Яса - Мушкетик Юрій
Вони не пообмітали чоботи, на долівці біля їхніх ніг темніли калюжі, і Гук недоброзичливо зиркав у їхній бік — затирати калюжі доведеться йому. Кошовий довго мовчав, посли поглядали на нього, не одважувалися почати розмову. Врешті Сірко махнув рукою. Першим підвівся з широкої липової лави Щоголєв, високий, років сорока чоловік з широкою, розкішною бородою, розумними очима, він читав цареве послання, написане словами грізними, за якими вловлювалася розгубленість. Послання було довге, Щоголєв не дочитав і до половини, а піт зблискував у нього не тільки на чолі, а й на бороді та вусах. Кілька крапель упало на папір. В листі оповідалося, коли народився царевич Симеон, од чого помер, хто тому свідки. "Мощі його поховані в царственому великому граді Москві, — читав Щоголєв, — в церкві архістратига Михаїла, в присутності його царської величності, на яких похоронах були святійший Іосиф, патріарх Московський..." По тому йшов довгий реєстр бояр та єпископів живих та померлих, котрі бачили мертвого царевича. А далі цар знову наказував і просив видати послам псевдоцаревича й обіцяв за це милості та нагороди.
Сірко слухав пригусклий голос боярина, а сам думав про те, що лиха через Симеона доведеться запорожцям вхопити великим ковшем. Але коли б вони видали авантюрного й самовпевненого парубійка, з того теж добра не мали б, то більше перед великим басурманським рушенням. У Москві про заміри турків і татар нічого не знають. Ймуть віри не запорозьким посланням, а Самойловичевим, а той уводить в оману царя. Каже, що запорожці хочуть на тому застрашенні погріти руки. Боїться війни, одводить її думкою, те знають його старшини, нашіптують у вуха гетьману, чого сам хоче: турки на силі не зібрані, гострять шаблі проти Європи, а не проти них, війною на Україну не підуть.
Помалу в думки кошового почала просмоктуватися досада, яка роз'їдала спокійні слова, приготовані ранком.
Потім було прочитано послання гетьмана Самойловича.
— Гетьман наказав нам без самозванця і донських забродів не вертатися, — мовив по читанні гетьманський посол осавул Черняченко. Його круглі на квадратовому, борсучому обличчі очі поблискували зухвало. Мовляв, бачу вас наскрізь, знаю наперед, в яку сторону гнутимете лозу. Надихався від гетьмана зловорожого проти запорожців духу й кипів чужим гнівом. Хотів вислужитися. Перебрав на себе всі подальші перетрактації з січовою старшиною.
— Ну й не вертайся, лишайся з нами, — понюхав просто з жмені табаки козак Ніс. — Чоловіком станеш... Ми тебе кашоваром настановимо. Апчхи!.. Бачиш, правда. — А ніс у Носа, як кушка. І сам він козак поважний, сповнений власної гідності.
Черняченко збуряковів на виду, але вдав, що зневажає Носа, й казав у той куток, де, важко похилившись грудьми на стіл, сидів Сірко. Отаман був нахмарений, на його обличчі не ворушився жоден м'яз, тільки брови впали низько й очі з світло-карих стали темно-карими.
Запорожці поглядали на нього. Січова старшина мовчазно оддавала свої повноваження кошовому. І те для сторонньої людини було дивно, адже на крузі всі мали рівне право. Надто в перетрактаціях з послами. Вірили так отаманові? Знали, що не поведе кривими стежками?
Всі вони були пов'язані між собою особливою сув'яззю, рідко коли тут промовлялися високі слова, їх мовби соромилися, їх боялися, проте... не боялися оддати за товариство життя. На перший погляд було важко визначати, на чому тримається Сіркова влада, така непевна на Січі. На минулих битвах, на несхибнім ударі, на відчайдушній хоробрості? На мудрості, досвідченості, розважливості? І так, і не так. Ще й зараз міг спалахнути й зварити соломаху, що її не розрізати ножем. До нього горнулися молоді козаки, а це важило не менше, ніж всі виграні битви. І був значніший за всіх інших, яра сила впевненості в собі, у своїх вчинках, глибоке знання людей, здобуте на полях боїв серед смертей і крові, давали йому право першості. Отаман не терпів перепон, ішов направці, бував крутий, вельми крутий, і водночас людину біля нього огортало почуття впевненості, спокою, глибокої довіри. Є такі люди, заглянувши яким в очі, можна повірити на все життя. Хоч є й такі очі, котрі можуть обманути, одурити людину на все життя. Одначе більше половина Сіркового життя вже була за плечима, й ніхто з товариства не міг завдати йому найменшої кривди.
— Міюського з товариством... — сказав Черняченко, але Сірко перепинив його.
— їх тут нема. А коли б і були, ми все одно їх не видали б. Такого ніколи не водилося, щоб запорожці і донці один одного на смерть віддавали. У скруті донці заступали нас шаблями, а ми їх. Те в нас на пам'яті. Втям, осавуле.
Сказав так, що Черняченко втямив: зачіпати розмовами Міюського — небезпечно. Але показати того не хотів, почав напирати на інше:
— Ви мусите сповнити царське й гетьманське жадання й сьогодні ж ординувати самозванця в Батурин у сириці.
— Ми військо вольне, до нас хто хоче приходить і відходить по власній волі... І такої прояви ще ніколи не було, щоб ми кого видавали, — сказав Яковлев. — Тим паче царевичів... Вони не з неба падають і в болоті не ростуть.
— Він такий царевич, як я філозоп, — гнівно насурмив брови Черняченко. — Він злодій і самозванець.
