Між нами Всесвіт - Полонський Радій
Досі на всіх вистачало.
— Я не чула, щоб у Сибіру вирощували ананаси...
— Ще почуєте. Вони додумаються.
Сталося якраз те, чого вони з аргентинцями боялися, — у відділенні оселився нестерпний пасажир. Добре, що хоч тільки до Фербенкса.
Зайшли Пуебло й Тереса. Дівчата розцілувались. Потім утрьох поснідали. Олекса ще й досі сидів у своєму купе.
Як домовлялися звечора, Тереса принесла альбом і заходилася малювати Яну.
— Тільки ви цього малюнка не одержите, — попереджав Пуебло. — Ні в якому разі! Це буде нам...
Стало тихо. Шерехтів олівець по паперу, аргентинець благоговійно поглядав на Яну і не менш благоговійно — через плече сестри.
Раптом заскрипів голос старого:
— Ні чорта не роздивишся, ні чорта!.. В наші часи їздили не так. Сто сорок кілометрів на годину, та й годі. Пливуть за вікном неторкані краєвиди, проходять дні, і вже у вашому купе складається своєрідний побут... Поволі точаться розмови, бувало, все життя своє пригадаєш, про сусідів довідаєшся все, що тільки можна знати про людину... І якраз коли почнуть одне одному набридати, — кінець дорозі. Спокійно, приємно, ах, як це все було...
Навіть сльоза вчулася у дідовому голосі. На нього ніхто не звернув уваги.
— Хочете, я вам прочитаю вірш? — несміливо запропонувала Яна.
— О!..
Пуебло аж підвівся:
— Благаємо!
— Хе-хе-хе!.. — голосно сказав старий. — Ви малюєте, я ось дивлюся, вірші розповідаєте. Не вмирає в людей цей вічний потяг до мистецтва, незважаючи на всі химерні проекти і оці страхітливі швидкості... Не вмирає... А хіба зараз є мистецтво?
— Є, — сказала Яна.
Старий обернувся до товариства:
— Є, кажете? Де поділися поети? Композитори? От кого з сьогоднішніх композиторів ви можете поставити поруч з майстрами минулого? Поруч з Шостаковичем, Хачатуряном, Прокоф’євим? Кого? — це я, що прожив більшу частину життя у двадцятому сторіччі, питаю у вас, які народилися в двадцять першому! Нікого!.. Все в двадцятому віці! Неповторний двадцятий вік... Та й ваша скажена техніка, коли казати правду, і ваша наука всього-на-всього розвивають ідеї того самого сторіччя. От як, молоді люди.
Старий не бажав принижувати свою гідність суперечкою. Він сказав і відвернувся до ландшафтів, які щойно лаяв.
Поїзд біг долиною. Недалеко від естакади котилася широка свинцевого кольору ріка — Анадир. На обрії здіймалися низькі гори.
"Невже старість завжди сліпа? — думала Яна. — Коли так, то нехай я не доживу до старості! Він не знає, не розуміє, цей старий, тієї музики, що огортає все твоє єство, захоплює, перероджує, додає нової сили або ж робить доброю і ласкавою... Цю музику творять сучасники, народжені в двадцять першому сторіччі, і нащадки так само схилять перед ними голови, як ми зараз схиляємо голови перед Мусоргським і Шостаковичем".
Старіють клітини мозку, притуплюється сприймання. І тільки те, що проклало свої борозни в молодій пам’яті, пригадується справжнім і великим... Хіба можна засуджувати діда!
Але ж не всі старі такі. Артем багато розповідав про Рудого — Івана Антоновича Кардашова. Він, як молодий, весь у майбутньому і жадібний до нового. А один з найстаріших на землі — Освальдо Гомес Пайро — ще погрожує перевернути науку своїм новим відкриттям. Ні, мабуть-таки, цей пасажир — просто нудний і обмежений суб’єкт.
А поети... Певно, жодне сторіччя не породжувало такої кількості поетичних талантів, а серед них — цілі сузір’я оригінальних, сильних, несамовитих у пристрасті і могутніх думкою майстрів.
