Націоналізм - Донцов Дмитро

Точнісенько так, як і Драгоманів, для якого "присяга Б.Хмельницького цареві... була етапом не тільки природним, а й цілком національним"[89-1].

Симбіоза з Росією ("союз") це "категоричний імператив" української національної політики. Як зовсім незалежний політичний чинник у світі, Україна для хліборобадержавника така сама нісенітниця, як і для соціялмахнівця. Вона є лише авангардом "руського (?) Сходу в його обороні як перед західньою демократією, так і перед азіятською охлократією" з тією різницею, що до цієї західньої демократії Україна ставиться зовсім ворожо, як до чогось чужого, тоді як відношення до "азіятської охлократії" є "домашній спор славян между собою", внутрішня справа "Руського Сходу", що вимагає полюбовного вирішення між "Великою" і "Малою Руссю". Відродження України має й тут наступити не контра націїпаразита, лише спільно з національним відродженням всіх трьох Русей"[90-1]. Це лише в гнилім Заході народи, що визволялись, мусіли розривати існуючі зв'язки з іншими, виступати проти державних ідей, що тяжили над ними (отаманської, австрійськоугорської); в Росії було інакше, тут визволення нації не могло йти до повного відділення від нації пануючої, навпаки, воно повинно було скріпити великодержавне становище пануючої нації, бо, як писав Тютчев, "умом Россії не понять, аршином общим не измерить, у ней особенная стать, в Россію можно только верить": і в неї вірили наші "державники".

Вірило в неї й наше "демократичне" і "соціялістичне" українство 1901-1918 років. Вірили в неї і праві, в "братній по крові, духу (а деж азіятська охлократія?) і культурі нарід великоруський (?)", вірили, що "три братні (?) нації заживуть у спільнім братерстві. Треба лиш, аби "хліборобська Великорусь" (?) стала "державою земельною, а не кочевоекспансивною, не ворожою, не небезпечною нам", бо лише випадкові причини (невідповідна система уряду) псують відносини між народами, призначеними до мирного співжиття, до тієї чи іншої форми симбіози, яку лише шовіністи уважають за відношення паразитства[91-1].

Так само як праві, цю "велику ідею" пропагують і ліві; для них "суверенність – це повне виявлення волі, але це не сепаратизм". Слідом, за своїм головним ідеологом, вони признаються, що "серед нас нема принципіяльних ворогів федеративного начала в державнім будівництві". Для соціялістів усяких гатунків найвища ідея, це "через самостійність до федерації"; і то до цієї уступки ідеї самостійности вони прийшли лише через фактичний, помимо їх волі, доконаний розпад Росії. Коли б до нього не дійшло, максимальним їх гаслом було б "через автономію до федерації" Вони чулися "живою, органічною частиною Росії"[92-1]. Як для правих Україна була лише пханим чужими руками "аванґардом" Росії ("Руського Сходу"), так аванґардом тієї самої Росії ("аванґардом революції") була Україна і для соціялістів: іншої ролі вона не мала в їх очах. Їх найбільшою журбою є те, що здоровий інстинкт європейських націй викреслив з порядку денного найважливішу для політичних Манілових "справу національнодержавного симбіозу". А нагода була така гарна по війні, і здійснити "прекрасну щею" було так легко! Треба лиш було, щоб "мирова конференція... консеквентно та однаково супроти всіх визволившихся народів (дурничка!) перевела раціонально перебудову майбутньої Европи", от як переводиться раціональне угноєння рідної скиби, "під національним поглядом", бо остаточно ніякий нарід не потребує жити коштом другого, або загрожувати іншому, лиш всі повинні жити в мирі і злагоді[93-1].

Це поняття "аванґарду" є особливо цікаве тим, що майже всі наші провансальці стараються закрити ним порожність своєї "державницької" думки. "Аванґард революції", "аванґард руського сходу", – ніщо інше як пережовування старої концепції Костомарова. У Винниченка "в цій (російській) федерації Україні належалося зайняти одне з перших місць" але так само мало бути і в "Книзі Битія" з Україною, як "непідлеглою Річ-Посполитою в Союзі Слов'янськім".

