Безголов'я - Гуцало Євген

То батько що? Все на похорон поривався. Ще вчора подався.

— Вчора подався?—туманіло йому в голові.

— Вчора подався, бо як же дочку хоронити без нього, сам хотів похоронити.

— А зараз... який день? — силкувався збагнути.

— А день, день.

Силкувався збагнути, який день, але біль-темрява знову наплинула хвилею, й він потонув у мороці, і тоненький та скімливий голос баби Ликери також потонув, згас, перестала горіти цілюща, рятівна свічечка...

Тепер уже два голоси перевивалися між собою — ота сяйлива свічечка спалахувала й пригасала, цвіла й грала десь зовсім близько. А неподалік від жіночого голосу-свічечки тлів чоловічий голос-жаринка, і цей голос-жаринка промінився густим тихим світлом, і промінився теплом, що зігрівало душу.

• Заскрипівши зубами, наче перетираючи їх на кришки,

Заскрипівши зубами, наче перетираючи їх на кришки, Федір Маковій розплющився, зсунувши важкі плити-камені з очей, зсунувши оті камінні заборола з білого світу, і звівся на лікоть.

На пічному кзинчику горів каганчик-бликунець, подеколи примеркаючи, й тоді в хаті густішало полохливих тіней.

Біля кужеля за веретеном сиділа згорблена, як тінь, баба Ликера, прядучи з кужеля білу нитку.

На ослоні, в проймі поміж затушкованими рядюжками вікнами, капцанів старий Максим Ковтяга, тримаючи на колінах облізлу шапку, звісивши голову на груди. Його кістляве, з випнутими вилицями обличчя скидалося на велике півине садно, а по ньому лишаями чорніли дрібніші запечені садна. Клаптем скуйовдженого моху висіла борода.

— Вже не вернеш її, вже вона там, де і її мати-небіж-чиця.

— Погостювала на цьому світі — й гайда на той, де життя вічне, де всі живуть, де вже ніхто не вмирає.

— Там ніхто не вмирає?

— Бо лиш на цьому світі вмирають, а там — безсмертя, немає смерті ні для билини, ні для людини.

Голос у баби Ликери ллявся, сукався прозорою ниточкою, наче вона білу ниточку свого голосу пряла з кужеля, намотуючи на веретено, що хурчало стиха в її лівій руці, крутячись, злітаючи то вгору, то донизу опускаючись,— і скільки вже було її тонкого білого голосу навірчено на веретено, а ще більше, либонь, зоставалося на пухнастому кужелі, ото тчи й тчи, пряди й пряди.

Максим Ковтяга звівся з ослона, тримаючи шапку обрма руками, понуро світячи вистражданими, здичавілими очима.

Федір Маковій закашлявся, під стіною на ліжку, сухо хриплячи горлом.

— Батьку...— видихнув.

— Хлопець ваш знову очутився,— мовила баба Ликера, проте не звелася зі стільчика, не відірвалася від веретена і кужеля.— Ото отямиться — і вас кличе, свого батька, ви йому з ума не йдете.

І — вже до недужого в ліжку:

— Прийшов твій заступник та оборонець, не кинув тебе... Не вбили, довго житимеш, раз такого батька маєш. У самого здоров’я нема, а бився над тобою, як над пташкою.

Голос її сукався-ткався ясною ниткою.

— Батьку...— Федір Маковій хотів звестись, але лікоть підломився, й він упав на високу подушку.— Чого ви тут... чого приїхали?

А що Максим Ковтяга мовчав, то баба Ликера мовила:

— По тебе приїхав... Одну кров свою схоронив у могилі, а коло тебе побивається, рятує, бо де ж це — аби стільки горя на людську голову?!

Дивився в дерев’яну стелю, наче звідти хотів зчитати свою думку, а вона чи не зчитувалася, чи слова порозліталися.

— Либонь, я помру...— сказав зрештою.

— Ой, дитино моя,— медовим голосом озвалась баба Ликера, й далі прядучи нитку,— не можеш ти померти, не можеш. Ти не про себе думай, бо вмерти легко, а ти ось про батька свого думай, про нього.

