Поетичні твори - Федькович Юрій

пукне.

 

З’їхалися да капітани,

Та майори, та гетьмани

Та до славної до тої

Вербецирки чернівської,

Та стали писати, малювати,

На папери затягати

Соколі очі і чорні брови,

Якого роду, якої мови.

Та й писали, порошили,-

Того взяли, того лишили.

Аж Соколович, вдовин син,

Під цісарський став аршин;

А вербецирник не може вдати -

Козацьку вроду написати;

А гетьман крикнув на жовніри,

Що стояли коло міри,

Аби за хвильку, за годину

З цісарського замку-магазину

Принесли три шаблі, три рушниці,

Сто набоїв, порошниці,

А три кабати з премудреними

Гудзичками а сріберними,

З вилогами, як калина,-

А все для Сокола, Соколового сина…

 

Гой, та ріжуть тарабанчики,

Машерують новобранчики,

Новобранчики-соколи,-

Займив цісар в чисте поле,

На лукаву Італію,

На кроваву баталію.

Ой та немало, та й не много,

Лиш триста тисяч без одного,

А все хлопці, а все руські,

Під канони під французькі,

Круто-руто поверчені…

Новобранчики засмучені:

Бо де грєне -

Триста гине,

А де гукне -

Серце пукне.

 

А вдова-мати так казала,

Не казала - щебетала:

«Ой синку мій, єдинчику мій, соколе,

Пігнав тя цісар за кордун у поле.

Але я пійду хата від хати

Та й буду прясти, запрядати;

Ой буду прясти темненької нічки,

Та й буду прясти не ївши, без свічки,

Аби лиш грошики збити,

За тебе, синку, заплатити

У цісаря молодого -

Чи схоче мало, чи схоче много.

А ви, кроваві мої пальчики,

Розпадайтеся на кавальчики,

А кождий кавальчик на три часті,

Аби-то багато, багато впрясти,

А впрясти тоненьку, як шовк, прєжу,

Бо тото, ой тото за мого,

За мого сина молодого!

Хоть очі плачуть - я ще добре виджу».

 

Так казала бідна вдова,

Та зашуміла, як дуброва,

Та й приклонила бідну голов

Під куделев, під мозолов.

Приклонила - не здіймала,

Кроваві ручки нахрест клала.

А у жмені тулить мати

Золотого лева,

Щоби сина викупити,

Сина Соколева.

 

Хустка

 

 

У кроваве море сонце ся топило;

Молоденьке дівча золотом ї шило.

 

Золотом ї шило, мудро забирало,

А личко-лелію сльозами вмивало.

 

А як ї ушило, к серденьку тулило,-

З буйними вітрами соколом пустило:

 

«Буйні ви вітрове, буйні, як дунаї,

Занесіть хустину, де серденько знає.

 

Де серденько знає, де серденько тужить,

Де коханє моє осударю служить.

 

Осударю служить в уланськім наборі,-

Гоя, золотая, гоя з вітром д горі!

 

А як ти ся здане, що голубчик гуде,

Станеш, золотая,- то мій любчик буде.

 

В него коник карий, зброя, як позлітка,-

Падь му на серденько, як рожева квітка.

 

А як спить він, може,- прошу не збудити;

А як вбили,- боже! - личенько накрити».

 

Гуцулка 31

 

 

Ой на снігу, на морозі бриндушечка сина,-

Отак і я, люди добрі, собі сиротина.

Та коби ж то сиротина без роду, без роду,

Але ж бо то гвер цісарський сушить мою вроду.

 

Ох гвере ж ти, карабіне! та як я бідую!

Хіба озьму три набої та й тя наладую;

Та як наб’ю, наладую, та й стрілю, та й стрілю,

Щоби кулі засвистали на славнім Підгір’ю!

 

Ой свиснули карабіни, ой свиснули ясні,

Аж учули в місті Львові легіники красні.

Ой слухайте, легіники: я гину, ой гину!

Не дайте ми загибати,- я вас не покину.

 

Не знаю

 

 

Вернулася весна красна

До нас у гостину,

Принесла нам від боженька

І ружу, й калину;

Вернулася й зазуленька,

Вернули й соколи,

Лиш братчик мій не вернеся

Ніколи, ніколи.

 

Не верне ся товариш мій -

В глибокій могилі!

Ох, дайте ж ми, камратчики,

Подайте ми, милі,

Подайте ми з-за лужечка

Флояру кручену,

Най піду я на кладбище

До брата в гостину.

Ой піду я на кладбище,

Де братчика маю,

Та й стану му у зголовах,

Заграю-заграю!

Заграю му я Добуша,

Заграю і рути,

Заграю все, що де любив,-

Ци буде він чути?

Не чує він, не чує він!

Най з богом спочине,

А я єму граватиму

Щоднини, щоднини.

А чо ж бо я граватоньки

Не маю, не маю!?

А хто мені граватиме? -

Не знаю, не знаю.

 

Сему-тому, хто цураєсь свого дому

 

 

Та чого ж ти так раненько

Коника сідлаєш?

Вже ж не інак, пане-брате,-

Їхати гадаєш…

Їдь си, брате, їдь си, милий,

Знаю твою гадку:

Ти гадаєш покидати

Ріднесеньку матку,

А самому требувати

На сторонські люде;

Лиш не знаю, пане-брате,

Чи ти жаль не буде.

Бо то в нас лиш подорожній

Проситься до хати,

В нас лиш ходя за ворота

Гостя зустрічати.

А на тії-то стороні

Хіба тя зустрічуть?

Лиш мене би запитати,

Як они калічуть,

А ніхто тебе не вийде

І оборонити;

Ти би плакав - а тут ні з ким

Навіть затужити.

Бо то в нас лиш, на Вкраїні,

Ще зазульки чути;

На стороні, пане-брате,

Вже єї не буде.

Бо то в нас лиш, на Вкраїні.

Тепле сонце гріє,

Де не станеш, де не глянеш.

Всьо щебече, піє.

Ох, та піє, брате, піє,