Позичений чоловік - Гуцало Євген

А то вже копав погреба для Василини Сопілкарки, далі збивав такого-сякого погрібника. Перегодом ішов до когось із яблунівців на толоку, чи столярку доводив до пуття в хаті молодого подружжя, чи, може, вичищав кому кабанчика або ж колов могутнього кабана. Руки мої знали всяку роботу, а де робота — там і добра чарка, а де добра чарка — там люба розмова про всяку всячину. По любій розмові залишався ночувати в людей, щоб удосвіта, до сходу сонця, знову взятись до діла натщесерце.

Отож, вигравши собі на короткий час волю (а виграв я, либонь, так, як ото Шльома на оренді!), жив, як на душу поклало, і не думав ні про Мартоху, ні про Одарку, які, виходить, помінялись мною так, як сліпий із глухим був поміняв дзеркало на цимбали!

І хоч говорять, що коли хочеш бути в честі, то не дуже до людей части,— я чинив навпаки: і до людей частив, і був у них у честі.

Саме тоді й народилось дитя в доярки Христі.

Ой дівчата, дівчата! Нема життя без вас і ніколи не буде — хай це буде наша подільська Яблунівка чи сама столиця Москва. Ви — як ото квітки в лузі, що милувався б і милувався вранці і ввечері. в парубоцькі роки й на схилі віку. Милуючись вами, не хочеться думати про те, що всі ви дівчата-голуб’ята, але ж звідкись і чортові баби беруться. І не хочеться чомусь думати про те, що лакома коза до волі, а дівчина до нової любові. І не хочеться чомусь думати про те, що де дівка не плетена, там і хата не метена. Бо всі видаєтесь мені і вродливими, і привітними, і розумними, особливо ж тоді, коли стараєтеся сподобатись, ув око впасти.

Хіба потай від Мартохи чи від Одарки я не заглядався на вашу красу? Значить, краса винувата ваша, що й досі ладен закохатись, мов чорт у суху грушу, що й досі ладен летіти на ваш цвіт, як бджола.

Про доярку Христю не скажеш, що вона під вербою брови свої загубила, як і не скажеш того, що гарна вона дівка — от тільки не їдять її собаки. Бо й станом вдалась, і ходою, і усмішкою, і привітною розмовою. Та інших дівчат хлопці розібрали, а Христя так і зосталась незаміжня. Але ж не може, як то мовиться, лавка зоставатися зі своїм товаром, то й Христя, на товаришок дивлячись, задумала спромогтись на дитину.

От тільки товаришки її мали дітей від своїх чоловіків, а Христя замислила стати матір’ю без законного чоловіка, ніким не пошлюблена.

Не втаїться кохання, як у мішку шило, а тут від усієї Яблунівки втаїла. А може, й не було кохання? Може, так Христя вподобалася комусь, як вовкові весільна пісня, ось він і зжалився над дівчиною, завів її в тяж?..

Як би там було чи не було, та знайшовся таки в неї хлопчик.

— У кого ж воно вдалось, Христе?—питаю якось на фермі.

— Вилилось у матір, як із воску,— відповідає.

— Твого тіста книш, значить?

— Добре, що син-полатайхата, а не дочка-обдерихата.

Вилюдніє,— сміюся,— навчиться і свиню в коноплі

заганять.

— Ой Хомо Хомовичу, воно там таке славненьке, мов огірочок.

— А не жалкуєш, що зросте безбатченком?

— Але ж не сирота, якому ото й осіннього сонця не дано!

— А справжній батько знає про сина?

— Знає чи не знає — в мене голова про те не болить.

На фермі буваючи, по людських дворах у пошуках роботи ходячи, всякої всячини довелось наслухатись про Христине дитя, бо як не наслухаєшся, коли вся Яблунівка розпустила свого довгого язика. Мовляв, на кого схожий? Веселий, як весняне сонце, верткий, наче в’юн, жвавий, аж шкура на ньому говорить,— хто ж це такий є серед яблу— нівських дядьків чи парубків? А ще ж кругленький, як цибулька, товстенький, як линок, і росте, як утя на воді,— хто ж це такий серед яблунівських чоловіків? Хоч мале, та вузлувате й натоптувате, усмішливе, як місяць, порске, як живе срібло,— то який це батько спроворив на стороні таку славну дитинку, га?

