Листя землі - Дрозд Володимир
Хіба до нужника в городі пробіжить, закутавшись щільно. Але в хатах робив він по-чорному, не знаючи спочинку, у сон на кілька годин падаючи, як в ополонку. Давно уже в прихалупці, на задвірках, лежали дошки, обрізані, постругані, для стелі над коморою, що над нею досі гола стріха висіла, батько не встиг настелити. І згорнув Яків солом'яну труху на горищі, в якій од пізньої осені і до Різдва яблука вилежувалися, над світлицею, спальнею та кухнею, віником горище вимів. І тягав він із комори по драбині стрімкій мішки із збіжжям, тихцем купленим восени у навколишніх селах, щоб навесні дорожче втричі продать. І висипав зерно на горищі, розгортаючи, як на черені перед помолом. А зверху стелив він на брусся стін та перекладини дошки, стелив щільно, замазував глиною, щоб порохня між них не сипалася. А як підсихала трохи глина, солом'яною трухою другу стелю засипав, аби все виглядало, як і раніше, аби нічиїх очей друга стеля не намуляла, якщо, на біду, трапляться чужі очі. І жили вони три дні як в облозі, із ворітьми та хвірткою на засувах навіть серед білого дня. Коли ж хто стукався, казала Дуська, що в Якова її якась заразна чихалка і заходити до них не можна. І залишили вони в коморі зерна стільки, що й дно засіків світилося, а все інше між двох стель, над хатами сховали. І лягли вони на третю ніч під ранок, і відсипалися довго, аж худоба ревіти почала, бо витомлені були роботою великою. А уранці сказав Коршак до дружини, задоволений із себе дуже: "Позатягай на горище усіляке начиння хатнє, старе, мотлох різний. Щоб ні в кого, хто туди загляне, і думки дурної про другу стелю не з'явилося. Тепер будемо із хлібом на декілька літ, що б не случилося. Хіба що уже хату розбурять чи спалять, але до такого із нами не дійде". І гляділа Дуська на чоловіка свого лагідними очима, дивуючись мудрості та передбачливості його. А Коршак світився в очах її, наче сонях у сонці: "Я ж згадаю теперечки, що я — активіст, сількор і друга людина в селі, заступник голови, порядком займуся, хтось же мусить лад давати людям дурним, не тямущим політичного моменту…" А була неділя. І зачинився Коршак у світлиці, і аж до вечора, наслинюючи хімічного олівця, папір до властей складав. А назвав він того папера так: "Неблагодійні, соціальне небезпечні елементи села Пакуля, куркулі, підкуркульники та інші злісні вороги радянського ладу". І першим вписав він до того списку Кузьму Терпила, що вітряка вибудував на Круковій горі і тепер мельникував. Хоч і не числився рід Семирозумів ніколи серед багатіїв сільських, але розумаку великого Кузьма із себе вдавав, до жодної із властей ніколи не тулився, а Якова мав за ніщо, одвертався презирливо, коли стежки їхні перехрещувалися. І Уляна Несторка, матір Кузьми, із себе всезнайку корчила, а як переполовинили позаторік за одну нічку темну Дахновцевих курей, ворожити на злодія відмовилася: "Не останнє, Якове, у тебе забрали…" І весь рід Семирозумів підозрілий дуже, високо себе несуть. І написав Коршак біля прізвища Кузьми Терпила: "Політичне не визначився, власник млина, меле хліб куркульському елементу". А другим він вписав Данила Нечая, бо велику обиду носив у собі на організатора і голову пакульської кооперації. Ще як ходили по дворах, збираючи коштовності на індустріалізацію, приглянувся Коршакові ланцюжок золотий, із медальйоном, знайдений ним у скрині Отанашки, панської підстелюхи, трав'янки сільської. І сунув він його непомітно до кишені, аби перед Дуською своєю піднестися. А Данило з порога хати помітив, примусив його, як хлопчика, з кишені дістать той медальйон на золотому ланцюжку і до списку реквізованих коштовностей внести. І написав Яків біля прізвища Данила Нечая: "Приятелював із українським буржуазним націоналістом Гриневичем, нині покараним, брав активну участь у виставах "Просвіти", зрісся із куркульством". А третім уписав Коршак помічника пакульського фінінспектора Степана Вербила, бо той не прислухався до вказівок Михаля Громницького щодо звільнення господарства Якова Дахновця від податків як бідняцького, а постійно чіплявся до нього, вносячи до списків. І вималював Коршак біля прізвища Степана Вербила: "Бойкотував рішуче проведення самообкладання, не припинив випадів супроти товариша Сталіна злісного троцькіста Жили, ліквідованого каральними органами". Бо Вербило і справді був на п'янці у пожежні, коли Левко Жила розпинався за Троцького, але промовчав і чарку з Левком пив. Відтак вписував Коршак багатшеньких, аби не подумали угорі, що він щось проти згаданих першими має особисте, і бідніших, але чіпких, хто не поспішив хліб за державними цінами здати, і тих, що до революції бідняками з бідняків були, а потім, землю одержавши від радянської влади, вуха підняли, обжилися. І розростався список неблагонадійних. Ближче до вечора було уже в ньому кілька десятків прізвищ, але сутеніло і папір закінчувався, а сільрада в неділю зачинена і не було де паперу узять. І підписався Коршак унизу останньої сторінки: СІЛЬКОР ЯКІВ ДАХНОВЕЦЬ. Підписався, жалкуючи, що не усіх вписав, кого хотів. Але утішив себе, що це не останній список такий, війна з класовими ворогами розгоряється і триватиме довго, до повної перемоги соціалізму та комунізму, а може, і далі. І гукнув через причинені двері до Дуськи в кухні, аби і обідати, і вечеряти разом подавала.
