Поетичні твори - Федькович Юрій
А коли загину…-
Не доказав. Вийшов потич…
Братчику єдиний,
І я тобі не докажу,
Бо серце ся топить,
А дрібненьке писанєчко
Ніби кровйов кропить…
Дивне, дивне, пане-брате,
Серденько співаче:
Чуже горе виспівує,
А про своє плаче.
Та як же не плакать, та як же не рути
Мені, молодому?.. Молодці, скажіть!..
Продали мня ляхи в німецькі некрути,
Втопили ми долю, втопили ми світ;
Пропав, як той камінь в глибокому морі,-
Ніхто не добуде! Ніхто не спита,
Як тяжко я мокну у сльозах та в горі;
Ніхто не спитає… бо я сирота.
От ходжу та ходжу, як дух на покуті,
Що пустков блукає, а прощі му ніт.
- Ходи,- кажуть лютри,- бо пута вже куті!
Ходи, аж не впадеш здихати під пліт.
Ходи, аж не здохнеш в нечистім десь краю,
Де дзвони не дзвоня, не піє когут,
Де руські молодці на гуслях не грають,
Де руські дівчата співати не муть.
Солом’яна виля - цісарська сембриля,
В куті десь за плотом - там руський співак…
Слідочки по світі, слізоньки по цвіті,-
От тільки помани!.. Молодці ж, не так?..
О так, пани-браття! Душа ми віщує,
І думка говорить, і серденько чує,
Яка моя доля і чо мені ждать.
А доки діждуся - тра далі співать.
От викрався і місяць з раю,
Щоби ся добре придивить,
Який гаразд на руськім краю,
Як там живуть та як там жить;
Як Україна, як Подолє,
Як Галич, мов почесний стів,
Стоя та щиро богу молясь
За князів своїх, за батьків,
За козаків, за руську волю,
Що в могила́х глибоких спить…
«Ци вже не встанете ніколи?» -
Спитається та й знов ся молить,
А бог не чує, бог наш спить…
Коли він встане, галичани?..
Лиш не журіться - встане гнет!
Але тепер лишіть, най спить,
Аж церкови церквами стануть…
Відтак молітесь, галичани!
А тепер спіть,
А бог дасть світ.
А в Італії цвіт та цвіт
Укрив гору, укрив долину
То у барвінки, то в калину.
Бо де руська ніжка ходить,
Там барвінчик родить;
А де руська кровця кане -
Калинойов стане:
А кілько-то козацької
Кровці тутки ллється!..
Козакові у серденька,
Гей гадина в’ється…
Он блудить гаєм,- ми го знаєм.
Блідий-блідий, як та стіна,
Шовковов хустков утираєсь;
Мовчить, як ніч, та ніч німа,
Що, гей пропасниця, приспала
Італію - богдай не встала!
Богдай тоді піднялась д горі,
Коли камінь в морі!..
Місяць сіяє, він читає…
«Померли,- пишуть.- Ні вже д кому
Вертатись сироті додому…
От мовчало би-сь, соловіє!» -
Так він собі. А місяць мріє,
А кабат так ся і біліє -
Перед,- а плечі, як калина
Червона та синя.
«Як тарабани страшно грають,
Браття плачуть, німці лають,
Шабельками підганяють…
Триста пруття зашуміло
Коло мого тіла!
Але бог видить, ліпше знає…»
Сплакав… карабін обзирає…
Він спотикнувся, впав, здихає…
Тяжко зітхнув… Як би й не було! -
Лиш зорі сплакнули.
Ох, боже мій милий! А ти його бачиш,
Як він ся низенько у квіти склонив,
Та й з яснойов зорев за ним не заплачеш?..
Хіба то не ти му так долю судив?
Хіба ж то не твої плекали го гори,
Ті гуцульські гори, бервінковіий край?
Хіба ж то не твоє занесло го море,
Де люди не руські, не руський звичай;
Де сонце тя топить, а претці не гріє,
Де місяць аж гріє, а світла нема,
Де вітер аж сушить, а претці не віє,
Весна не минає, а претці зима
Для руського серця?.. Ох, боже наш, боже!
Прости!.. Забуваю, що господь наш спить…
Добраніч! - А ти як, небоже?.. Небоже!
Хто прийде заплакать? Хто буде тужить?..
Ні батька, ні мами, ні трунви, ні ями…
Собаки волоські кусатисямуть
Над тілом козацьким!.. А й ми ж козаками!..
Козаки за свій край та волю ся б’ють,-
А ми за що б’ємось?.. Ох, браття, не скажу,
Бо мушу ще жити, ще мушу співать,
Аж ту Чорногору собов не підважу
Та Добуша найду. Вже доста му спать
В могилі, вже доста тяжкої покути
За малу причину - молоду дівчину…
Встань, друже! Ми дужі, ми вже не рекрути…
А мусимо гинуть - то будемо гинуть,
Але не під лозовинов
В німецькій неволі,-
За руський край загинемо,
За руськую волю.
Світи, місяцю, красно,
Бо вже ясно та ясно!
Аби ми ся надивили,
Як наш новобранчик
Спочиває в Італії
В зеленім байраці.
Не хоче молодий світити…
Морочиться, мов у диму,
По темній мрі; неначе вбитий,
Неначе хтось помер єму,-
А він, зв’язав головку, рідню
Іде на похорон просить,
А вна цураєтсья, бо бідний,-
У бідного нема що пить.
Отак і він собі, сарака,
Блукає небом, мов селом,
Та просить - відповідь однака:
«Нема коли».
А байраком
Так сумно-сумно, мов в неволі.
Лиш новобранчик там лежить;
Ручки му навхрест, мов ся молить.
А господь наш як спить, так спить…
Коли устане, галичани?..
Хто зна, коли… А серце в’яне,
Так дивлячись на руські рани,
Так дивлячись на руську кров,
Що миє землю, мов водов,
Погану землю.
Вічний пане!
Ци вже і в тебе грошей ніт,
Що-с злодіям запродав світ,
Аби робили, як їм гоже?
Христа ран ради, вічний боже,
Дбай викупить твій
