Кров по соломі - Медвідь В'ячеслав
Гляди: оно дядько Грицько виплентується з тинів, то не обійдеться тобі ста грамами. Твої хлопці тебе покидали, вони тіки мотоцикли побрали та й гайда радіацію міряти, а тебе, дурного, вбрали німцем та пустили на вакуацію села, а дядько Грицько з тебе стягне і за сироватку, і за свої тюрми, а ще й за те, що виказав його бабі, — тебе чорти попхали підгледіти, в кого він конфіскував чоботи для партизанів совєцьких, а я мусила за свідка з бабою плентати; увіходимо в хату, а Гриць на лежанці в нових чоботях, а баба була така древня, а з таким костуром, — стає в ногах Грицькових, і так питає: в кого то ти, Грицю, чоботи такі нові взяв, а хто це тобі, онуче, такі виписав, яка влада. Спитає дядько Грицько, де це ти такі чоботи доп'яв, а ти йому що? — моргнув би тому Плахотнюкові, які ви їднакі до жіночок, — а ще й той дере голову до провулка, а ще ж дозирає найменшої тіні в одвірках, куди йому не велено ступати, а не до шмиги йому мовчазне прощення — дай ґвалту йому, прокльонів, то він утішиться на цьому вдівстві; він своїх жінок у мовчанні передержує, монаськими тінями на той світ одпроваджує, та й біжить по гріхах давніх, щоб плачем та лютістю йому виповідали гріхи його — га-а, то ви мовчите, то я вам повідаю, котра з німцем у лімузинах селом роз'їжджала; так-так, ти дріб'язком неправдивим помстишся і тій, що збувалася свеї хати, бо чоловік іншій владі інженером служив, а тобі ніяково було в нього плуги рихтувати та в мазуті руки додоми приносити, — тобі легш було в Дубині
підсиджувати якого їздця, якого Івана чи Лейбу, то Іван за сокиру хапається, та й валиться долі вкривавлений, а Лейба хитріший, звертає житом та й на саме кишло втрапляє — о, хло-о-опці, а я вас шука-а-аю! — то прощено тобі й од Івана, й од Лейби, прощено од усякої жінки, котру б ти хтів мать за монашку та катувати з найменшої лютості не знати до якого світу і влади якої; не був ти за такого свідка, де тра душу навиворіт виставляти, не знав ти такої влади, що жалобну хустку у пазусі мусиш притримувати, не зазнав ти порога такої церкви, де одправи самому справляти, а жалобу заховувати і носити повік у собі, не ступав такими полотнами страху, що душа понад світ уникала, а й не звідав дороги вигнання із найдрібнішими дітками та дороги вертання, бо хоч і нема вороття з пустелі в пустелю, але вертатися все є та є куди; та хоч халупчину зліпиш оддалік свеї і не свеї вже оселі, — дочікуйся права од якої там уже не є влади одкупити батьківське обійстя, бо ще-но їдна влада змине, а друга вже накладає право і на обійстя, й на душі, котрі вижили не з ласки абудь-якої влади: ті голоси й тіні тонуть в пустелі дорогою з пустелі в пустелю, де тобі жадного дива ніхто не явить, аби потривати тебе у вірі твого блукання, де не мати поводарів, а ступати лише ночами, а вдень ховатися в хащах та пробиватися до безпечної хати й допитуватися в хазяїв, чи не тра їм щось полатати, пошити, — ладнай, Катре, в якому хліві, до яких ясел голівку з машинки — ото й усе, що могли подужати взяти з собою, — та дотербічуй її у торбині і в цю пустелю; в халупчині став на покуті, аби обшивати і злиднів, а ще жінок тих нових владарів, які й копійчини на стіл не покладуть на сирітство твоїх дітей, бо то ж ти мусиш, то ти
3(21) лютого вночі сніг і вдень 4(22) лютого завірюха хурделиця 5(23) лютого вранці туман тихо і сонце вияснилось годині
0 дванадцятій тепло 6(24) лютого
з проясненням 8(26) лютого до обіду похмуро а після обіду вияснилось 9(27) лютого тихо
