Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина

Отець— настоятель дуже розізлився, бо чувся великою персоною в монастирі, та ченці йому натякнули про гординю і він пішов..Правда, аж на другий день, коли усім увірвався терпець.Слова, що Ворожбит нібито казав настоятелю, згодом отець Антоній записав до монастирської хроніки: "Знаю,отче, що копачі потривожили землю, збудили в ній таку велику силу, що супроти неї сам я нічого не вдію.То й дивно, чого ви звернулись до мене, маючи у себе в святій обителі чудовного отрока з ангельським голосом.Той безгрішний отрок зарадить вашій біді."

— А як його звати? – спитав настоятель, хоча крім мене в монастирі не було жодних отроків.

— Не знаю, — пустив туману хитрий опир. – Має за лівим вухом родимку, знак, що свідчить про Божу ласку.

Отак я ледь не став святим....

— Ага, мало не забув! Вберіть його в білу сорочку, але без пояска.І дайте свічку з церкви.

Я знав, що це все витівки Ворожбита, однак, що йому заважало мене позбутись? Ніколи не забуду, як він кинув у ріку голову мого нещасного господаря, всеодно, що втопив.Той же не мав ні рук, ні ніг, щоб виплисти!

Не чекаючи смерку, мене відвели до ями, відідрали дошки, а потім прибили знову, щоб я не втік.Я мав у рукаві сховану сопілку, на якій вчився грати, заховавшись у лісі, бо хто б мені дозволив це в монастирі.Ці здорові дядьки кинули мене на поталу нечистій силі без найменших докорів сумління, а тепер розчулено хитали головами, мовлячи, що я схожий на ангела.Якби я був трохи старший, то втік би раніше, щоб не стати іграшкою в руках опира. Коли я опинився у ямі, то зрозумів, що надто мало знаю людські звичаї. Завжди в жертву приносили дітей і молодих гарних дівчат, і нема чого дивуватись нечулості простих марновірних ченців.І нема нічого такого, щоб змусило накласти мене на себе руки.Страшнішого, ніж бесідуюча відрубана голова, напевно, я там не побачу. До того ж сморід десь пропав, і я мав кілька грубих свічок.Якщо ж з"явиться якийсь підземний дикий звір, то зі звірятами я завжди ладнав.Лишалася смерть від людської руки, але ж я був не просто людиною: мав дві душі, хоч відчував у собі тільки одну, бо ці дві душі перебували у злагоді. Коли я дійшов до кінця тунелю, то цілком заспокоївся.Тунель перегороджувала стіна з глини, у якій стирчало коріння і досить великі камені. Якби не висохла кров, розбризкана повсюди, та її неприємний запах, тут було б навіть затишно. Хід йшов плавно догори. Я зійшов нижче, сів на купу каміння, яке не встигли винести, встромив збоку свічку, й став думати, що буду робити, коли звідси вийду.Ясна річ, що тут не зможу залишитись, бо кожен на мене буде показувати пальцем.А там, на горі? Того взагалі не міг собі уявити.

Мабуть, я заснув у тиші й спокої, як заснули ті копачі, і коли вони були безборонні, з"явився спів, тужний і розпачливий.Він підіймався то вгору, то різко падав у безодню і там уривався.Він ходив кругами, виписуючи борозни на серціц, доки не розтинав його надвоє,або стискав горло так, що починалася задуха...Я побачив смерть першого копача, котрий звався Микита. Жало змія вп"ялося йому в серце – Жаль.Не захотів він жити без дівчини, котра віддалася за іншого. Побачив перед собою стіну, яку не зміг би звалити.

Тоді смерть прийшла до другого копача, Петра, в образі Страху, і боявся він мук пекельних, бо , побажавши переступити межу людського знання, потоптав свій хрест, аби міг знаходити скарби у землі.

І до третього копача на ймення Іван приступила смерть у вигляді Туги: тужив він за волею, а мусив годувати дрібних дітей брата, котрого забили на війні.

