Додому нема вороття - Андріяшик Роман

Замешкали через сіни в пекельному гніві. З тої пори враз спохмурнів його розум, і стали називати його самоїдом.

Оповідали, що жінка почала старому дорікати за те, що менше заробляє на ватагуванні, ніж коли сплавляв ліс. Кошуті вже було не до дараб, тяжко образився, мовчки зібрав манаття і назавше поселився в другій половині хати.

Йому вже понад шістдесят. Але ще чується на силі, на коні сидить, як молодий. З вигляду гарний дід: поважні сиві кучері до потилиці, довгі плекані вуса, орлиний ніс, високе чоло, мов з тису вирубані щоки. Ростом теж напоказ. І не горбиться, не тягне ноги, як дівка-перелітка.

Ще не було випадку, щоб Юр не зарадив, коли в полонині що-небудь скоїться. Вміє полікувати людину, завбачить біду, підрятує коли не словом, то грошима.

Одлупцювавши молодиць, Юр теж не знаходив заспокоєння.

— Чи мені менше жаль сина, ніж їй чоловіка? — туркотів він, шиючи сідло. — Видам тебе, дівко, заміж. То не життя...

Третього дня на стаю приблукав Данило Крицяк. Він полисів, став клаповухий, очі — верткі, невловимі, злякані, на лиці тіні давнього хворобливого невдоволення. Вислухавши новини, Крицяк нестямно позирнув на мене.

— Тут небезпечно. Над'їдуть — усі в лабетах.

— Ато над'їде? Тепер це — нічийна земля, забута світом країна.

— Я переніс би чоловічий курінь за горби, — провадив своє Данило. — Жінкам що?! Могли б лишитися й тут, при дорозі.

— Скажіть ватагові. Я на полонині нерозпорядник.

— Старий у цьому нічого не петрає,— фальцетом спис-кнув Данило. — Йому нема чого боятися, кому він потрібний?

— Не лийте в криницю, — осміхнувся я, — вона повна. Крицяк потемнів з лиця. Я прочитав у його очах: "З

ким базікаєш? Вийшов з-під опіки, я тобі непотрібний? Помиляєшся, парубче. Я вивів тебе в люди, і ти без мене не проживеш". — "Я тебе ненавиджу, покровителю, — відповів я йому очима. — Я виріс зі своєї недолугості.

Вийшов із залежності. І я не вигадав себе в "героїчній історії*". Я більше не раб. Може, зводжу собі фортецю з помилок, але я вільний. Жери мене своїми закислими очима, я тебе зневажаю".

— Звичайно, моє діло маленьке. Я приїхав ненадовго. Він розстелив перед собою хустину і висипав з тайст-

ри зо два десятки вощаних фігурок. Я став з цікавістю розглядати той дивний доробок. Одна фігурка показувала язика, друга дивилася виряченими від жаху очима, третя всміхалася гидкою старечою посмішкою... Вони немовби відповідали світові тими самими словами, якими він розмовляв з ними, і це мене збентежило, я в одну мить багато чого простив Крицякові. Чим довше я вдивлявся у його обличчя, тим більше відчував тривогу. Щось чуже і камінне торкнулося його лиця.

Він зосереджено розминав пальцями віск.

— Я між ними є? — показав я на вощані фігурки.

— Я тебе ще виліплю. — Крицяк скоса глянув на мене і осміхнувся. — Зачекай. Це не в один день вдається.

Біля нас присів Василь Чигрин. Роздивлявся фігурку за фігуркою, крутив головою.

— Веселе діло.

— Зліпіть Максима Третяка, стариня, — сказав я.

— Третяка? — чогось стрепенувся Данило.

— Цього вам не виміряти, — мовив я. — Вам невтямки, наскільки чесно він жив і вмер.

— Крицяк, — зареготав Василь. — Ви знаєте, що Олена вас поховала?

Данило мовчав, здавалося, він давно забув про дім, звик до становища людини, яку переслідують небезпеки, а йому спом'янули про щось таке, чого він не в силі згадати.