1 сніг йде 11(23) лютого сніг мете намети великі намело 12(30) лютого мете сніг
14(1) лютого сонце зранку і мороз 15(2) лютого після одинадцяти вияснилось вранці тепло було а вдень холодно Стрітення 16(3) лютого ясний день 17(4) лютого ясно вдень а вранці дужий мороз
18(5) лютого вранці мороз дужий а вранці ясно у Миколи отелилась корова теличка пів першої дня курка почала нестись
19(6) лютого ясно і тепло вдень вранці мороз
22(9) лютого похмуро і сніг іде 23(10) лютого похмуро сонце показалось трошки і сніг дув 24(11) лютого розтавало Люба Волошина померла
зобов'язана, бо вони жінки нових владарів, вони, може, десь слово яке вкладуть у вухо своїм чоловікам, а ті змилостивляться та дадуть тобі право на відкуп твоєї батьківщини, — але довіку мусиш обшивати жінок тих владарів, дяковати за надане право одкупу тобі ж належаного, з остраху ступати долівкою одкупленої батьківської хати, де кожні півметра проштрикано аж по той бік землі — чи нічого не закопано, де на горищі м'яко буцатимуть вузлики в павутинні з материним змертвілим насінням; бути тобі не прощеною і новою владою, ставати на порозі своєї і не своєї хати, мовчанням обороняти дароване тобі право, запинати вікна од нових владарів, бо їм треба рахунок вести на денну й нічну працю, бо їм тра на кожну твою копійку облігацію записати, бо їм пече, котрий клієнт несе до тебе, а не до держави, — бути тобі злочинницею у кожної влади, — і кожна влада виповнить свою злочинність тим, що накине тобі раз, і ще раз усього свого, що їй печінками пече, — їй тра ліку на всі свої печінки; та влада грюкає у ворота, дереться на хвіртку, шукаючи при землі якої защіпки, та вскаженіло й радісно приступає до вікон, аби й святої неділі будити удосвіта та загадувати на сінокоси, бо ти ще не всяк одробила за своє право на батьківщину, тобі довіку бути квартиранткою у своїй і не своїй оселі; тобі складати мовчазні прощення усім грішникам і злочинцям, бо їм церква затісна, бо їхнім гріхам не вміститися у домівці всевішній, — їм тра на цьому руйновиську, на цьому всьому нічийному, але ж мовби й твоєму знайти собі найостанніший притулок та найостанніше прощення; їм того мало, що обшиєш задармо, що позатуляєш діри на душах, їм тра ліку на діри й на душі, їм тра дознатися й твого блукання й вертання, бо вони нікуди не йшли і нізвідки не верталися; їм замало твого вигнання, їм дай ще утіхи на їхній гріх та цікавість; тобі ще звідати й незнання одкраденої утіхи, бо влада приходить, не відаючи страху стороннього осуду, — вутлі й причи-нуваті закрадаються городами та безовими кущами, простоюють ночі у звіданні твого вдівства, катуються незробленим кроком, хворобливим помислом про незаймане тіло — то готові вдертися й шматувати його, то з перестраху набуваються певності і готовності якоїсь потреби, — що вам, тітко, помогти, — ґолькне у горлі і неміч хоч їдного кроку до запнутих вікон, до цокотіння машинки, до намисленого тіла — як те коліно біліє із-під засуканого подолу, як та підошва натискує на дерев'яну плату, як та рука прокручує коліщатко, випоказуючи темнаву пахву, як та голова з затягненим у вузол на потилиці волоссям схиляється до голки, як той язик, як