— Яно, вірш... — нагадала Тереса.
— Може, не треба? — заперечила тихо.
Пригадала високі зразки і засоромилась...
— Кажіть, синьйорито! — благально сказав Пуебло.
Яна неголосно розповіла:
Коли я один — я зовсім один.
Хоч люди сміються, хоч люди навколо,
та я один,
я зовсім один.
"Самотність" — яке холодне слово!
Незатишну Землю вгледіли зорі:
летить порошинка. Навкруг холодина.
Тут дуже порожньо — в чорнім просторі, —
і я — один,
я зовсім один.
А ти підійшла, засміялася лунко
і за собою, мов тінь, повела.
Вуста твої я торкнув поцілунком,
і ти поцілунком відповіла.
Тепер на світі нас двоє буде...
Хіба лиш двоє? В усяку днину
Навколо люди — сміються люди,
а ми між ними, і ми із ними!
І зорі сміються на всеньке небо.
Вони нас кличуть до себе, у Всесвіт.
Ти чуєш, люба? До них майнемо,
бо Всесвіт б’ється у нашім серці,
бо простір скорився твоєму диханню,
бо зорі, як очі, спалахують знову...
Послухай: я тебе кохаю.
"Самотність" — яке безглузде слово!..
Помовчали. Потім Пуебло підвівся і вийшов. — Хто це написав? — спитала Тереса.
— Мій знайомий.
Тереса зітхнула. Почулося ще одне стримане зітхання. Яна поглянула й здригнулась. То був Олексій. Ніхто не помітив, як він зайшов. Хлопець стояв біля стіни — через салон від діда — і мовчки дивився на Яну. Вона зіщулилась.
— Яно, я тебе так люблю... — сказала Тереса. Яна вимушено всміхнулась.
— А вірш чарівний. І я майже все зрозуміла, хоч він український. Це написано для тебе?
— Мабуть...
Тереса задумливо глянула у вікно. Долина відбивалася в чорних очах жовтими іскрами. Вона підвелась і зробила кілька кроків.
— У тебе такі плавні рухи... — зауважила Яна.
Тереса вдячно кивнула.
— Ця пора називається у вас "золота осінь"... — сказала вона.
— Коли побудували Берінгову греблю, осінь стала така довга, як ніколи раніше не бувала... Старі люди кажуть, що раніше золота осінь спалахувала на два-три тижні, а потім її гасили дощі.
— І в тому була її краса, — раптом вставив старий. — А тепер набридає.
Яна не звернула на це уваги.
— А тепер вона тягнеться довго-довго... І кожен втішається нею по вінця. Прекрасна пора, сумна й велична... А раніше о цій порі весь Сибір був уже засипаний снігом, а тут стояла люта зима.
Стримано зітхнув Олексій. Зайшов Пуебло.
— Оце вам, синьйорито, — сумно промовив і простягнув Яні тонке янтарне намисто і такі ж янтарні сережки.
— Красиво...
— Це вам, синьйорито, — схвильовано повторив Пуебло. — Візьміть, надіньте, прошу.
Яна прикрасила себе дещо старомодними оздобами, Тереса зауважила:
— Тобі до лиця!
Пуебло знову вийшов, а за мить Яна почула поруч із собою його голос:
— Запам’ятайте, синьйорито, що коли вам треба буде зняти з неба місяць, — покличте мене!..
Яна озирнулася. Здивовано підвела брови. Засміялась Тереса:
— Він тобі щось сказав? Уяви собі, нічого не чути!
— Та ні, Тересо, прекрасно чути, ніби він стоїть біля мене!.. Та де ж він?
— Я внизу, в купе, — сказав Пуебло. — Я вас теж прекрасно чую. Я вас почую, коли ви навіть будете шепотіти. Розумієте?
— Ні.
— Це намисто й сережки — це таке... як вам сказати.., іграшкове радіо. Для інтимного користування! Я працюю... — голос Пуебло тремтів. Він хвилювався. — Я вам першій про це розповідаю... Я працюю над створенням нового засобу зв’язку. Для міжпланетних і далі — для міжзоряних кораблів. Розумієте?
