Позичений чоловік - Гуцало Євген

І так же чудно виходило все в неї, що, либонь, ца Дармограїху дивлячись, можна було повірити, начебто коцюба вміє кудкудакати, а мітла яйця може нести, або ж у те повірити, що земля здатна репнути, а з того реписька вискочить рогатий чорт.

Бо що? Бо якогось дня на якомусь тижні пропали всі ті обновки, на мене куплені, а натомість появились зовсім інші, і, приміряючи їх на мені, Дармограїха гомонить весело:

— Хомо, ото ходити тобі в білих перкалевих споднях — однаково, що припасувати лутку до дверей. А в такій сорочці шовковій блакитній тобі ходити — однаково, що з хвоста хомута надівати. Ти, Хомо, бачив, як кобилі пришивають хвоста, хоч у неї і свій довгий? Ото так само тобі

ходити в піджаку, якого сторгувала не подумавши. А чи ти бачив, щоб у криницю воду лили, коли вона і так повна? Ото так само тобі два капелюхи мати — один із заморського капрону, а другий із домашнього велюру. Чи знаєш, як сидить дурень під кручею і ловить раки онучею? Ото так тобі в штанях синього габардину по Яблунівці вештатись чи в гнояці бабратись.

— Та я й сам не хочу, щоб у Яблунівці всі собаки виздихали, як мене побачать.

— Отож! І я не хочу, щоб ти перед людей вискакував, як Кузьма з маку.

— Треба як? Треба так, як ота середа, що не ходить попереду четверга.

— Суща істина, Хомо! Тому-то я надбала зовсім інше добро, в якому ти будеш мов князь, а не такий красивий, мов кабан сивий. Треба тобі, Хомо, шануватись, бо ти не такий, що тобі, як то говориться, до лиця — вся околиця.

й Одарка Дармограїха державним жестом нашої ж таки, яблупівської, цариці подіставала зі скрині (великої, як двадцятивесельна лодія) нові покупки-подарунки, заходилась міряти на мені і, міряючи, приказувала:

Оці сподні, Хомо, якраз тобі й годні. А як зносиш, то зможемо на городнє опудало надягнути чи рибу ловити, бо, кажуть, споднями найкраща риба й ловиться.

Не квапся, Одарко, поперед невода рибу ловити, бо ще не зносив...

Зносиш, Хомо! При твоєму здоров’ї і працьовитості зносиш хутчій! Не думай, що я продаю вовка, хоч і не вбила його... А цю шапку смушеву я ледь вирвала з рук у перекупки. Правда ж, славна? Таку я тільки в нашого агронома бачила. Поміряй... Та не хапайся, як попівна заміж! Попівна хапалась, та й тепер сидить... Славна?.. А такого светра, Хомо, я тільки у Вінниці бачила у м’ясній давні, на м'яснику, там така ряшка у нього, що за три дні на чортові не обскачеш, а пузо роз’їхалось, як верша. У такому светрі, Хомо, дощ тобі за шию не ллятиметься, як хто угледить — завидки його з’їдять!.. А цим-от голубим штанам, чоловіче, ніякого зносу не буде, в таких штанях ти герой героєм і в будень, і в свято, і на родинах, і на поминках. Вічний крам пішов на них, не порветься й не подереться. Такі штани я бачила тільки на нашому вчителеві фізкультури, та й то лиш тоді, коли він женився на нашій завклубші, а жінка, либонь, сховала те добро тепер у шафі, бо добрий запас завжди потрібен.

Вирядивши мене в усе новеньке, в усе з магазину чи з ярмарку, Одарка Дармограїха ставала зоддалік, дивилась на мене замилувано й гомоніла щасливо:

-— От поміркуй, Хомо, якби я мала таку вдачу, що з хати димом, з двору вітром к чортовій матері, то чи ходив би ти в такому багатстві?

— Авжеж, Одарко, якби тобі щодень був Великдень — пропали б, як руді миші.

— А якби я була така господиня, що три городи — одна диня?

— Було б тоді у нас сім закутів — одна свиня.

— Бачиш, Хомо, я не така, як то кажуть: про мене — нехай вовк траву їсть у мене. Я, Хомо, дбайлива, а тому ти в мене й ходиш в багатстві, як ясний місяць.

