: голодомор, голодомор, хвеєрверки в столиці, пам'ятники ставляють. Але ж не для усіх йон і був, голодомор. Було, навесні тридцять третього рука моя стомиться писать, мозолі на пальцях од ручки, стольки люду пакульського за день із дерева життя осипалося. Бо треба ж було за кожного мертвяка, на могилки одвезеного, гробарям по куснику хлібця видавать, як казав тавариш Сталін, облік — основа соціалізму. А може, і не Сталін сеє казав, може, хтось інший із вождів наших тогочасних, уже моя голова — як решето стала. А вищенькі, сельські галіфетчики, гуляють та п'ють, п'ють та гуляють, для них голоду нема. Болєй, правда, по закутках, щоб далі од очей людяцьких, голодних, то на колгоспній пасіці, там сторожка була, то на Варяговім острові, на усю ніч човнами плавали, то на колгоспній птахофермі, нею жонка Бомби тади завідувала. А одежі було — усякої, і закусону, що твоя душа бажає, не оприходуваного, од розкуркулених понатягували. Я коло них. вищеньких, наче за прислугу був: се ж сам Громницький, Коршак, Бомба, Галан, голови колгоспів та їхні комірники, а колгоспів у Пакулі тади аж три було, з району на дармовицю понаїжджає уповноважених усіляких та шефів. І за розважальника я у них був: віника до сідниці притулю і витанцьовую навколо застілля, як мавпа, а вони сп'яну — регочуться. Мені і у війну сюю потрафило. Біля командира полку за ординарця я був і одне знав: квартиру і бабу начальникові знайти, хоч із-під землі. Характер у мене такий, покладистий я, не гордяк, і начальство завжди мене привічало. Дак понапиваються вони, активісти сільські, хропуть, де кого первак наздогнав, а я зі столу скоріш усе позбираю, де який недоїдок, то кусничок хліба, то сальце недогризене, то ковбаска, у рукавчик усе теє, я з рукавчиком тади і не розлучався, за пазуху і дєтві своїй несу, так і вижили у голодуху. Пайок, правда, я мав за секретарство своє і грошиків трохи.
Ну, але сеє все проминулося, уже стали трохи на трудодень давать. Уже радійо біля колбуду забалакало і кіно волами двічі на місяць привозили, уже нам стало луччей і веселіше жить. А як стало луччей та спокійніш, уже наче й Коршак — ні при чім, уже меней про нього начальники пам'ятають, і потяжки од властей менєй. І уже наш Коршак не живе, а нудить світом. Дак йон що надумав, а може, йому од органів підказано було. Се я такі плетеники у голові своїй плету. Надворі ще ніч, а мені у вікно грюкають, як на пожежу. Посхоплювалися ми, дєтва плаче, жонка — до дверей, у мене й піджижки тремтять, штанів не можу натягти, се, думав, уже за мною приїхали, тади чого хоч можна було ждать. Аж се сам Громницький, йон неподалік проживав: "Ходьом, Андрію Івановичу, порізали Якова Дахновця, чергова із сільради прибігала". Я трохи заспокоївся, що не по мене, а дрижаки по спині все одно. Наче давно нічого такого у селі не чуть було. Так ми підбігцем, то шкарбаючи по мерзлій грязюці чобітьми, то в калюжі провалюючись. Підбігаємо до Коршакового двору, хвіртка уже не замкнена, пса припнуто, на кухні восьмерик блимає. На стіні ходики цокають, п'ята година ранку. Дуська коло печі топчеться, Коршак на полику сидить, коло лежанки, звісивши босі ноги. Розірвана на грудях спідня сорочка у плямах крові, кукса — на перев'язі, і друга рука шматком полотна обмотана. Але — живий, ми з полегкістю передихнули. "Ну, розказуй, товаришу Дахновець, що тут з тобою приключилося", — каже Громницький. Давай йон розказувать, слабим-слабим голоском, наче на останньому уже іздиханії. Той нарочито слабий голосок першу підозру у мені і зародив. Опісля багато хто в селі балакав тихцем: "Тут щось не теє…" Се уже коли газети порозмальовували про замах злісних ворогів радвлади на пакульського сількора Якова Дахновця. Усі тії редактори, кому йон стегенця та ковбаси возив, а Дуська — пуховики стелила. Такого понаписували, що хоч орден за геройство на груди його вішай. Балакать у селі балакали, що — не теє щось, а в очі сказать — боялися, куди там. А я що — дурніший? Слухав, читав і підтакував. Тольки Данило Нечай і спитав було на сільрадівському зібранні: "Як-бо це ви, Якове Оверковичу, з двома нападниками одною рукою справилися? Вам би молодих солдат у військовому таборі навчать…"
Сказонув, то й загримів навік. Се уже трохи познєй, бо Коршак, як той павук, умів затаїтися і підсочити. Данило тади у школі директорував. Над школою прапор червоний висів, але вицвів прапор за літо, осінні дощі його геть обтріпали. Нечай тую бляклу ганчірку і зняв, а тут — свято пролетарське.