На багатьох натякали язики, й оті брехливі вісті не лежали на місці, бо погану чутку далі хорошої чути. А хіба серед молодиць не виськались такі доскоцькі, що, своїх чоловіків підозрюючи в тому незаконному батьківстві, шастали були до Христиної хати на маля подивитись, чи не схоже воно часом на їхніх хазяїв-годувальників?! На кого люди гомонять — на того й свині хрюкають, то на багатьох у Яблунівці хрюкали, а Христя, щаслива, тільки посміювалася з пліток та поговорів, а нікому так і не сказала, не зізналась.

Так не буває, скажете ви, щоб село не довідалось, бо село геть завжди все знає, завжди в усі дзвони видзвонює, аж воронам під хмарами чути!

А от і не знало, а як не знало, то кожного й підозрювало, й інтерес до немовляти не пропадав, а ріс, як на дріжджах. Доярка Христя чутки всякі слухала, бо сріблом вух не завісиш, і відказувала найдопитливішим:

— Поживемо — побачимо і вам розкажемо, а поки що як багацько знатимете, то мало спатимете.

І стала Христя біля своєї дитини красна, мовби з воску уллята, і вже тепер чоловіки заглядались пильніше, а жінки то й ревнувати почали до неї. І як не ревнувати, коли, розцвівши мальвою, будь-кого, здається, могла з пантелику збити, будь-кого підманути. А яблунівське чоловіцтво одним миром мазане з рештою людства, тільки всміхнись, тільки підморгни — полетить, як на вогонь.

От якось на фермі після ранкового доїння підходить Христя до мене, очі потуплює і озивається неслухняним голосом:

— А що я вам хочу сказати, Хомо Хомовичу...

— Скажеш — почую, а не скажеш — не почую.

— Хочу сказати, що ви мені і до душі, й до серця. І робите кревно, і ходите певно. Добре знаєте, щоб їсти калачі — не треба сидіти на печі. І розумний ви — не станете білити вуглем полотно і не станете дерти лико, якщо не дереться.

— Дечого вчилися, а дещо й знаємо,— скромно згоджуюсь,— бо і я колись біля школи ночував.

— Ви, Хомо Хомовичу, затямили: коли їдеш на возі — оглядайся на задні колеса.

— То так,— згоджуюсь,— бо передні колеса кінь везе, а задні самі котяться.

— Ви, Хомо Хомовичу, сонце в мішок ловити не станете.

— Авжеж,— згоджуюсь,— бо раз на віку спіткнешся — та й те люди помітять.

— На всю Яблунівку ви один такий.

— Авжеж,— не заперечую,— усякої тварі по парі, а я й справді одненький.

— І на всю Яблунівку тільки у вас таке ім’я: Хома.

— Авжеж,— кажу,— з таким ім'ям не штука навчитись танцювати і в решеті.

То хочу, щоб не переводилось ваше ім’я, хочу й свого синочка Хомою назвати. Чи дозволите так записати?

— Ти, Христе, словами як шовком вишиваєш. Називай Хомою, хай і він у тебе грає на теревенях, наче на кобзі.

— А ще ж бо хочу його записати не просто Хомою, а Хомовичем. Чи дозволите? —і далі неначе салом по моїх губах мастить.

— Коли мед, то й ложкою! Називай, Христе! А на прізвище як запишеш? Чи не Прищепою часом?

— На своє запишу, хай буде Хома Хомович Борозенний.

Так ми з дояркою Христею погомоніли, а наступного дня вся Яблунівка вже знала, що дитину названо Хомою й батькове ім’я вказано — Хома. А раз так, то всі яблунівські язики визнали в мені батька. Познаходились і такі, які начебто бачили, як я вчащав до Христі, хоча, правду кажучи, я раніше ніколи й порога її хати не переступив. Подейкували, що я сім пар чобіт стоптав, стежку топчучи до її обійстя. Подейкували, що я так колись, ревнуючи, Хри— стю збив, що вона місяць у синцях ходила.

