Таємниця одного дiаманта - Логвин Юрій
Після срамної п'яної ночі в Алі не лишилось і крихти поваги до стражника. Шкода тільки зусиль рибалки. Та й рибалка хлопцеві не сподобався – пірнає незграбно, віддихувавсь якось безладно, невміло.
Зрештою хлопець згадав, що хазяїн Абу Амар наказав йому все оглянути внизу і піднятись до покоїв. Внизу нічого не змінилось – Айша лежала без пам'яті, а негритяночка все ще пекла тоненькі пшоняні млинці.
Коди Алі піднявся до помешкання мосульця, то його чутливі ніздрі вразив дивний і таємничий запах смаженого зерня. Пахло наче і жирним, і гірким, чимось таким, що водночас заспокоює і бадьорить, що одним тільки запахом підіймає підупалі сиди, відганяє втому…
Коли Аді відхилив двері, то мосулець стояв навколішки перед жаровнею і сипав якесь терте листя в кухоль. А кухоль повнився варивом, бризкав на вугілля, і тоді дзвінкий і солодкуватий, приторний запах вибухав із повною силою.
Мосулець зняв кухоль і дав відстоятись, а потім налив собі невеличку чашу. Обпікаючись і кривлячись, ковтав пахучу, темну рідину. Ніздрі його роздувались, очі заплющені, а на обличчі з'явилось очікування чи то насолоди, чи то радості.
– Розповідай, що взнав! – наказав мосулець не відкриваючи очей.
Алі все виклав – крім одного, що стражник не знає точного місця, де впав перстень, а він, Алі, добре запам'ятав точку падіння.
Алі сам хотів дістати перстень. Хлопцеві праглося знайти перстень, щоб його винагородили – дали трохи грошей. Тоді він не доїдав би окрушини, а міг би купити добрий наїдок. Та наперед хвалитись Алі боявся. Він добре пам'ятав, як уся вулиця над ним кепкувала, коли він похвалявся, що витягне з-під млина великого вусача. І цей вусач вирвався з його пальців. Після того наперед він ніколи не хвалився і не зарікався.
– Молодець! – похвалив мосулець. – Ось тобі гроші на лікаря й ліки. Айшу треба добре лікувати, бо ще помре. А зараз поспіши на кінець кварталу – там вже човнярі пропливають – і поклич мені човен. Та не гайся! Потім на базар. Зелень, хліб, смажена риба, акуляче м'ясо в'ялене. Запам'ятав?! Добре! – Мосулець на очах порожевів, очі в нього бадьоро заблищали. – Нагодуй з нашого наїдку Айшу та негритянку – помічників треба прикормлювати, щоб були слухняніші… Хочеш мокканської таємниці скуштувати?.. Боїшся?! Це не вино і не хашиш – не дурманять людину ці зерна, а дають бадьорість і силу до дії…
Він простяг чашу із залишками темно-зеленого питва.
Алі зробив кілька ковтків гарячого варива, а далі була темно-зелена гуща товчених зерен. З незвички обпекло стравохід і гаряче розлилося в шлунку. На язику терпко гірчило і було навіть бридко…
Та коли під мурами складів поспішав до початку кварталу, відчув – до нього повертається бадьорість і веселий настрій. Наче й не було божевільної ночі! У голові не крутилось, як від вина, і рухи були зграбні й упевнені.
Співали, тягли молитви муедзини на гостроверхих мінаретах.
Господар відплив, ще раз наказавши покликати лікаря для Айші.
Тільки-но човен завернув за ріг кварталу, як Алі швидко спустився з хідника і примостився на палі. Миттю розібрався і склав свої одежини на другу палю.
Примірявся і кинув шматочок свинцю туди, куди ще в сутінках Кадарія жбурнула перстень з лалом.
Приплив наче скінчився, і вода в каналі заспокоїлась. Бруд і каламуть опадали на дно.
Хлопчина ще з вікна еркера добре примірився, де йому пірнати. Вибрав собі і добре запам'ятав вказівники – на каналі з того боку три свіжі палі, а на цьому боці – двері будинку Айші.
