Статті, нариси - Павло Грабовський
Часом переселенцям доводиться годуватись милостинею, простягати руки, та не всюди подають і Христа ради. «Нас вважають заміжними,- жалуються містами переселенці...- кажуть, буцім від казни запомога йде... а нам, проте, нема ніякої запомоги... плуганимось ласкою божою... Самою водицею живіт споліскуємо... хліба бачимо, що випросимо... а запомоги ніякої...» (Вост. обозр.). З наведеного вище прикладу ми знаємо, в якій мірі дається запомога переселенцям (135 руб. на 86 родин); хоча в Сибіру й є кілька переселенських комітетів, та вони, після «Сибирского листка» (н-р 55), не здужають нічого поробити з безперестанним напливом нужденних та неімучих.
Але межи переселенцями трапляються часом, хоч дуже рідко, і багатирі; то звичайно людці, що визискували нещасне бідарство у себе, на місці, та загнались думкою ще дуж натлити пельку; проте вони не знають, що сибірський грунт вимагає великого труду і коштів, тому-то мало хто остається на нових землях, а мандрує назад. Яко конкуренти в пошуках вільних місць, такі добродії теж чимало шкодять переселенській бідноті котру жене з рідного краю справжня нужда та безвикрутність.
Добачаємо таким робом, що наш люд, кидаючи батьківщину, не тільки не находить собі нічого кращого, а збуває та розтірює й останні злидні, зводиться з боку матеріального нінащо. Зайвих земель мало скрізь, а коли де й є, так вони або дуже вже далеко, або вимагають таких коштів, на які мандруючому бідареві ввік не скластись. Не диво, що сибіряки стрічають переселенців надто ворожо; чужа людина зразу мусить стати в неприємні відносини до тутешньої; а щоб бути принятим до якої міської громади, треба і чимало скоштитись, і вкінці заняти підлегле становище у тій самій громаді.
Переселенство до того дуже стиснуто урядом, бо заборонено посідати кабінетські землі, а також селитись по Західному Сибіру. Тому-то така сила люду подається в Амурщину, котру переповнюють також різні вихідці з монгольської границі. Амурці самі починають відчувати, як свідчать сибірські часописі (Дальний Восток, Владивосток, Сибирский листок), брак землі, чи певніше - стиски, і переселятись на другі місця, утікаючи від непроханих приплентачів. Заходами уряду в Сибіру під останній час почалось до того насаджування крупного дворянського володіння землею; засада панської переваги над мужицтвом, що визначує собою нині всі урядові підприємства, прострунула 19 вже, бачте, й сюди, щоб вкінець підтяти людський добробут, як підтяла по інших країнах, обезземелити та погнати світ за очі і сибірського селянина, як погнала на Сибір полтавця; в Росії їй, здається, уже нема чого робити.
«Святіший синод» розсудив, що найкращими осадчими для Сибіру були б ченці; тож після звістки «Москов. ведомостей» рішив будувати на далекому всході монастирі для ширення православ’я. Ієромонах Олексій Осколков дістав наказ покласти підвалини першому монастиреві. Чимало у нас було легкобитів, 20 а тепер буде таким робом ще більше.
Послідки тих заходів уже починають виявлятись в Сибіру: народ цілими селами мандрує з місця на місце, та тільки от питання: куди мандрувати? бо скоро буде вже нікуди.
Казенні землі розпродуються в почастну власність; підтинається дрібне рільництво та порядки гуртові (общинні), де вони є, що далі, то більш. Уповати на щось путнє, як бачите, нема чого; тому-то не вадило б спинити блягузкання 21 про зайві та вільні землі, не вадило б заціпити тим добродіям, що торочать нісенітниці простому людові, не знаючи, про віщо плетуть. Не раз нам доводилось читати, що селяни перед тим, як переселятись, розпитувались у тямущих людців, та ті їм натуркували з дурної голови про молочні ріки та кисільні береги; межи такими добродіями вказує люд і на земських начальників; один доводив, що в Сибіру йде нарізка переселенцям по 15 десятин на душу.
Справді нічого такого немає; то краще було б таким людцям працювати коло свого народу на місці, поліпшуючи добробут, хто як може та здужає, в його рідній батьківщині, усуваючи геть ті лихі обставини, що женуть його - «із края в край тімаху». 22
«Землі немає; жити ні на чому; лягай та мри...» - так звичайно відповідають переселенці на запит про причини посвітних мандрувань. Землі немає - ото головна причина всього... «Немає», бо тому доля запродала од краю до краю, а сьому тільки те - де його поховають; отой остатній бідолаха і є, на превеликий жаль, наш простий, нужденний, окривджений долею люд. У його, власно, бачте, немає землі, а так-то її чимало - божого простору не осягти. «Немає землі», а тим часом «Южный край» подає таку цікаву вістку: в Богодухівському повіті, Харківської губернії, продано під буряки маєток Гебертштрайна, більше п’яти тисяч десятин землі з віковим лісом та заводами, сахарникові Кенігу. По безмежності це просто герцогство. За саму купчу виплачено нотареві 44 тисячі рублів та гербовий папер ускочив у чотири тисячі... Мимоволі станеш після отаких подій шукати щастя по всіх світах та поневірятись!
Буряки (для виробу сахару) - то лютий бич України; площа сівби більшає з кожним роком, захоплюючи лани з-під хліба. 1893 року, після звістки «Киевского слова», буряки займали в Київщині 73 681 десятин оранки, а в квітні сього року, коли сівба не була ще кінчена, площа доросла вже до 82 847 десятин. Далі йдуть губернії: Подольська - під буряками в сьому році 64 586 десятин; Харківська - 35 927 десятин; Курська - 30 198 десятин; Чернігівська - 10 530 десятин і Полтавська - 2377 десятин.
Тут саме мені згадався рідний куток; скрізь страшенно тяжко та сутужно; землі - хоч плач, теляти вигнати нема куди,- «хрещені душі аж пищать», але що кому до того?
Жив там один поміщик, людина не зла як на поміщика, де в чому навіть добра, дуже «старосвітська», трохи штукарна; володав він землею десятин коло тисячі, коли не більш. Лиха, звичайно, поміщик собі не бажав, та все ж перепадало дещо й околишнім бідарям; брали на одробітки землю під хліб, працювали з мірки або снопа;