На точці "симбіози" стояла й галицькоукраїнська політична думка Взагалі в Галичині ідея самостійної державности не викристалізувалася в думках політичних ідеологів, її заступали або вузький провінціоналізм або т. зв. соборництво, яке драгоманівськогрушевськосоціялістичнохліборобську "федерацію" чи там "союз" заміняє просто ідеєю об'єднання з Росією за всяку ціну і з усякою Росією і то не з метою улегшення боротьби за суверенність (її, як побачимо зараз, засадничо відкидається), лише з метою здійснити свій найвищий постулят – об'єднання з Вел. Україною, всіх українських земель (це значить Галичини). Для них, як і для хліборобів та соціялістів усе, що розбиває потугу й єдність "європейського Сходу" (себто, все що захитує великодержавним становищем Росії) є шкідливе, – і тому вони осуджували всякий рух, що руйнує цю єдність (як повстання кінця 1918 p.), як соціялісти цілий час встримували сепарацію, аж поки вона не стала доконаним фактом. Вони жалують, що "Східня Европа" (Росія), не дочекалася 1919 року "у якійсь нормальній формі" та не "мала участи в мировій конференції", бо це може б спричинилося до здійснення "великої ідеї" симбіози на сім Сході[95-1]... Щоб бути логічними, вони повинні, отже, жалувати українську революцію 1917 p., бо це ж головне вона – через утворення окремого політичного осередка в Києві – перешкодила тому, щоб Росія "у якійсь нормальній формі" з'явилася в 1919 p. під Аркою Тріюмфу в Парижі! Всяке послаблення цього співжиття, великодержавности "Сходу Европи" (Росії) називалося мовою галицьких "самостійників" – зрадою інтересів України (які ідентифікувалося з інтересами Галичини), як мовою соціялістів – "контрреволюцією", а мовою хліборобів – "анархізмом". Тут ідея "симбіози" так міцна, що навіть люди науки не бачать ніякої різниці між ідеалом сепаратного (зовсім незалежного), і симбіозного існування; для них і українська й російська революція мали ту саму ідею: обидві "перейняли ідею самовизначення народів та долучили до неї ще заборону анексій"[96-1]. Хоч це було не тільки фактично неправильно, а навіть і формально ні, бо Росія підпорядкувала ідею самовизначення нації – ідеї самоозначення пролетаріяту (даної нації), особливо того, який був "аванґардом пролетарської революції"

Це поняття симбіози, розуміється, розширяється в ідеї аж до найдальших меж. На разі в нас створилася спеціяльна теорія, що самостійність і суверенність – поняття зовсім не ідентичні; що самостійність (така, яка потрібна провансальцям) зовсім добре може обійтися без суверенности. Для Поллока, Бодіна та інших державників, суверенність є "пробним каменем національної незалежности", але це теорії наційпанів, а не плебеїв 3 ініціятиви Драгоманова, ціле українське провансальство боронило цю ідею "незалежности" без суверенности. Грушевський проголосив, що "народність для свого розвою не потребує доконечне політичної самостійности" Це була, правда, формула трохи обширніша від старої, поскільки не заперечувала зовсім політики, але все ж вона корінилася в славнозвісній теорії В. Антоновича, про "смішність і дитинячу наївність всякого політичного стремління" для української нації. Для одного з видатних, хоч і безнадійно поверхових ідеологів галицького українства, ідея української суверенности "суперечить духові часу", бо цей дух часу, який по 1918 p. створив ряд нових держав у Середній Европі, – не допускає до "пульверизації Сходу Европи". "Незалежність, самостійність віджила свій вік", а тому треба боротися з "вульгарним розумінням самостійности"..., на якім досі щасливо існують великі держави заходу, навіть не здогадуючись, на якій вульгарній підставі вони існують. Ідея української суверенности є ідея "неморальна, неможлива, абсурдна" і "шкідлива для загалу українського племени", яке "предистиноване до симбіози". Коли б ця суверенність навіть повстала, то її треба було поборювати![97-1].

Так пише політик, а ось як учений: "Помиляється той, хто шукає сили держави в пануванні. Суверенність – це поняття розбите, поплутане та в собі противорічне. Це останок давної заборчої імперіялістичної традиції середніх та початку нових віків. Суверенність держави належить уже до історії"[98-1]. В цім дусі пишуть і інші: "Перш усього треба нам позбутися отого стереотипного виразу "аби тільки своя держава".

Так само наддніпрянці: "Дотеперішню засаду державнонаціональної суверенности треба замінити засадою державнонаціональної автономности". Правда, ми знаємо, що це останнє слово злякає деяких фанатичних самостійників, бо автономія досі здебільшого означала саме обмеження самостійних прямувань поневолених народів", але не це найважливіше, найважливіше – "здійснення інтернаціональної солідарности людства", "реалізація заповітної його мрії, вічного миру"; дуже важливе "витворення поняття вищої колективної суверенности", що стояла б над "умовними суверенностями поодиноких держав". Все має бути як "в громадськім житті "(круг понять, який неможливо переступити філістрові). Як там еґоїзм одиниць обмежений "авторитетом... всієї суспільности", так і в міжнаціональнім житті має обов'язувати засада "релятивної лише суверенности поодиноких країв і народів. Повна суверенність буде атрибутом тільки загального Союзу Народів". Ідея суверенности це "найбільше лихо в довоєннім міжнароднім праві"[100-1].

Ось до яких висновків прийшли провідники нації по ряді блискучих років боротьби за суверенність; прийшли до старого погляду Куліша, що "малороссійская народность совершенно лишена государственнаго инстинкта". Як в минулім "не составляла отдельнаго государства", так і на будуче відхиляла "образованіє такового".

Все це не було вже так нелогічно з їх точки погляду. Завдання держави вони все плутали з завданням "земськоі управи" або "повітової ради". її завданням було "обороняти свою землю і свої права" Як мета – "земелька", як зміст акції – оборона. Крий Боже, лиш ніяка "експансія", ніякий напад. Елементи панування не є суттєвим елементом поняття державности, панування має належати до якоїсь наддержавної організації, яка б "захистила" поодинокі нації "проти... напасти сильнійших сусідів із глитайськими інстинктами та хижацькою вдачею", та забезпечила "вічний мир"...