Без жодного плюскоту слизнув у воду та швидко й тихо поплив на потрібне місце.
Зупинився наче в потрібнім місці, перекрутився у воді, обдивився будинки Айші та міняйла Рустема – чи не підглядає за ним хто? І йому здалось, наче за густою решіткою еркера блиснули очі. Може, це Джарія підглядає?.. Проте як він не вдивлявся пильно, більше ніяких ознак людини за решіткою не примітив.
Ще трохи почекавши і все розглядаючись на всі боки – чи нема де кого? – швидко занурився під воду.
Коли хлопець наблизився до дна, відчув – його зносить придонна течія. На всяк випадок пошарудів пальцями по купах сміття, що скупчилося на дні каналу. Ні шматка свинцю, ані персня не знайшов. Випірнув і побачив, що його знесло ліворуч. Відплив праворуч і пірнув з надією, що течія пронесе його над потрібним місцем.
Хоч намул і спав, проте у воді ще були сутінки. І коли його почало зносити втретє ліворуч, раптом у густій зелено-жовтій каламуті спалахнув жовтий – промінь і зразу ж загас. Алі випірнув, добре віддихався і спустився якомога обережніше і швидше. Він дуже поспішав, бо повітря тягло його нагору, у скронях коливався тонкий дзвін і ось-ось хотілося хапонути повітря.
Він затримався над купкою череп'я і почав швидко-швидко перебирати уламки, скалки. Ось і винагорода – в денці глечика пальці намацали шматочок свинцю. Значить, перстень десь зовсім поруч.
Хотілося хапонути на повні груди повітря. Дзвін у вухах став нестримний. Та хлопець знав – зараз і тільки цієї миті він повинен шукати і знайти перстень з лалом! Доказ цьому – шматочок свинцю! Золото десь поруч, зовсім поряд! При другому зануренні хто зна, чи пощастить потрапити точнісінько в це місце! Він поволі почав вести рукою по колу, все ширше й ширше роблячи круги… І ось пальці слизнули по твердій опуклості лала. Наче вишенька, опуклість багряного лалу. Алі затис здобич правицею і з усіх сил поспішив на поверхню. У хлопця вистачило тями, щоб не роздивлятися перстень і не милуватись ним при яскравому світлі.
Вилізши на палю, швидко зав'язав перстень у кінчик хустки, якою обгортав шапочку.
Він, він, Алі, син багдадського сміттяра, витяг, видобув скарб із брудного каналу!
А коли віддасть його Амару? Це вже потім… Поки що треба не думати про перстень, а швидко виконувати накази хазяїна – знайти лікаря і купити наїдки…
8. КВАСОЛЯНЕ НАМИСТО
Алі відімкнув важкі запліснявілі двері і тихо прослизнув до приміщення.
Господиня Айша щось бурмотіла і стогнала, та не було зрозуміло, чи це сон в неї, чи марення.
Негритяночка спала на підлозі в сусідній кімнаті, ледь не торкаючись сіро-рожевими п'ятами розпеченої жаровні.
Алі не розбудив її, а сам виніс жаровню на подвір'я, а потім позамикав усі двері, сховав ключі, як і Айша, на голому тілі. Вислизнув тихо й непомітно через запасну хвіртку до бічного каналу.
Тільки пробіг під стінами складів до перехрестя каналів, як зразу ж здибав човняра. І винайняв його до полуденної молитви за дирхем. Човняр був радий, що знайшов такого дурника, а хлопець зрадів, що не треба тепер знову кожного разу шукати човняра – він буде напохваті.
З лікарем було гірше.
Коли огрядний, сивобородий християнин взнав, що його викликають до Айші, він замахав пухкими руками.
– Нікуди не рушу й кроку! Ця гієна буде кричати, що вона вдячна мені на динар, а заплатить битий фалс! З місця для неї не рушу! Це справжня басрійська скупердяйка!
