Статті, нариси - Павло Грабовський
Знакомі трохи сибіряки і з театром українським; хоч той театр і неабиякий, але спасибі й за прихильні до нас заходи в тому напрямі. Коли-не-коли до нас чи до наших північних країв завітають українські трупи драматичні, як мусить бути відомо читачам часописів українських. А часом, що для нас важніше й цікавіше, за українські п’єси на тутешніх сценах беруться просто міські артисти-любителі. Так не раз бувало в тому ж самому Іркутську, траплялось і по інших городах та містечках сибірських, як можна довідатись з часописів тутешніх або приватних переказів. Ось і зараз перед очима в мене лежить 30-е число іркутської часописі «Восточное обозрение» (Східний перегляд) за цей 1894 рік; в тому числі здибав я досить цікаву допись із далекого города сибірського Владивостока. Подаю її в перекладі буквально: «Легальне драматичне товариство наше примерло. Замість його склалося товариство українське, переважно з залізнодорожників. Виставлена в сих днях на користь родинам моряків, що згибли на «Русалці», п’єса «Назар Стодоля» дала нечувані доходи - 700 рублів. Готовиться друга вистава на користь музею: підуть «Гайдамаки». Допись помічена 1-м числом лютого цього 1894 року.
На Амурі, як відомо, почали в останні роки класти сибірську залізницю; зростає наплив усякого люду, звичайно - і з нашої України, а за тим напливом людності починають бити всякі течії і в осередку таких рухів, як рухи театральні або співацькі; той наплив, як бачимо, додав і нашу течію - українську. Радіючи з того поводу, ми, одначе, бажали б, щоб добір п’єс викликав і надалі серед глядачів сибіряків прихильність до нашого слова і наших пісень; а це в силі зробити тільки українські драматичні твори першої вартості, а не ті «жарти», «кумедії» та «оказії», які просто сором до рук брати тому, хто хоч трохи знакомий з письменством та театром інших народів. А головно, танці та всякі викрутаси, якими виблискує наша сцена; вони здобувають до якого часу легкий успіх та оплески артистам, але в них, проте, і смерть нашому театрові, коли не перестанемо вживати їх на потіху грубого, нерозвитого смаку більшості глядачів; добірна громада відвернеться від таких вистав, де все полічено на той низький смак,- і годі буде плакатись на лиху долю та нещасливу.
Хай вибачають читачі, що збочив трохи. Наша драматична література - це моє «хоре місце», як кажуть москалі; дуже вже багацько болю викликає вона в моєму серці,- тож не здивуйте, що висловився не до вподоби. Осуд - початок поправи, а хвальба - застою!
Май 1894 року
ДЕЩО ДО СВІДОМОСТІ ГРОМАДСЬКОЇ
З невимовним сумом перечитав я оце звістку про заборону «Зорі» та письменства галицько-руського на Україні. Нелюдський нечуваний вчинок! До того, однак, ішло в останні часи, такого саме замаху можливо було сподіватись. Лихі прочування виявлялися подекуди і в часописах, от хоча б у статейці д. Андровича (Народ, 1893, н-р 18). Що ще може надіяти з нами російський уряд? Відняти й белетристику? Заборонити «Зорю»? Се вийшло б на користь (смію се сказати) сучасному рухові між українцями, бо писателі, що тепер працюють у «Зорі», або пристали б до радикалів, або самі зорганізувалися в партію з закордонним, незалежним органом. Ге, «нема того злого, щоб на добре не вийшло». Отак казав той палкий, але легкомисний дописувач. Блажен, хто вірує,- тепло йому на світі, та, на превеликий жаль, таке суб’єктивне почуття далеке від справдешності і цілком безосновне. Заціпа не посоромилась зробити своє катівське діло,- що ж дальше - запитаємо? яка ж «користь» з того д. Андровичу? Скажіть нам, будьте ласкаві! Не я перший ставлю це питання,- його ставив уже в «Народі» (1894, н-р 7-8) д. А. Хв., хоч він і не звертався ні до кого почастно. Невеличка рожевість погляду проблискує і в того добродія, коли він допускає, що наказ цензури «окошиться на ній самій». Чи окошиться, чи ні,- сліпий сказав: побачимо; а от на нас так уже окошився,- безсилий скрик болю рветься із наших грудей, шматує серце, обливаючи його кров’ю. «Чим гірш, тим ліпш»,- то знакома пісня, та тільки до українців, якими їх зробили історичні лихоліття, а найпаче кістомахи з панського столу, вона не стосується. Ми так байдужі та безжурні з боку громадянського, що не зрушиш ніякими гарматами; ми перетерпимо ще й не таку наругу, як заборона невинніших прояв рідної мови,- о, в нас шкура товста на це занадто! Нехай забороняють - нам же на користь! - роздається утішний голос оптимістів: ми заснуємо вільний, незалежний орган; ми - і те і се... Гарні слова, та тільки я не йму віри й не повірю, щоб саме так сталось, щоб ті побожні маріння могли здійснитися, стати з химери фактом, з пустого гуку життєвим явищем. Д. А. Хв. оповідає, що був навіть зложився план заснувати в Галичині такий орган через «народовський реакційний деспотизм»... Збирались, та не заснували,- додамо від себе.- Чому? «Цензурна заборона порозбивала всякі плани»,- доводить д. А. Хв. Дивно трохи; а от, по д. Андровичу, так ця заборона мала посунути наперед подібні плани, надати духу та енергії... вийшло, одначе, інак. Д. А. Хв. натякає на те, що видавання «Житя і слова» заступило конечність проектованого органу,- добре; та що ж ми бачимо справді в цьому разі? «Житя і слова» мені довелось перечитати тільки одну книжку, так що я знаю його більш після оповісток, а з них видно, що там працює поки що 5-6 українців, та й то зачіпають такі речі, за котрі певно погладив би їх по голівці і «народовський реакційний деспотизм»; поступовість «Житя і слова», здається, не грає в їх працях ніякісінької ролі. 5-6 чоловіка з цілої України! Куди ж подівались усі ті, що бажали вільного, незалежного органу; куди - питаємо - позникали вони, в тій самісінькій хвилі, як народився готовий орган, без зайвих заходів та турбот з їх боку,- пиши та працюй! Чи, може, то була всього-на-всього невеличка купка з 5-10 чоловік? Така думка видається нам хибною, і ось після якої ради. В н-рі 21 «Народа» 1893 р. була оголошена відозва «Голос українців в справах Австрійської Русі», підписана, як повідомляє редакція, 62 чоловіками, людьми більш або менш освіченими,- вони, ті люди, значить, єсть,- та тільки знов, куди ж вони подівались? Невже ж вони
