Яса - Мушкетик Юрій
Що ж, товариство не кепське і місце гарне: чутиме, як гомонять на раді козаки, як стріляють на водохреща з гармат, не пропустить і того дня, коли здобудуть волю. Якщо, звичайно, той день колись настане. А може, однесуть його на гору, на старе запорозьке кладовище. Місця там теж вистачає. Але спочине ще не скоро. Ще гаряче шугає в жилах кров і в серці достатньо жару. І сили, і переконаності, і впертості також.
Раптом почув клекіт, підвів голову й побачив на гребені куреня бусла. Отаманове серце заплеснула тепла хвиля, й стало воно на мить тремке і беззахисне, ніжне, чуле, і покотилися по ньому вербові котики, й протекли крізь нього несміливі струмки, і попливла в нього весна. "Той чи не той?" Той самий, для якого мостили вони з Лавріном колесо, чи якийсь інший? Хотілося, щоб був той самий, бо ж він і народився і виріс на Запорожжі, отож був їхнім родаком. "Весна", — ще раз відмітив думкою, але вже трохи інакше. Весна — це розкіш для душі, це час найбільших клопотів і найбільших сподівань.
На січових вулицях — роскаль. Сірко пробирався вузькою стежкою попід куренями. Біля Кислякібського куреня його погукали згори — запорожці перекривали курінь, двоє лежало на гребені, ще кількоро — трохи нижче, очерет подавали по драбині з того боку. Побажав козакам бога в поміч і сказав, щоб не лінувалися, бо протікатиме знов.
На голій гілці темної олешини сидів шпак і співав, він нікого не боявся, заливався на все горло. Співав він по-синичому, птаха це така, що по-своєму співати не вміє, а тільки по-чужому, всі ж думають, що він їх передразнює.
На вигінці біля Медведівського куреня отаман побачив Міюського, а з ним ще чотирьох донців. Стояли біля колодязя, вдавали, що п'ють воду. Вони були немов насторожені птахи. Махни рукою — зірвуться й полетять. Либонь, насправді були готові до лету, п'ятеро прийшли сюди, а троє чекають з кіньми біля Кошеіванцівської могили.
Міюський пішов навстріч кошовому, заступив йому шлях. Стежка в цьому місці була вузька, кралася понад тином; козаки, щоб не бабрати в калюжі чоботи, хапалися руками за кілля запрути, обшмульгали його долонями до блиску. Сірко не міг обминути Міюського, не ступивши в багнюку. Не звик до такої поведенціі, в грудях йому ворухнулась досада. Але вона одразу ж розтала, подумав:
"Міюський набридає не аби так, важить животом своїм і козаків". Кругле, з великим лобом лице Міюського за ці дні осунулося й потемніло, ніби аж вкрилося лишаями. Раніше він голився чисто, залишав тільки невелику, клинцем, борідку та чепурні вуса, а тепер лице нерівне, кущами, заросло щетиною. В чистих, гарячих очах горіли колючі вогники-запитання. Він не міг погасити їх, приховати покорою, хоч і знав, що тут не має жодної сили, що його можуть скарати за одним помахом пальця кошового. Тепер знову був свавільним розбійним отаманцем з Міюсу, який колись причарував відчайдушним молодецтвом Стеньку й зворохобив на царевицтво Симеона — сина варшавського міщанина, підданця Дмитра Вишневецького. "Скажи, кошовий, — хапав Сірка поглядом за груди, — чим це скінчиться для нас? Ми довірилися тобі. Ми такі ж козаки, як і ти..."
Сірко вернув Міюському його мовлені подумки слова:
— Не дивися бісом, Іване. Ти козак — і я козак. Віри одної і помислів одних.
— Ти послів боярських приймеш, — з тугою в очах сказав Міюський. — Чару дружби питимеш. Ми бачили — вже понесли вино. А за чарою, вістимо... — й не доказав, махнув рукою.
— З ким пити — відаю сам. Маю свій розум.
По хвилі його погляд відтанув.
— Справжня дружба ходить не в соболиних шубах, а в простих кунтушах та свитах. І п'є не срібними, а простими чарками. Хто того не знає: між нами — вічне побратимство. Зблисне шабля на Дону, бачимо її з дніпрових берегів. Скрута настане в нас — донці йдуть на поміч. А хіба може брат видати брата? — Й посміхнувся очима. — Тут ще один Іван набивається в дружбу, але оний Іван — не той.
Міюський слухав і думав щось своє. Він уже не міг думати ні про що інше. І проказав-проспівав свої думки словами давньої запорозької пісні:
В чистім полі криниченька, там холодна вода,
Там дівчина воду брала, дорогу вказала:
"Оце тобі, козаченьку, три дороги видні.
Одна — на Дін, друга — на Крим, а третя — на Запорожжя".
Сірко усміхнувся. Поклав отаманцю на плече руку, й той відступив. Одійшовши кілька кроків, оглянувся.
— Приходь увечері, — сказав. — Чара в мене не срібна, але повна.
Отам проспіваєш усю пісню.
Повернувшись до канцелярії, по короткій раді малого круга, наказав покликати послів. Ті зайшли — в'ялі, розморені чеканням і вином.
"Не спопели гнівом великої справи", — знову мовив подумки слова, які спливли по дорозі до канцелярії. Бо серце було й далі налите ярим гнівом на царя. За те, що той дався на підмову Самойло-вичу, за Сибір, за те, що й нині дослухається гетьманових порад. Але цар — не вся Москва, не народ російський, з яким заповів жити в дружбі і спілці Хміль. Це розумів, хоч і далі ярів гнівом на царя — його серце не вміло прощати наруги, й треба було виграти час, проти хитрої думки пускати хитру думку й тим оборонити братчиків з Дону.