Обіцяли ми в сільраді кумача на прапор школі видать, а не видали, бо з району не привезли. І на свято не майорів над школою прапор. Дак Коршак одразу і склав бомагу куди треба, свого дочекався. Так і так, директор школи Данило Нечай, колишній петлюровець, перед червоним днем календаря заклад народної освіти обезпрапорив. Уночі приїхали машиною і забрали, я ще показував, де Нечай живе. І досі ніхто не знає, як той Нечай дні свої скінчив. Уже після смерті товариша Сталіна жонка подала на розшук. Дак одписали їй, що справу Данила Нечая, померлого у місцях ув'язнення від менінгіту, переглянуто, за відсутністю протидержавних дій припинено і посмертно його реабілітовано. А хіба од того жонці і синові дегшей?
Ну, так Коршак сидить на полику, ноги босі звісивши, і розказує нам із Громницьким, у кухні, просмерділій від скислої полови в банякові: "Хтось серед ночі стукає і стукає, я — не відчиняю, думаю — то якийсь п'яний. А тади мене сколотнуло: може, воно уже корову із хліва тягне? Одчинив сінешні двері, а вони з ножаками накинулися на мене, їх двоє було. Я руками і ногами відбиваюся, воно мене ножакою по грудях басаманить, я ухопився за лезо, криком кричу, а Дуська у хаті — і собі, злякалося крику нашого і втекло…" — "А що ж ваш песюга, вовкодав ваш, йон по дроті ланцюгом од хліва до сінешніх дверей уночі ковзає, де йон був?" — хотів запитати я. але вчасно засунув язика, звиняйте. в одне місце: не моє мелеться, не мені і мірчука одсипать, що Коршак задумав, теє зробить, хоч ти плюй у вічі. Так і вийшло: і людяк, кого схотів, засадив йон до допру, по вісім годочків дали, і добув собі слави захисника ретивого радвлади, а влада віддячила ще й групою інвалідності, до самої війни по сто рубликів пенсії по інвалідності йому, мудрагелю і хитруну, платили…
Як трохи розвидніло, послав Громницький верхівця у Мрин, аби сповістив міліцію і органи про напад на заслуженого перед владою сількора Якова Дахновця. А Коршак, зачинившись у світлиці, перев'язаними пальцями карлючив нового списка неблагонадійних, що залишалися ще в селі. Хто коли і зирнув на нього та Дуську зукоса, вписав. Вписав і родичів тих, кого він дописами своїми до білих ведмедів або й на той світ відправив. Хіба ж не могли родаки помщатися сількорові за його мужні сигнали владі?
Вписав, хто хоч крихітним родинним корінчиком, а зв'язаний був із розвінченими ворогами радянського ладу чи куркульським елементом, до сьомого коліна — вписав. А якщо міліція запитуватиме, кого із списку неблагонадійних він найбільше підозрюватиме, а вона — запитає, він скаже. Скаже він на Овсія Лобаса, Василя Козубела сина, що в лісовиках до останнього ходив і головою наклав у лозах, на Варяговім острові. Хоч той і нагуляний дочкою Артема Лобоса, і ніколи не жив під одним дахом із батьком своїм бідовим, і не його прізвище носить, материне, все ж кров є кров, батькова, бандитська. Бо, як стеріг Овсій колгоспні кагати і картоплю на трудодні одпускав, Яків приїхав до кагат трохи не удосвіта, ще бригадних коней не запрягали, а він — кіньми пожежні, щоб першим, щоб вибрать.
