Поетичні твори - Федькович Юрій
Співав бих - так годі, ведуть в калавур…
А другий раз не му вже вас
Морочить в сім ділі:
Коли німці не застріля -
Самий ся застрілю…
___________
Темна нічка, невидненька,
Сидить вдова старесенька.
Сидить вдова коло стола,
Тяжко, важко плаче,
За дрібними слізоньками
Світонька не бачить.
- Синку ти мій, щирість моя!
Серденько вже знає,
Що я тебе послідній раз
Оце виряджаю,-
Послідній раз, мій синочку!
Не своя дитина -
Не ти мене ховатимеш,
Як з голоду згину,
Не ти, синку, ох, ні, не ти! -
Та й лиш повалилась
Кінець стола тисового.
А дочка Малана
Сидить собі у запічку,-
Отак сидить цілу нічку.
Білі ручки не ламала
Ані голосила,
Лиш у стіну до протесу
Головоньку била.
- А за ким-то, співаченьку? -
Мете мня питати.
- Нема го тут: от що вийшов
На подвір’я з хати.
Потикнувся, сів на приспі,
На ручки склонився
Та й дрібними слізоньками,
Гей водов, умився…
Мийся, брате молоденький,
Най ти жаль не буде,
Що-сь ся доста не наплакав,-
Бо німецькі люде
Не дають нам заплакати
Ні заголосити,-
Браття мої, руські мої,
Чо нам в світі жити!
Чого нам тривати, панове молодці,
Коли наша воля в поганих руках!?
Ведуть нас під міру у мокрій сорочці,
В кровавій пускають по десять роках,
По десять найкращих,- пожаль же ся боже! -
Заплакав бих, браття, та сліз уже ніт.
За тими роками, гадаєте, може,
Бих плакав, що всохли, як маковий цвіт?
Ні, браття, що впало - навіки пропало:
Абих ціле стадо цісарське всідлав -
Уже не здогоню; та й нащо б ся здало?
Ци я вже не доста в сих десять страдав?
Ні, браття-молодці, про їх не заплачу;
Про вас я заплачу, про руський талан
Та руську волю, ту рідну, козачу…
Заплачмо, панове, най трісне кайдан!
А доки тріс - богдай му біс! -
Ходімо до хати
Подивитись, що там робить
Стара темна мати…
- Не нуждуйся, моя доню.
Моє ти коханє,-
Готов твому братчикові
Ранішнє сніданє.
Зготов добре сніданєчко
Братчикові свому.
Або хочеш, аби пішов
Не снідавши з дому?
Ох, буде він, синку, доста
Голодом ще мліти,
Та й ти будеш, та й я буду…
Діти ж мої, діти,
Нащо я вас, таких бідних,
На світ породила?
Якби знала - до схід сонця
Була б утопила,
Абих була не бачила,
Як нині вас бачу!
Не плач, доню, хоч ти уже,
Най я сама плачу,
Най виплачу моє серце,
Мої темні очі,-
Най виплачу, доню моя,
Чей, борше загину!
А хто ж мені вималює
Красну домовину?
Уже не він… Мій синочку!..
Чужі-чужениці
Тесатимуть домовину
Бідній одовиці.
Отак собі, гейби крізь сон,
Одова проводить,
А донечка на ватерці
Снідання готовить.
Заплакали всі зіроньки,
Зарули всі півні,-
Сніданнячко вже готове…
Німецька царівне,
Ци снідала коли ти так
Або твої діти?
Ци буде й вам на слізоньках
Снідання-сь варити?
Щодня, щодня,- лиш не сестра,-
Неволя… вельможна!..
Співав бих ще, та боюся,
Що, відай, не можна.
Бо я правду лиш співаю
Та й за правду гину,
А ви правду не любите…
Прощай же, княгине!
Ходить братчик по дворові,
Тяжко-важко плаче,
Умиває слізоньками
Личенько козаче.
Умивайся, молоденький,
Як лебідь на морі,
Може, втопиш гарячими
Красні наші гори,
Аби на них не дивитись,
Відразу забути.
Зеленої смеречини
У німця не буде,-
Бо в німецькім, брате, краю
Росте лиш ліщина:
Не одному біле тіло,
Гей заполоч, сине;
Не одні козачі плечі
Як ножем би скраїв,-
А найдужче тих легінів,
Клятих тих гільтяїв,
Що не хочуть «панувати»
Та за домом плачуть…
А я чого?.. Коли-сь зачав,
Кінчай же, співаче!
Вийшла сестра за братчиком,
До снідання просить,
Та китайку дорогую
Слізоньками росить;
А де слізка лишень кане -
Зараз кровйов стане…
- Вже готове ти снідання,
Брате мій Іване! -
Ввійшов Іван до світлиці,
Сплаканий, аж хворий.
Єго ненька старенькая
Насилу говорить:
- Сідай, синку! Сідай, душко,
Та будеш снідати.-
А як они вже снідали,-
Не мете питати;
Не мете, ні, товариші,
Бо я вам не скажу…
Хіба й свою головоньку
Китайкойов зв’яжу…
Але ж бо я, легіники,
Китайки не маю -
Пустив свою китаєчку
Долів по Дунаю -
Кровавую, сльозавую
До ненечки в гості.
Бо і мене, пани-браття,
Хата на помості -
Була… була, соколики,
Та ляхи розбили;
Все забрали, асироті
Нічо не лишили.
Нічо? Брешу! Лишили ми
Неньку, як голубку,
Дрібні слізки збираючу
До срібного кубка,
Доки верну в Буковину,
В гори у гостину…
Ци я верну, ци не верну,-
Я післав хустину,
Аби мала моя ненька
По мені поману:
Мою хустку кривавую
Та в слізоньках прану.
Устав Іван від снідання
Та й молиться богу,
А сестричка вже лагодить
І харч на дорогу.
Ох мала то, невелика
Вдовина тертіла…
А одова як сиділа,
Так і обімліла.
А він припав до ножечок,
Вклонився низенько:
- Оставайте здоровенькі,
Рідна моя ненько,
Та й