Нарешті смерть, чорна Заздрість, знайшла четвертого копача, Ждана.Не завидів він багатим і вельможним, лише сусідові, побожному й доброму чоловіку, котрого всі любили.

Ці рани заболіли так, що не могли їх стерпіти. А чотири смерті в образі Жалю, Страху, Туги та Заздрості злились в одну й кинулись на мене, отрока, щоб зжерти. Я цього не сподівався, та й були вони невидимі, я лиш відчував їх у звуках, які тисли мені на серце.Вони вказували на мертвих копачів: "Дивися, що тебе чекає, коли ти виростеш! Чи не ліпше віддати нам свою людську душу, що її ніхто не цінує, а собі лишити ту, ліпшу, якій невідомі ні страх, ні туга, ні жаль, і вона не завидує, а їй лиш завидують?"Та я не міг їх розділити, і не встиг спізнати, бо був ще зовсім малий. Я подумав, якщо ті голодні смерті вирвуться з підземелля , то всі ченці накладуть на себе руки, хай не всі, але багато, що вважається великим гріхом."Ні, то не гріх, — виспівувала мені Смерть, — то солодкий сон, то полегкість.Ти мусиш се знати і дати нам трохи своєї сили, щоб зробити людей щасливими" .Свічка впала й погасла, а я не мав огню. І сидів у темряві, пронизаній невимовним розпачем."Хіба, — подумав я., — у світі мало інших смертей? Люди вмирають з голоду, косить їх моровиця, убивають на війні, а проте, як хтось просить собі смерті, вона не приходить на їхній поклик.Вона –завжди несподівана. І в Біблії сказано: ніхто не знає, ні дня, ні години". Я не боявся тих смертей, однак вони не давали мені спокою, вишукуючи, як до мене дістатися. Проте, вони були вже знесилені.І тут я подумав: " То ж Ворожбит , а не Смерть."То він придумав усе , бо хотів погубити чотири людські душі, які ще могли б спастися. Але навіщо? Ні, того я не міг зрозуміти, ні тоді, ні зараз: заради чого гублять людські душі.

Я вийняв сопілку й заграв тієї співанки, якої вколисував себе на оборозі. Може, смерті заснуть. Але більше, аби перебити ті нелюдські тужливі звуки. Я ще не скінчив грати, як вже сон склепив мені повіки.І разом зі мною поснули жаль, туга, страх і заздрість.Вони самі по собі, і я — сам Я спав у землі як в могилі й прокинувся від лютого голоду.Пішов до виходу і побачив світло, що пробивалось крізь дошки.Дякувати Богу, настав день.Я почав стукати, далі кричати, але ніхто не йшов. Дошки я не міг відірвати. Дивно, що виходу ніхто не пильнував. Певно, думали, що я не вернуся живим.Кругом панувала тиша.Не чути було цюкання сокир, криків мулярів.Я кричав, доки не захрип. Церква ще не мала даху, тому я бачив крізь дошки синє весняне небо, нерухоме, бо на ньому не видно було жодної хмаринки.

Раптом я почув стукіт кінських копит.Хтось в"їжджав до монастиря.Чи не князь Лев Данилович, почувши про напасть, вирішив прогнати нечисту силу освяченою зброєю, як Юрій-змієборець? То виявились люди із Замку, котрі запримітили щось дивне і нічого не знали про затію ченців, у якій я, вбогий служка, мав зіграти головну роль.Я щосили закричав.

— Дякувати Богу, тут хтось є!— почув я радісний голос стражника.

Що ж виявилось? Стражники помітили з гори, що вже два дні монастир не подає жодних ознак життя. Не курився дим, не видно було людей. Коли вони приїхали сьогодні в полудень, ченці спали у келіях, муляри на сіні, худоба в стайні, бджоли у вуликах.

-Гей, хлопче, хто тебе тут закрив? — дивувалися княжі вої, відідравши важкі дубові дошки.