У якім годі сеє було, уже і не згадаю, течія часу односить нас усе далєй і далєй, і все, що тади переживалося, ледь мріє на обрії життя. Знаю, що колгоспи толі.кн починалися, бо. уже як стали колгоспи, Громницький, трохи родак наш, мене обліковцем утулив і я до самої війни пробігала по полях із двохметрівкою, схожою на циркуль. А тади я посильною при сільській Раді робила. Дак якось що не було Михаля Громницького у селі, на військову перепідготовку його забрали. А в сільраді Яків Дахновець, його заступник позаштатний, крутився, хоч йому грошей у сільраді і не платили, а платили на пожежні, але йон старався од ретивості своєї великої, щоб показать, який правильний до радянської влади. Коли ж се приїжджає дільничний міліціонер Галан, а з ним ще двоє хлопців у формі. А Коршак їх уже піджидав, заранєй договорилися. Зачинилися вони у кімнаті голови, і сільрадівський секретар Андрій Говоруха з ними. А я під дверима кабінету, на дерев'яній, вичовганій задами лаві сиджу. Що вже вони там балакали, я не дослухалася, не моє воно діло, та й тихо говорили, тольки язики крізь двері шелестять. Коли ж виходять вони і, чую, Говоруха перепитує у Коршака непевним голоском: "А чи ж не буде в цьому. Якове Оверковичу, іскривлєнія лінії партії?" — "Якщо трошки і з'їдемо з лінії, у районі подивляться на сеє крозь пальці, бо потрібна вчасна сигналізація і бойова ініціатива з місць супроти глитаїв і їхніх поплічників. Копію списку я уже одвіз куди слід, і там схвалили". — "Лінія держави і партії — одна, була і буде: хто не здає хліба пролетаріату, того долущувать!" — підтакнув Коршакові Галан. І розгорнув йон папери, які у руці тримав, і став з них прізвища секретареві начитувать, кому виписать повідомлення, щоб негайно до сільради ішли. А я молодьонка була, метка на око, тепер і двоє окулярів напну на себе, а писемце од онуки ледь розбираю, дак я дивлюся повз Галанове плече в папери, чи там мого батька не названо. Бо йон олійницю і крупорушку тримав і люди до нас із усього Пакуля наїжджали. Але Коршак знав, що ми трохи родаки з Громницьким і голова нас не цурається, то не чіпав батька мого. А звався той список якось довго, зверху ж, над Коршаковими каракулями, було вималювано чітким Говорушиним почерком: "Капіталістичні елементи села Пакуля". Дак насовав мені секретар, мо', з десяток папірців: "Біжи, і кожен хай розпишеться, що повідомлений. А покуль бігатимеш, я ще навиписую". А тади ще ні лісапет, нічого сього не було, ноги ж я мала мов крила, побігла. Помню, що Кузьма Терпило у млині був, чого, думаю, я на тую Крукову гору попхаюся. І його жонка за Кузьму розписалася. Дак Терпило прийшов, коли сеє все закінчувалося, але і його приплели, бо у списку йон був. Данило Нечай до Мрина поїхав, якось що надовго, йон на учителя уже там навчався, хоч ще й робив у кооперації. Вербило — хворий, колодою лежав. А тим усім я у руки папірці тицяла, і вони розписувалися, а хто хрестики ставив, бо неграмотний Іде був. І далєй я бігла, до П'явок, Колумбетів, Тхориків, Канабасів, до усіх чисто, і до тих, що ледве кінці з кіпцями зводили і хліба не мали де узять, на хдібовикачку, багатенно їх було. Я геть натомилася, Пакуль — село величезне і тади було, куток з кутком через пагорби перегукувався.
А як стали приходити люди до сільської Ради, з кожним окремо розмовляли Галан і Коршак, у кабінеті голови, і крик стояв несусвітний, і мат-перемат — коромислом: тому стольки здать, тому стольки доздать, ліквідбаланс, самообкладання, займ індустріалізації, злочинний заможнокулацький елемент, злісний нездатчик, перекупщик, хлібний спекулянт, ешпорт, на виселки. принудроботи, селянська позика, буржуйський дух, куркульський терор, контрольні суми, вороги радвлади… Тади своя азбука була, своя мова, і слова такі колюченні усе. наче залізні, що страх і слухать, уже тії слова і позабувалися давно, тольки страх у душах наших і зостався, навіки в'ївся, як дим од курива. А перед сим викачок хліба у Пакулі уже багато було, ударні хлібозаготовчі кампанії — звалися, політика нажиму велася, ліквідкомісії по селу, як чума, не один раз прокотилися. Хто що міг, уже поздавали, а хто не міг, той одкуль візьме? Були, звісно, і такі, що трохи зерна переховували, кому хочеться тяжко нароблене за дармовицю оддавать. Уже й розкулачка починалася. Траплялися і перекупіцики, сеє теж було, восени дешевого хлібця у бідняків понабирали, думали, що навесні йон дорожче од золота буде, а тут — такеє. Дехто уже і в колгосп записався, хоч би той же Кузьма Терпило, і думав, що їх тепер ніхто не чіпатиме.
Дак кожного, хто опирався негайній хлібоздачі чи усіляким там податкам і займам, міліціонери з кімнати голови виводили і в старостів погріб, так йон здавна звався, ще як управа була, зачиняли. А там кам'яниця мурована і двері дубові, з гармати не прострелиш, залізними смугами перехрещені.