— А що я там скажу? — глухо в долівку мовив Максим Ковтяга.

— Де?

— В лісі... Що я скажу в лісі? Ти зі мною поїхав живий? Живий. То живого маю тебе й назад завезти.

— А нащо везти? — це баба Ликера.— Чи він у мене ліжко перележить? А то й у печі розпалю, як треба, хай гріється на гарячій черені, бо в якому лісі нагріється, очуняє від болячок? Настої в мене, трава, корінці, всякі мазі, щоб змастити. І молока в людей випрошу, спряжу в печі, поп’є пряженого молока.

З понурою затятістю мовив Ковтяга:

— Повезу в ліс... повезу. Представлю живого...

Федір Маковій знову сперся на лікоть.

— Ех, батьку, батьку... Славний ви чоловік... Таки добре, що я вас не вбив.

— Ти не вбив, сину? — це баба Ликера.— Чого ж ти мав убити свого батька? То вони вбивали, поліцаї, отой Захар убивав, за ним шибениця давно плаче, а батько боронив тебе.

— Забалакується,— мовив Максим Ковтяга.

— Добре, що не вбив,— хрипів Федір Маковій.— А мав убити, правду кажу вам. Десь там посеред річки, на льоду.

— Жар у нього,— мовив Максим Ковтяга до баби Лике-ри.— Забувається. Весь горить. Може, рушника холодного прикласти до лоба?

— Немає жару в мене, ясна голова в мене... Славний ви чоловік, батьку...

— А славний, славний,— докинула баба Ликера.

— І Потурнака ви ховали в себе?

— Ховав. Два роки. Як не в мене, то в Марії, або ж у діда Кописточки. Весь народ ховав його, не я оди".

Федір Маковій застогнав, заскрипів зубами, лікоть під ним підламувався.

— Ото ж вони й не дали мені отам, на річці.

— Хто? — м’яв шапку Максим Ковтяга.

— Поліцаї на санях... Ото вони життя вам урятували...

— Свят, свят! — перехрестилася баба Ликера.— Ви, Максиме, не вірте своїй дитині, бо голова в нього не знає, що каже язик. Геть спаленів... Збитий... На тілі немає живого місця, й душа нежива.

— Душа жива моя... А якби не поліцаї трапились на річці... А то ж весілля! Грав поліцаям... Ох, дітей жалко, Галю жалко! Це ж мене ці діти проклянуть. Мало мене поліцаї били... И чого не вбили? И чого ви, бабо Ликеро, взялися мене лікувати?

Баба Ликера глянула на Максима Ковтягу, але той втупив важкий погляд у долівку, зав’язнув очима.

— Вичуняєш, оклигаєш, я тебе догляну й виходжу.

— Ой, не треба мене, такого! Краще вмерти, бо ж однаково вб’ють колись...

— Чи ти винен у чомусь? Чи ти ж знав?

— Де ж знав? Не знав. Але винен.

— І не знаєш, що тепер тобі з язика спливає.

— Знаю... Й не знаю... І батько так само — знає і не знає.

Баба Ликера знову поглянула на Максима Ковтягу, але той як заков’язнув дурманними очима в долівці — не виколупає звідти.-

— Таки відбили йому потрохи та душу,— мовив.

— Батьку, я вам усе скажу... Усе скажу, бо однаково вмирати... покаюся, не візьму гріх на той світ...

Баба Ликера нахилилася над ним:

— Живи, дитино... Чи для того батько рятував тебе... народжував тебе, аби ти квапився в могилу? Ніхто не мине могили, всі вспіємо.

— Скажу... слухайте... не візьму гріха на той світ...

Баба Ликера журливо дивилась, як гасне його кругле обличчя, як меркнуть очі, а на очі наповзають повіки, як у кутиках скривавлених уст наче попіл перетлілий Сіріє.

— Заснув...

Максим Ковтяга човгнув валянками, підступаючи ближче, також тужливо вглядаючись у збите лице, що враз посутеніло та знерухоміло.

— Гарячка в хлопця,— шелеснула баба Ликера.