— Чуєте, Крицяк?—знущався Василь. — Вас поховали. Данило зіщулився, зціпив кулаки, ніби хотів гукнути:

"Я стану бадилиною, але переживу вас". Одна з фігурок застигла якраз у такій позі. Я подумав: "Ні, це не він. У нього не вистачить духу зліпити свою подобу".

Він поринув у роботу. Губи і вуса рухалися в такт з пальцями.

— На продаж? — спитав Василь.

Данило коротко зиркнув на нього і серйозно промовив:

— Для себе. Ніхто ж тепер не купить. — Обличчя стало добрим і привітним. — Купи...

— Хоча б одна весела усмішка, — пошкодував Чигрин. Крицяк задумливо повів головою і мовив:

— Тоді всі фігурки будуть схожі.

— Але ж і длубання! Я б не витерпів.

Крицяк звів брови і, сховавши фігурки до тайстри, подався на злам край лісу.

— Образився,— знизав плечима Василь.

— Він сам не тямить, що робить. Це якась Божа спонука, а вона вимагає певної гідності... Жаль узяв?

Чигрин звівся.

— Кожному йолопові співчувати?.. — мовив протяжно. — Не вистачить серця.

— Ти показуєш йолопам язика?

Василь .потупився. Це простодушний і ввічливий хлопець, над ним не варто було глумитися, і я теж опустив очі.

— Ні, — відказав Василь після паузи, — язика не показую нікому. Просто не вистачає серця.

"Вчися на кожному кроці, — сказав я собі, коли він пішов, — бо старість з добром не прийде. І нехай тебе не дратує, що не всі схожі на тебе. Дооре, що є боягузи і сміливці, зловмисники і благочинщ, що є запеклі і помірковані... Що є Канада і каторга".

Крицяк вернувся не далі як через півгодини і тицьнув мені цілу композицію.

— Це ти.

Я ще продовжував думати про праведних і зрадників, хитрунів і нелукавих духом. Про те, чому люди, коли їм хтось не подобається, готові гнати його на каторгу. Про те, що з цієї гущі легко набирати військо і рабів, не згань-блюючи ні себе, ні справедливість (справедливість мені ввижається в образі глибоких, сповнених туги і чекання Данилчиних очей).

— Ви — талановитий чоловік, стариня, — сказав я.

Крицяк поклав мені на долоню зліплену з воску хатину. На порозі стояв крихітний чоловічок з ножем. Мені, правда, не сподобалося, що на лиці фігурки застигла гримаса переляку, що вона німа, хоч вали на неї вину за всі людські злочини.

— Але поясніть, що це означає. Я нічого не розумію. Я, як вам відомо, не маю систематизованої освіти.— В мені народжувалась злість.— Я навіть не був зачислений до гімназії й екзаменувався на правах вільного слухача. Безплатного слухача. Я репрезентував там вашого сина, Крицяк. Він же нероба.

На Крицяковому чолі виступив глибокий рівчак.

— Вибачте, я "прямолінійний", — продовжував я, запалюючись, як бікфордів шнур. — То як він, ваш Троян?

Ще на боці Австрії чи вже переметнувся на російський бік? Я чув, що на російський. Це правда? Крицяк заговорив спокійно, навіть ласкаво.

— Не гарячкуй, Ксеню. — Так він балакав, коли німець провадив нас до Вижниці: "Приблукався отой Айвас — і показує папери... Генцар — мій. Максимець — мій. Яро-виця — моя..." — У тебе навіть на лиці написано, що не до ладу живеш. Це, Ксеню, весь твій світ, — показав на вощаний осідок. — Ти — непідробний гуцул. А з ножем того стоїш, що бракує глузду захистити свій дім.

— Якби ж на нього купець знайшовся. — Я підняв композицію проти сонця.

— Без докорів, Ксеню, — прохально мовив Крицяк.— Ти зажадав, я виліпив. Якщо я поганий майстер — віддай і забудь.

— А ця штуковина з часом не розтопиться?

— Можу вкрити полудою.