Я іще не знав Одарку Дармограїху, так скоро потроху взнавати почав. Ха, недарма сказано: якби чоловік знав, що не знає, то б і мав, що не має! Справедливе казання про моє життя і мої пригоди. В Одарки була хіть не тільки до продажу чи купівлі, а й до всяких обмінів. Перегодом позникали і нові сподні, і смушева шапка, і в’язаний светр, і голубі штани. Замість них появилося зовсім інше вбрання та взуття, приміряючи яке на мені, Одарка гомоніла з дитячою втіхою:

— Я, Хомо, як отой циган, маю дві шкури: одну оддам, продам чи обміняю, а в другій сама зостанусь. За оцю жилетку чорного сатину я віддала смушеву шапку...

— Одарко,— дорікав їй,— хто міняє, той не має.

— Я маю — і ти матимеш, бо до жилетки я доплату взяла ! А за ці хромові чоботи я віддала славну телячу шкуру, але й сама вже мусила доплатити...

— Одарко, міняйло без штанів ходить...

— Хомо, буває, що міняють бика на індика чи шило на швайку, а я таки не прогадала. Ну, довелося капосному спекулянтові півока могоричу поставити, бо любить випити.

— Ага, бич на бич, аби могорич.

— Хомо, старці колись у давнину паліччям мінялись — і то замогоричували! А мені ж так кортіло, щоб ти був схожий у новому вбранні...— Хитро так, задоволено оглядала мене з усіх боків, в’ючись по хаті, як хмелина.— Знаєш, на кого?

— На кого? Та, либонь, тільки не на себе. Вбрала мене, як чорта на утреню.

— Багато ти тямиш! — гнівалась Одарка й на хвильку ставала така, що коли б зараз сім собак — то від усіх сімох од їлась. Але скоро зласкавлювалась і говорила, мов ціпом молотила.— Я, Хомо, не з отих, що можуть обідрати чоловіка — і виспатися на його ж таки шкурі! Й ти на мене не дмись, як півтора нещастя, бо я таки й справді хочу, аби ти зоставався собою, але був схожий на гарну людину. Знаєш, на кого? На Гната Петровича Пиндюрку, який завідує районною маслобойнею, о! На ньому бачила такі самісінькі хромові чоботи й таку жилетку чорного сатину!

— Одарко,— дивився на неї, мов миша на крупу.— Щоб бути схожим на Пиндюрку, треба зовсім інше мати...

— А що, га?—Якби могла, то б очима лизнула, так проймала поглядом.— Він іще люльку смалить, то, може, й ти хочеш люльку?

— Щоб бути схожим на Пиндюрку, треба в своїх руках тримати маслобойню.

— Бач, невдоволений! Як же тебе тоді одягнути? На кого ти хочеш бути схожим?

— Та на кого ж, на себе...

— Е-е, не кажи, Одарка добре бачить, що тобі щось не до шмиги, інакше б не надувся, як сич на дощ. Може, тебе зодягнути так, як ходить начальник районного цегельного заводу?

— Навіщо? Аби сусіди внадились до мене випрошувати цеглу, якої в мене нема?

— Чи, може, справити тобі такі валянки, шапку та кожух, які носить голова нашого сільпо взимку? Правду кажи, бо наче ж твій язик —— не двулична китайка. Е, Хомо, щастя тобі саме в руки суне, маєш дорожити, не можна на словах милості просити, а за халявою ножа носити.

Прикинувшись неклепаним дурнем, якому аж очі рогом лізуть, я й кажу:

— Торік, як до області їздив, то бачив коло оперного театру славний кожушок, поли розцяцьковані, знизу хутром обібраний...

Одарка, зацікавившись розповіддю, почала крутитись по хаті, мов бабське веретено, уважно слухає, аж вуха пожовкли.

— І не чоботи носив той кожушок, і не валянки, а якусь нетутешню звірину, догори хутром патлатим та звірина вивернута, видать, тепла, як перина.

Одарка держить язик на зашморзі, губи її ще не обернулись на халяви, стріляє в мене поглядами, наче лобуряка з рогатки.

— А в ті чоботи взулося галіфе, та таке вже широке, що половина Яблунівки нашої вмістилася б із обійстями, худобою та собаками і балакучими бабами коло воріт.