Я мружив очі від світла, посміхався.У хроніці монастиря було записано, ніби злий дух приспав ченців на два дні, але ніхто не знав, що те зробив дев"ятилітній отрок без жодного злого наміру.Спершу мені не повірили, що все скінчилося, і я , махнувши рукою, подибав на закляклих ногах на кухню, де з"їв усе, що тільки знайшлося. А потім запхався в куток, за піч , щоб мене ніхто не чіпав. Добре обміркувавши ситуацію, я вислизнув непоміченим поза дровітню.Спершу я хотів побачити Ворожбита, та на місці його хижки чорніло згарище і попіл ще був теплий. Я не хотів йти слідом за ним, хоча й не знав, у який бік він пішов. Добре, якщо той клятий опир щезне назавжди з мого життя. Я не хотів вертатись до монастиря, де загинули страшною смертю четверо копачів з Бусовиськ, пішовши до пекла на вічні муки.У світ, куди йшли всі подорожні, мені було ще зарано, хоча у ньому був Добромиль, єдине місце, де я міг би кимось стати.Я все ще належав Купцеві з Добромиля, бо він лише позичив мене, хай на вічне віддавання, і кості його лежали в Добромилі, а голова на дні великої ріки.Він був і там, і тут.

А в моїй голові, яка міцно сиділа на шиї, хоч схилена до землі, застрягла мелодія, що я чув тієї незабутньої ночі, під землею, майже в могилі.Мені хотілось втекти з нею, якнайдалі, щоб ніхто не видобув її з мене.Із легким жалем обернувся я на Замкову гору, залиту сонячним світлом, і пішов дорогою, готовий будь-якої миті пірнути в лози.

— То ви так і не бачили князя? – спитав Олексій Іванович.

Слуга з Добромиля посміхнувся:

— Побачив десь за півгодини. Побачив і остовпів, як ворона, приваблена блиском, коли мені назустріч виринули коні з пишними лицарями.Смарагдові,малинові, блакитні барви ударили по очах і я затулив їх рукавом, щоб не осліпнути.Таких яскравих і веселих барв в одежі я ніколи не бачив, тільки на Купці.Тому Добромиль уявлявся мені пишним, яскравим, і сяючим..Та й Замок притягував мене барвами влади і свободи, що аж співали.Моя колискова була ніжнорожева. Пісня смерті, що я взяв з собою, була кольору глини, жовто коричнева, але десь була ще й інша музика, до я кої я тягнувся – тріумфуюча мелодія життя, що вміщувала всі барви світу..У носі засвербіло від гострого звіриного духу, й у тому буйстві густих насичених кольорів я побачив двох великих істот , схожих на рись, білих з плямочками на короткому хутрі.Були вони стрункі з маленькими голівками.Це все нагадувало марево, яке пройде крізь мене, але звірі натягнули повідки, і від них віяло жаром нетерпіння. І від пишно виряджених бояр теж йшов дух заморських пахощів і доброго вина. Я одразу впізнав князя. Він виглядав дуже поважно: пишна, сивувата борода й масивне тіло.І він був у центрі всього.

— Ти хто ? – спитав він різко, як чоловік, що звик наказувати.

І я відповів:

— Слуга з Добромиля.

— Хто ж твій пан?

— Купець з Добромиля.

Князь одразу спохмурнів.Рішучість і погорда старшого у нього змінилась розгубленістю.Це тривало лише мить, а далі він опанував себе, нахилився до мене й прошепотів:

— Слухай, якщо відповіси мені на два питання правдиво, може, я чимось тобі зараджу.Добре?

Я кивнув, а потім згадав, що треба виказати поштивість князю, і вклонився.

— Перше питання: як здоров"я твого господаря?

— Він не жиє, князю.

— І питання друге: ти хрещений?

— Так, князю, хрещений.! – і я перехрестився.

— Добре.Ти не збрехав.Поїдеш зі мною до замку?

— Поїду

Князь махнув рукою і молодий слуга , що їхав позаду, миттю опинився коло нього з тими чудовими звірятами й спустив їх з повідка.Вони підбігли до мене й почали обнюхувати.