— Авжеж, гарячка,— згодився Максим Ковтяга.— Де ж це бачено, щоб здорова людина при тямі таке набалакувала на себе.

— Хай поспить, сон — від усіх, болячок помічний.

— Я ж до лісу хотів доставити його... в цілості й сохран-ності,— заїкнувся.— Бо раптом нагрянуть до хати? А в лісі — безпека йому...

— Куди ж до лісу? Може, тих його хлопців уже й немає в лісі, бо, кажуть, вони шастають скрізь, не тримаються одного місця. Куди везти? На мороз та на вірну погибель?

Максим Ковтяга впав у задуму. А й справді, ніч зараз, темрява, а це дорога, в дорозі всякої небезпеки сподівайся. І хлопці такі, що якогось пристановиська одного не мають, а скрізь ховаються, бо фронт близько, то німці лютують.

У Федора Маковія куточки вуст сіпалися, наче марно силкувалися вимовити якісь слова.

— Що він каже?

— Марниця якась мариться йому...

Максимові Ковтязі дуже хотілося запитати, чи той житиме, чи не сконає від нелюдських побоїв, проте язик не повертався в роті. Баба Ликера дивом угадала його невисловле-ну муку:

— Як господь змилується, то житиме.

Каганець-бликавка чадив на кзинчику, хисткий полум’я-

нець прибляк. Баба Ликера підтягнула гніт — і вогник затанцював, затріпотів веселіше.

Максим Ковтяга почалапкав до порога, а в порозі вкляк погорблено.

— Куди ви проти ночі, Максиме? Лишайтеся, якось перекуняємо до світа.

— Хто й зна, чи йти мені, чи лишатись... Либонь, піду. И стояв, наче сподівався, що баба Ликера впрошуватиме

не йти. Потім узявся за клямку дверей, ступив у сіни, й двері на завісах жалібно заскрипіли.

Вийшовши на подвір’я, зупинився. В чистому й спокійному небі рясно палахкотіли зірки, мерехтіли цілі рої. Запушені інеєм, примарно біліли верби коло хати, вишні в садку, тополі вздовж дороги. Тиша стояла не тільки в селі, а й, здавалося, в усьому неоглядному світі, а й сягала зоряних небес, тільки була це якась глуха й насторожена тиша, якої слід було не радіти, а остерігатися.

Як ото вибратися з Куманівки? Так, аби не вскочити в халепу, бо опівночі всякої всячини сподівайся, особливо ж у чужому селі. Побіля школи та біля церкви їхати не.годиться, там неодмінно перестрінуть. Десь отам, за полотнами городів та за садками, в понурому мороці зимової ночі, має бути вчительчина хата. Чи повернулась вчителька додому? Чи знайшла своїх дітей? А може, всі вони тепер і зовсім збігли з села? А чи не навідатись? Ні, навідуватись не можна, ой, не можна, коли кругом отака веремія.

Вже сівши в санки, оглянувся на хатину під солом’яною стріхою. Розсядиста хатина, обтушкована загатою з соломи та картоплиння, підсліпувато дивилася двома вузенькими віконцями, з яких олійне світло не так лилось, як сльозилось. Щось штовхнуло його в груди вернутися назад, бути разом із бабою Ликерою при тяжко пораненому, що весь час губив свідомість, але Максим Ковтяга постарався перемогти той раптовий поштовх у грудях.

Баба Ликера догляне. Бо й справді, хіба зараз повезеш його до лісу. Не повезеш. Хай оклигає, а вже потім. Та й чом спочатку не порадитись? Авжеж, треба порадитись, що скажуть. А коли скажуть — не порядкуй, діду? А коли скажуть— залізь мишею в нірку й не висовуйся?

Санки зі скрипом відірвалися від снігу, бо полозки примерзли, та й кінь застоявся, ледь перебирав ногами. Диво, а не мишастий! Служить вірою та правдою, хоч, здавалося, давно вже мав би піти туди, звідки прийшов.

За обійстям баби Ликери відразу ж звернув у вуличку, що поміж двох городів вела до берега над річкою.