— Ах, полудою! Не треба, стариня. Постараюся зберегти без полуди, так би мовити, живцем. Ви мені відкрили очі на одну річ: я не маю права ні зректися себе, ні колупатися в собі заради самовдосконалення. Невтішна ситуація!

Крицяк посміхнувся. Не знаю, чого він посміхався, але після цього ми уникали один одного.

Зате Крицякові фігурки любив розглядати Юр Кошута. Він зосереджено мовчав, щоб не заважати Крицякові; робив вигляд, що неймовірно захоплений тим дивом, потому, ідучи до куреня, мов для того, аби швидше одв'яза-тися від якихось настирливих видінь і под умів, бурмотів фразу з Біблії: "Не бажай дому ближнього свого; не бажай жони ближнього свого, ні раба його, ні рабині, ні вола, ні осла його, нічого того, що є в твого ближнього". Мабуть, Юр вів з собою суперечку, бо невдовзі, коли Данило став одверто залицятися до Данилки, прогнав його зі стаї.

— Іду до Розлуча,— сказав Крицяк, розшукавши мене на пасовищі.— кобилу бережи, вона жеребна.

Я подякував. Не сказавши більше ні слова, він зачовгав на шлях.

Я подумав, що коли людина людині не може вибачити жодної помилки, то між такими людьми не було нічого спільного і їм не слід зустрічатися. "Навіть тут, — прошепотів я про себе. — Тут, де воля пом'якшує звичаї і робить з трагедії урок життя... Правда, хто не стояв віч-на-віч з лихом, і тут почуває себе погано; певне, його жахає відлуння того, що перенесли інші".

— Що мені робити з дівками? — журився Юр.— Помисливі, як старі ослиці. Вроїть що-небудь в голову — хоч довбнею вибивай.

— Я звелів би їм підмести полонину, — іронізував Ве-решко.

— Утікав від вовка — впав на ведмедя, — пробурмотів ватаг і, раптом підстрибнувши на місці, закричав: — Ану коси клепати, псявіро!

Я підозрівав, що на самоті він відмолює кожну вихватку. Мабуть, розумів, що його неврівноваженість перетворюється в зброю проти ватаги.

Зітхнувши, Кошута пошаркав бруском по лезу коси, відшпурнув брусок і забубонів:

— Кожна наша гадка іде туди, — показав на небо. — Там кожна людина має своє місце. В день Божого суду помисли будуть прочитані, як книга, кожний зазнає відповідної кари і за вчинки, і за гріховні задуми.

— Якби люди це знали, перестали б думати, — сказав я.

— А на це, сину,, наша влада не посягає. Ми думаємо помимо власної волі, тут ми безпорадні.

— Бог навмисне наділив нас цим даром?

— Він створив нас за своєю подобою і закликав вибирати з-поміж зла добро.

— Отже, чистилище на землі?

— Так. Земля — це запущений сад. Наше тіло — запущений сад. — Кошута пильно подивився на мене, і йому щось не сподобалося у виразі мого обличчя. — Ну, йди косити,— мовив нетерпеливо. — Іди, — махнув зневажливо рукою.

— Кажуть, не видиш принуки — нема й батога.

— Попередиш хлопців, аби не заходили в мочарі. Я пройшов кроків сто, коли він гукнув:

— Та не протеревеньте там днину!

Чигрин розбив сіножать на рівні гони. Я зупинився біля кілка з написом "Супора". Окинув поглядом хвилястий шмат узвору, знову зиркнув на напис і подумав:"Це я!" Мене тут не було, але наперед визначено, що я тут пере-міркую, що буде занотовано в "книзі помислів . Яка ж мояроль у житті?

Пам'ятаю, змалку про мене чогось говорили натяками. Говорили про всілякі приключки, трагічні випадки, про брехунів, підлабузників, те, що приймаки завжди по-

ганим віддячують покровителям. Я боявся стати злодієм і брехуном, підлабузником і невдячною істотою. Коли виріс, мене звинуватили в тому, що я "прямолінійний".