Мовчить Дармограїха, як сорока в гостях, а я свого рота зумисне не хочу загороджувати, бо мій рот — не город.

— А той кожушок нацупив таку шапку велику пухнасту, що можна було б копицю сіна накрити або ж на церкву замість дзвіниці приспособити.

Мовчала Одарка, та язик у жінки завжди сильніший за жінку, в язика щодня свято з ранку до вечора,— ось Дармограїха, як говориться, і випустила рака з рота, запитала:

— Хто ж то такий, Хомо?

— І я питав у людей, хто ж то такий.

— І що ж їхні губи тобі сказали?

— Начебто начальник обласної контори "Вторсировина" так нарядився.

— Правду кажеш чи вариш юшку без петрушки?

— Чому ж неправду, коли я не дурний млин, щоб без вітру молоти.

— Начальник контори? Аж обласної?

— Ага.

Одарка, якій завжди під язиком горошина муляє, замовкла. Обличчя її стало грозовою хмарою, з якої ось-ось мав ударити грім. Ну, думаю, не доведеться мені сьогодні вечеряти, ну, думаю, качалка побайдикує по моїх крижах, ото, думаю, губа її зараз як на коловороті погуляє.

— То, значить,— обізвалась її терниця,— хочеш бути схожий на начальника контори?

— Стривай, Одарко,— спробував виправдатись.

— Ти стривай, Хомо! — торохнула її терниця.— Я ж тебе хотіла зодягнути, як зодягаються порядні і шановані люди. А ти хочеш вирядитись начальником контори? А ти хочеш обернути мою хату на хлів, де ганчір’я та всілякий мотлох приймають? Оце заслужила за своє добро!..

І почала вона балакати-голосити сім мішків гречаного Гаврила і вигравала на словах, як на цимбалах. Сам собі подумки дорікаю: краще мовчати, як отой віл, у якого таки більший язик, ніж у мене. Сльози в Одарки бігли в три ручаї, ледь ублагав її вгамуватись, ледь переконав, що тільки добра їй зичу. Повірила чи не повірила, а хвищі отієї не стало — й знову на небі Одарчиного обличчя зійшло— засміялося сонечко привітної усмішки.

Ну, думаю, жартуй, глечичок, поки не луснув!

XV. НЕ СИТО З СОБАЧОГО ХВОСТА

Попервах, як я став позиченим, Одарка дуже дбала, щоб усі все знали про наше життя. Ото не встигну я ще на мій ногу метати, як вона стоїть біля воріт і розказує сусідці, що звівся я сьогодні таки не з правої. Ще тільки збираюся чхнути, наміряюсь кашлянути, як Дармограїха, мов сорока па хвості, понесла новину за поріг. Ще я тільки клепки ладнаю та про обручі думаю, а вже вся Яблунівка і говорить, яку то я славну дубову діжечку під огірки чи капусту збив-збондарив. Ще тільки гадкую, як би то пастку поставити на куницю, що побіля хлівця шастає та курок полохає, а яблунівські молодиці поміж собою язиками чешуть, який комір матиме собі Дармограїха на пальто.

Хвалилася вівця, що в неї хвіст як у жеребця, та ніхто тому не вірив! А чому ж тоді Одарці варто похвалитись— як їй усі наперед вірять?

Сам подумай, Хомо,— щебетала Одарка,— чим би мала хвалитися? Базарами та ярмарками, купівлею-перепродажею

Авжеж, ні, про такі речі треба мовчати. А твоїми

золотими руками гріх не похвалитись. Або твоїм кравецтвом, швацтвом, чоботарством! Хай усі знають, який ти столяр і тесля, бондар і гончар.

— Одарко, гончарем ніколи не був, це ремесло мені

чуже.

— Хіба не зміг би, якби довелося, зладнати й випалити макітру чи горня, ринку чи друшляк?

— Якби довелося,— кажу,— то, либонь, зумів би, мої руки спритні.

— Ото хіба я не говорю,— зраділа Дармограїха,— що ти й гончар, якому рівних нема?

— Діло саме за себе повинно сказати.

— Діло, може, й скаже, а чи люди захочуть послухати те діло? А коли скажеш — почують, хоч і не бажають слухати.