— Який ти філозоп, ми бачимо, — сказав Сірко, і запорожці засміялися. — Через те й упізнати справжнього царевича не можеш. Тобі накажуть — і свою морду в люстерку не впізнаєш. Скажуть, що це те місце, яким на лаву сідають, — і ти погодишся.
Голосно дзижчала в кімнаті бджола, билася в шибку. Де вона взялася, чому так рано вилетіла?.. Сірко поторсав розбряклу за зиму раму, дужо штовхнув її, вікно прочинилося, й бджола полетіла геть. У вікно війнуло вільгістю, річковою сирістю. Отаман причинив вікно.
Обмислював поведенцію послів, намагався поглянути в їхні повноваження — глибоко переживав. Він не стримався на самому початку перетрактацій і не збирався стримуватись, хоч знав, що потім усі його слова там, у гетьманській столиці і в Москві, пересіватимуть крізь густі сита. Далі промовляли Ніс, Брекало, Кваша. Запорожці казали, що Симеон присягав на хресті та євангелії й розповідав, як його, пораненого, вивезли під рогожею з Москви, як він ховався, обіцяв незабаром сам приїхати до Москви, і його там одразу впізнають цариця та матуся Марія, а поки що їхати не може, бо бояри хочуть звести хлопця зі світу. Ось і зараз вони намовили царя-батюшку, бо знають, що царевич заступається за простий люд. Далі козаки виказали все, що накипіло на бояр та воєвод, і банітували, й кпили, а посли мусили слухати. Осмілювався казати щось січовикам наперекір лише Черняченко, обзивав їх гультіпаками та харпаками, погрожував гетьманськими карами. Хоч і хололо зі страху в животі, й серце стислося в крижану бурульку, ступав, наче з одрубу: пан або пропав. Відав — все те впаде у вуха гетьмана-благодійника. Йому ж самому весь час щось нашіптував на вухо гетьманський посольський підпоміч-ник Осько Заволока. Був то маленький, лисенький чоловічок, ляканий з усіх кутків. Спізнав в'язниці варшавську, чернігівську, очаківську, звідусюди його викупляли, скрізь потроху брав мудрості й лишав волі, всього боявся, на все озирався. Йому видавалося, що позаду хтось ходить і ось-ось знову хапоне за горло. Мабуть, гетьман послав його зумисне, аби передав свій страх іншим, аби нагадував своїм виглядом, до чого веде непокора. Та все виходило навпаки.
Сірко мовчав, і та його мовчанка все глибше виповнювалась гнівом проти Черняченка. Запекло в грудях, під серцем заклекотіла злоба. В неї влилося все — давні підступи гетьмана, Сибір, теперішні його викрутні; кошовий боявся, що не стримається, і одвернувся до вікна. В калюжі під корчмою купалися горобці, відстовбурчували пір'я, наскакували один на одного, войовниче цвірінькали. Чудернацька гороб'яча купіль, хоч і не проковзнула мимо очей, не зм'якшила думки. Знову дивився на Черняченка. Лукавець, гетьманський прихвостень, ще недавнечно сам ходив у драній свиті, соболиний ковнір личить йому як корові сідло, а вже хоче ступати по-панськи. І що то за диво: вчора виліз із свити, а сьогодні хоче пхнути ногою того, з ким сьорбав кулешу з одного казана. Прикро ступає псяюха в гетьманові сліди. То — достеменно вовча тічка, слід лишають один. Громадить багатство гетьман, і вони козирують на нього, напихають бебехами власні скрині. Й що то за лихо: ще ж недавно світив попович драними ліктями, а ниньки обкутався соболями, що й писка не видно. Цар із свого широкого халамидного рукава щедро роздає гетьманові та старшинам села й містечка, і вже в Самойловича тієї землі й тих сіл, як у лихої пам'яті Вишневецького. Руки самі стискалися в кулаки. Черняченко краєм ока стежив за ним.
— Я бачу, оний царевич гетьманові у більший клопіт, ніж рідний нарід, — врешті сказав кошовий. — На наші реляції про басурманів не одписав жодного слова,а по царевича пригнав півсотні гінців. Табун коней заїздили, — докинув і розтис кулак.
— Од таких царевичів постають розор і смута, — зблиснув очима Черняченко. — Немає спокою в нашім краї. Нижчий підняв руку на вищого, молодший на старшого. Брат гострить сокиру на брата. Бо розвелося на Україні зброднів... І всім їм кіш пристановисько дає.
Сірко підвівся. По його тугій, смаглявій щоці ковзнув сонячний зайчик й розбився бризками на мідній застібці кунтуша. В розсіченому глибокою зморшкою міжбрів'ї залягла глуха тінь. Отаман пішов уподовж світлиці. Ходив туди й назад — високий, стрункий, рвійний. Коли перетинав сніп променів, за спиною спалахував вогняний вихор. У його ході, замкнених у ланцюг над чересом руках почувалася сила, її вловлювали всі й мимоволі стежили очима за отаманом, а не слухали осавула. Зупинився різко, на півкроці. Суворий кібцюватий профіль чітко окреслився проти вікна. Кресонуло в душі, аж гарячі іскри сипонули на серце — вже не міг стриматися, не міг зупинитися, хоч десь там, у гарячій глибині, якась холодна скалка застерігала, нагадувала, що він страшенно шкодить собі. Але в серці зібралося стільки гніву, гарячої злості, сивої гіркоти, стільки кривд, образ (ще ж він і ні з ким із них не говорив про Сибір — про бузувірське ув'язнення, оглумлення, неправдиві дізнання, ще ж так перед ним ніхто й не пробачився), що вони самі рвалися з грудей.