— Самі?
— Так сталося. Так уже воно сталося. Я соромився подати заявку суспільству, бо не мав впевненості у собі... Занадто все це здавалось фантастичним... Нейтрино, розумієте?
— Ні.
— Нейтрино. Невловимі нейтрино, чудові частинки, для них не існує перепон. Вони, скажімо, проникають крізь товщу земної кулі так само вільно, як крізь порожнечу. Вони понесуть зв’язок між кораблем і Землею, де б не був корабель. Між Галактиками, коли це буде потрібно... Розумієте, синьйорито? Я почав працювати і скоро скінчу свою роботу... А тим часом я зробив отаку іграшку. Вона не годиться для міжпланетних зв’язків, але мені здається... Хоч я й не випробовував... де б ви не були на земній кулі, ви завжди зможете поговорити зі мною так, наче я біля вас. Акумулятор працюватиме близько трьох місяців. За моїми розрахунками.
— Але...
— Ні-ні, не заперечуйте. Дослухайте мене до кінця, бо якщо ви відмовитесь від цього подарунка, я... ну, я тоді... Хіба я не розумію, що вам, може, не дуже й цікаво зі мною розмовляти... Не заперечуйте, благаю! Але я вам обіцяю твердо, що зроблю такий самий приймач і передавач для вашого... нареченого. Передавач буде — ну, хоч би в галстуку чи в комірі сорочки, а приймач... Чоловіки, звісно, не носять сережок, але хіба заважатиме вашому коханому невеличка кулька чи раковинка, яку він за бажанням зможе вставити до вуха чи вийняти?
— Дякую, Пуебло.
— Ну от... Так ви не відмовилися?
— Звичайно, ні.
За мить Пуебло з’явився в салоні, підійшов до Яни і поцілував їй руку. Тоді показав, як вмикається і вимикається ця чудова іграшка: досить повернути середню намистинку з чорною цяточкою — і передавач почне працювати. А приймач увімкнеться автоматично, як тільки вас викличуть. От і все. А взагалі це треба носити як оздобу.
Після короткої зупинки в Теплограді поїзд вимчав на Берінгову греблю. По обидва боки виблискували свинцеві хвилі. Хто б сказав, дивлячись на холодний сірий простір, що це тут б’ється серце нового клімату, який поволі поширюється по Євразії та Північній Америці...
В салоні з’явився неприємний запах. Шмаття диму пливло в повітрі. Обличчя Тереси виразило огиду, Пуебло крутнув головою. Старий роздратовано озирнувся.
Олексій стояв біля стіни і... нервово палив цигарку! Він не помітив реакції своїх супутників і продовжував викидати з рота густі хмари тютюнового диму. Похмурий, сірий, він невидющими очима дивився на Берінгову протоку.
Старий кашлянув. Олексій не почув. Тереса жалібно позирнула на Яну. Тоді старий сказав:
— От вам, маєте. А ви зі мною сперечались. От вам звичаї і норови вашої доби. Привселюдно вдихати отаку гидоту і поширювати в приміщенні, де є люди, отакий сморід. Маєте!
— Пробачте, — не втрималась Яна, хоч їй було соромно за Артемового помічника. — Але ж у вашу добу палили майже всі!..
— Дурниці! Розумні люди не палили! А хто палив — так хіба ж тоді було суспільне виховання! Хіба люди жили так, як ви!..
Дід зрозумів, що однією реплікою спростував усі свої сьогоднішні повчання, розсердився і відвернувся, втягнувши голову в плечі.
Олексій нарешті збагнув, у чім річ, вмить став густо-червоним, як помідор, і швидко вийшов.
— Він просто забувся... — пояснила Тереса.
— Дивна звичка... — зауважив Пуебло. Старий знову не втримався:
— Ви кажете про норови і звичаї? Ваше покоління навіть шлюбу — прекрасну традицію, освячену тисячоліттями, — не визнає! Я знаю, ви будете сперечатись.