ті губи наслинюють кінчик нитки, як ті пучки накручують її у гострячок, як ціляють у голчане вушко; як коліно знов зблисне, рухаючись за киванням плати, — якої ж то помочі їй потребується, з якою хитрістю ти б укрався невидною примарою і ловив щонайменший порух незайманого тіла, най-тонший дух довіку нікому неналежаної плоті; пройди з нею шлях блукання, порятуй най-дрібнішу дитину, звідай ласки усякої влади, — чи ж не за цим ти приходив, Юрку, а вертівся упорожні, бо влада й тебе надсилала о дрібній помочі, а ти хтів бути помічником поза владою, а ти думав якоїсь віри назнатися од прощених, спосеред влади і жертви — ов, скіки було таких помагальників, я тобі випишу, привезу, — та вже нема таких помагальників, що б дали, що ти хочеш, не чувати такої помочі, аби її хтось бажав; світ до світу став боком, і не ймуть віри їдне одному, а ти світами мандруєш, та в жодному спиту не вдовольняєш, то затулиш дірку в одній душі, а вже тра вертаться, не добігши й другої; ти собі звільна блукаєш*, де заманеться, а притулку не знайдеш ніде, — ще не зазнавши страху і першого кроку, вже жахаєшся, що то за другим вкоїться; такий з тебе кавалер — на усенькі світи, ти з радості хочеш оббігти усе, що де не є, — та тобі треба десь в гиншому світі гулі справляти, бо ти цьому всьому ради не даси, бо ти в цьому світі такий святенний, що де кому тамечки поспівати за першою твею думкою, бо тіки-но першу думку твою вчують, то впізнають у собі і решту, — е-е, нам такого не тра, ми ще цеї радості не назналися, ми ще не всі прощення пооббігали, бо ще й за другим разом підемо, бо перш то була цікавість, а далі то треба навиворіт душі спізнатися; ще такого накликати, що давно ждали, а воно не приходить, та й не прийде".
28(15) лютого хоронили Любу зранку мороз вдень похмуро розтавало 2(17) березня ясний день
3(18) березня туман рано вдень сонце і хмарилось 5(20) березня похмуро трошки крапав дощ сніжок 6(21) березня зранку мороз вдень розтавало
8(23) березня вранці мороз похмуро вдень сонце трохи показалось розтавало і надвечір похмарило 9(24) березня похмурий Зайчик Лена родила вранці 10(25) березня похмуро розтавало 12(27) березня вранці туман маленький мороз похмуро 13(28) березня до обіду було похмуро після обіду сонце вияснилось вночі сніг ішов
14(1) березня похмуро 16(3) березня до обіду туман похмуро перед обідом 17(4) березня до обіду похмуро вранці туман перед обідом сонце до вечора
18(5) березня ясний день сніг розтає 20(7) березня похмуро 21(8) березня похмуро 22(9) березня похмуро після четвертої вияснилось
"Присій-бо, ваша правда, баб, — чий обід, а старцям клопіт; їдено цих старців не збулися, а вже такі-і-і старці їдуть, в такі халати вбираються, такі лікарі. То їдному куфаєчка, як рідна матінка, а цим-го то вже покажи що інакше. Це, може, мій час настав, що я всю правду мушу перед світом казати, на такий суд, на таку кару себе вистановляти, — та й що ж ви думаєте я скажу! Але то перш тра було всі потаємні лази обстежити, з дір підземних на цей світ поглянути, таким мудрим, як чирив'як, стати. Вони мене зо страху привітають, а які то ти, Юрку, ще печери облазив, а нам не признався, бо ж першого разу я мав дозвіл, мене вчителі і влада тримали за мотузочок, а я з кілька метрів пробрався ходом, і свічка загасла, і дихати не стало чим; я другим разом укрався сам та ліхтариком освітив, де коні в ряд по троє могли пройти, де скелети людські попід стінами сидячи попритулялися, де кожухи і бунчуки порозвішувані, що вдар, то на порох порозлітаються; йдеш собі в протигазі — уже осьдо хід під костьол відкривається, тільки ляду посунь; виглянув у костьолі, а голуби вертолітами як шугануть попід стелі, аж порох віків застеляє шкло на моїх очах; але я вже спину не маю — мені далі дорога аж під Троянів видніє, — я собі яку хочу хоч шаблю або списа до тіла рихтую, то до котрої хоч молодиці приступлюся, ще й руки в боки.