Ото, як кажуть, притулив вухо до вуха — і почулась шепотуха. Далеко розійшлась хороша слава про мене, а погана ще далі, та чи мені звикати ходити в славі, як вівці в реп’яхах?

І хто б, ви думали, на всю Яблунівку зоставався спокійний, мов небіжчик, і не судив пересудів, не пліткував? Самі б ніколи не здогадались, то мушу сказати: Мартоха! Переповідали мені, що пересуди докотились і до неї, то вона в лавці (а покупців зібралось чимало) візьми й скажи:

— Якщо ви, людоньки, не дурні, то хтось-таки з вас у дурного зимував, таки утулив бог чиюсь душу у пень. Хіба Хома такий, що за бабою й до чорта на роги полізе? Йому так до обнімання, як грішникові до гарячої сковороди, о! Та не було такої ночі, щоб він удома не ночував, усе тримався моєї спідниці, як собака залізного ланцюга. Та нащо йому була потрібна чужа гречка, коли моєї мав доста, молотив щоночі, аж упрівав, аж жили йому на лоба лізли, аж білий ставав од безсилля, наче його з хреста знімали, Та скажу вам, людоньки, що хоч із нього і хвацький молотник, але хіба своїм ціпом він хоч одну зернинку вимолотив за все життя із моєї гречки? Ані однієї зернинки на вимолотив. Може, якийсь гандж є в ціпилні чи капиця з ганджем, а тільки ж не без того. Отак вікувала й вікую життя без дитинки, то нащо марну славу розпускати про Хому, коли він не заслужив тієї слави, нехай Христя своє дитя хоч сто разів назве і запише Хомою. А насправді там Хомою і не пахне, вірте мені, людоньки, я б, може, перша зраділа, що на старість із чоловіка толк може бути.

Отак моя гемонська Мартоха, у яку чорт ложку меду поклав (а тому-то я так до неї липнув!), позбавила мене чужої слави, яка, зізнаюсь, була не зовсім і неприємна. Казала колись мені на фермі доярка Христя, що я не стану ловити сонце мішком. Хо-хо, а хіба ото я таки не спробував зловити його мішком, спробував — і не вдалося...

XIX. ТЕТЕРИТЬСЯ ХОМА, КОЛИ ГОЛУБЛЯТЬСЯ ДО НЬОГО

Через оту диявольську телицю, що не знала певного пристановиська, і я мусив крутитись, як посолений в’юн. Поки вона по Яблунівці гасала, не даючись до рук, то я почувався вільним козаком, ходив із хати до хати, помагав у роботі. Але ж сталось, що Одарка зловила телицю — і я мусив на якихось півдня повертатись додому до Мартохи. Скільки ми з нею тоді жалів пережаліли, що вислизнула геть уже наполовину наша телиця! Виходило, наче я марно позичався, наче Мартошина позичка прахом пішла, бо в результаті телиця дісталась не нам.

Та, видно, і в телиці памороки запаморочились, звикла з людської ласки вертітись, як чорт у лотоках. Бо заглядаємо якось із Мартохою до хліва — й очам своїм повірити не годні. Наслання якесь, мана? Стоїть біля ясел — червона, з тугенькими ріжками, на лобі світиться біла латочка, й лукаві та розумні очі зорять, як очі в Петра Зосимовича Варави, головного бухгалтера нашого колгоспу. Але світяться не так, наче в цю хвилину він п’є пиво, о, зовсім по— іншому: гірко й сумно, наче він учора і пива перепив, і раків переїв, а ниньки ще не встиг похмелитись, і так йому кортить, що завив би, що сам себе за лікоть укусив би.

Поцілував я телицю, як рідну дитину, в білу латку на лобі й питаю:

— І чого ти така благовісна, немов тобі щодня петрівка? Ганяєш і ганяєш туди-сюди, як куций бик по череді, а ти ж таки телиця.

Мартоха рясні сльози радості витирає, благаючи телицю:

— Не гасай по селу та по обійстях, як переїжджа сваха, не шибайся по хлівах, мов чорт по пеклу, бо голови позакручуєш нам, бо знетямимось біля тебе.