– Ось тобі, господине, два дирхеми, як задаток. Справжні, не "чорні"! Це мій хазяїн, Абу Амар, мосулець, кличе тебе до господині Айші. Він платить. Бачиш оце – тобі монети! Якщо їй допоможеш…
Лікар узяв монету, довго крутив межи пальцями. Зрештою прикусив міцними білими зубами шматочок карбованого срібла.
– Іду! Срібло – не золото, проте річ переконлива!
Коли Алі завів лікаря у цей потаємний будинок, з-за дверей почувся стукіт у дошки та плач.
Алі не відімкнув негритяночку, поки лікар не оглянув хворої та не призначив різних ліків і не пояснив, де й у кого їх купити, і як їх давати хворій.
Тоді тільки Алі відімкнув двері. Негритянка вискочила стрілою, перечепилась і розтовкла собі носа.
Лікар весело і вдоволено розсміявся.
– Тепер і в рабині кровотеча, і в хазяйки! Недарма ж кажуть, що собака й рабиня схожі на господаря!
Негритяночка витерла кров кулаком і кинулась із обуреним вереском до хлопця.
– Зачинив мене, мов собаку?!! Куди ти йдеш?! Візьми мене із собою!
– Цить, чорна мавпо! – Лікар обурився. – Ти рабиня, а він мусульманин! Ти що – збожеволіла?8 Якщо хочеш на вулицю піти, то поклонись йому низько і попроси та й одягни на шию свою рабську кулю. І – А тоді до Алі і теж обуреним голосом: – Чого на мене дивишся? З рабами треба тільки суворо! Добра і ласки вони не розуміють. Сядуть тобі на шию, як Дід на Сіндбада-Морехода. І не скинеш, і не знімеш.
З такими напучуваннями вони й сіли до човна. Алі думав відвезти лікаря до його дому, проте лікар попрохав, щоб його відвезли до садиби купця Сахла.
– Правда, господине, що в того Сахла є чудо з чудес – серед квітів – троянда з пелюстками наполовину червоними, наполовину білими? Я так хочу побачити чудову троянду!
– Є. А чого тобі, хлопче, дивитись? Ти ж простолюдин, слуга… А щоб зрозуміти красу чи квітів, чи ще чого іншого, треба бути і освіченою, і вихованою людиною. А ти ж, певно, до всього і не вчився ніколи і не знаєш навіть грамоти?
Алі нічого не відповів і сумно опустив голову – все була чиста правда. Звідкіль синові Хасана-сміттяра знати грамоту?
І хлопчина відчув себе таким малим і ницим від зневажливих слів лікаря, що ладен був упасти каменем на дно каналу і більше не виринати.
Тільки щодо краси – то тут Алі обурився, та не посмів перечити лікарю. Хіба вони, ці багаті й письменні, помічають красу цього світу і різних людських витворів? От хоча б Джафар – хіба його цікавить просто краса?! Йому треба, щоб вона дорого коштувала, а він за неї щоб мало заплатив! Тоді краса для нього справді краса… А сам лікар?! Говорить про освіту і вихованість, а жодного разу не зиркнув на дивну штукову стелю, що в кімнаті Айші зависла над головою, ніби золоті пришпилені соти…
Човняр спинив свою посудину біля кварталу, де жили різні іновірці. Алі добре запам'ятав, що до садиби купця Сахла можна потрапити і по воді, і з ремісничого кварталу, перейшовши по чотирьох мостах.
Потім човен помчав до Зеленого базару.
Ранок коливався блакитним маревом, а марево протинали золоті промені.
І Басра, з усіма своїми палацами, будинками, мечетями й шпилями мінаретів, здавалася велетенською флотилією, що стала на припоні в каналі Шатт-ель-Арабу.
А коли глибокими каналами пропливали білобокі морські кораблі – дхау, могло примаритись, що то зрушив з місця білостінний будинок.
Найбільші кораблі не допливали до басрійських базарів – глибина безлічі проток і каналів була недостатня.