— Отож, панове посли, — сказав кошовий. — Порадились ми й порішили ординовати з вами своїх послів. Ми не віримо ні вам, ні вашій грамоті. Нехай наші посли самі про все почують і нехай у Москві нашу грамоту почитають. Бо хочемо, щоб там знали лро те, яка буря гряде над нашим краєм, А грамоту свою спочатку прочитаємо на великому крузі. Такий у нас звичай.
Кошовий попрощався з послами й одпустив їх, затим порадився з суддею та писарем про завтрашній круг. Аж потому читали листи з Дону. їх добували з скрині, яка замикалася на три замки, ключі од яких були: один — у Сірка, другий — у Яковлева, третій — у судді. В ній зберігалася книга реєстру обліку військового скарбу, таємна кореспонденція, а також компути — зшитки курінних реєстрів. Найгірші вісті Сірко завжди залишав на кінець,
"У нас на Дону чутка є, — плямкаючи великими губами, рівним голосом гудів Яковлев, — що государ на нас, холопів своїх, нині по весні наказав послати на Дон посилку, щоб нас, холопів його, всіх з Дону збити, по Дону будуть государеві люди городи ставити, і якщо у нас, козаків, ця звістка правдивою учиниться, — а принесли , її вірні люди— то ми одразу з Дону напишемо вам на Запорожжя, щоб прийшли ви на поміч в лічбі тисяч десять і більше, скільки зможете, яко у нас з вами давно приговор такий: запорозькі черкаси донським козакам допомагатимуть, і ми, донські козаки, допомагатимемо запорозьким черкасам, і на Запорогах і в Січі один одного в скруті не полишимо. Й через чутку ту певну посилки своєї прислати вам не можемо, й замисл той, який після моря на Великім Лузі творили, сповнити теж не можемо".
Сірко слухав, похиливши голову. Ховав ще одну мрію, ховав, як рідну дитину. Тільки він та Яковлев знали, що то за замисел, і тепер навіть розповідати про нього не було смислу. А виник він минулого літа, як донці ходили на промисел у море й турки біля гирла засідку поставили, тоді донці по Дніпру пішли на Січ і тут струги лишили, поховавши їх по Великому Лузі, тисяча донців обсілися на зиму по зимівниках, а решта вернулася на Дін, тоді ж Сірко мав потаємну бесіду з донським отаманом, і той виповів усе, що знав, про Симеона, і домовилися вони посадовити оного царевичем на Січі й двигонути разом проти бояр і старшин гетьманських. Велику на те покладали надію, і ось тепер та надія спливала марницею.
Може, хтось із старшин і втямив для себе з того листа щось більше, ніж вичитав Яковлев, одначе нічого не розпитували. Погомоніли, позітхали — життя розставило свої карби, які несила зітерти.
По тому Сіркові довелося ще приймати скаржників, бо наполягали. Помер у Медведівському курені козак Харко Перепел, лишив у скарбниці сімдесят злотих, а тестаменту не залишив, з Мельниківки приїхав син, підпарубчак, і допинався тих грошей, а курінний не оддавав. Сірко наказав одрахувати на поминальні обіди — дев'ятини та сороковини — попам на часточку, щоб записали покі-йника в синодиках поминальних та голосно, щиро згадували козака, а решту оддати Перепеленкові.
— Сиротину зобиджати гріх, — мовив суворо і сумно. Ще один козак, супроводжуючи до Полтави чумацьку валку, опорочив у селі вшетечно дівку, хоч дівка та була нецнота й козак божився, що вона сама прийшла до нього в комору, наказав висвідчити посторонками, а по тому ще й піддати словесному мордуванню в церкві:
"Чини так, щоб ніхто не знав, а не вмієш — не ганьби Січі". Таким робом покінчив з цією справою. Ще один козак, якому завдавали злодійство, одвівся присягою; отаман його відпустив. А тоді в канцелярію втелющилося двоє дебелих січовиків, і один з них — Саливон Вовчок — довго галасував, завдавав другому — Викусі Сулії — слова ущипливі, а за віщо — Сірко не міг утямити. Викуса низенько вклонявся то Саливону, то кошовому й бубонів одне й те ж: "Лихий попутав. П'яний був — лихий попутав". Врешті Сірко зупинив Саливона й попросив Сулію, щоб той розповів, за що його позиває Вовчок.
— З бісівського наущення все сталося, — опустивши долу очі, мнучи шапку, почав козак. — Випили ми аж по дві кварти в корчмі Червоній і ще пили, а скільки — вже не пам'ятаю. А тоді посварилися. Багато шкоди чинив мені через свою неуважну губу Саливон, тричі називав мене псом смердючим і тричі перепрошував. Не таюся своїх нестатечних вчинків — і я його називав недишкретннми словами, пащекував цнотливого чоловіка, як і він мене. Бо ж п'яні були. А як стали підводитися, незнарошне напнулися лобами, іі здалося мені, що Викуса цокнув мене навмисне.
— А мені здалося, що з умислу цокнув він, — потвердив Саливон.
— З того ж бісівського наущення вхопив я його за чуба, а він мене. Й попадали ми під стіл, і тузували там один одного, і забрав господь у нас розум, надто в мене, і вчинив я Викусі, побратимові своєму, тілесну шванку.
— Яку саме? — запитав Сірко.
— Вухо відкусив, — тихо прошепотів Викуса.
Аж тепер Саливон Вовчок повернувся лівим боком, і Сірко побачив, що в нього справді немає лівого вуха. Рана вже зажила, червонів тільки шрам. Кошовий подивився на одного козака, на другого, і раптом йому сперло подих, і він аж похилився з реготу.
