Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина

Більше ми з нею про це не говорили .Я повірив її словам, бо це була доросла жінка і,здавалось, мудра, а я не мав свого місця в світі й не знав, яка доля мене чекає. Але згодом я зрозумів, що той, хто боїться любити, щоб не втратити, не є мудрим. Він ще гірший за того, хто хоче любити, але не може.

Минула весна, скінчилось літо, настала осінь, тепла й жовта. Горами ходили чутки про татарські набіги. Я не уявляв собі, що то за люди ті татари, і чого вони набігають. Я боявся, щоб вони не набігли, коли я сплю в хаті й не зможу втікти у гори.Через те я залазив на високий оборіг і спав там . Мені було не надто затишно і не надто тепло, то я придумав собі пісеньку-колисанку, може, десь почув.

Однієї ночі я почув кінський тупіт і виглянув з оборога.На галявині, на якій стояла нічим не обгороджена наша хата, я побачив у світлі місяця верхівця, вбраного у все чорне.Він був сам. Крутив головою в різні боки, а тоді під"їхав під оборіг і сказав:

— Злізай, чортів вилупку!

Се було щось нове.У кожному разі Смерть не буде так грубо говорити, ані Мара.

— Злізай вже, бо я не маю часу!

Я висунув голову з сіна й побачив бліде молоде обличчя, на яке спадав чорний широкий каптур.

— А ти не татарин? – поцікавився я.

— Злізай борзо, дурню, бо маєш зо мною їхати!

— Куди?

— Куди треба. Купець з Добромиля, наш пан, велів тебе забрати!.

— Вже йду!

Я ж бо знав, що купець позичив мене не на вічне віддавання, і зрадів, що тепер мені не доведеться сіяти для всього села. Миттю скотився з оборога і витріщився на чудового гнідого коня у пишній збруї і простягнув до нього руку.Та кінь вищирив на мене зуби, як пес.

— Не пхай рук до мого коня! Подивися на мене:! Впізнаєш ?

Тепер я витріщився на нього.

— Ну? Але я не знав,хто він.

-

— А хто тебе, смаркачу, з вогню витягував? Подивись мені в очі.

У нього були дуже темні очі, як вода в лісовій калабані. Але він не дав мені часу роздивитися ліпше:

— Ну, годі, я пожартував! Залазь на коня.

Я ніколи не їздив на конях, тому затримався.Хлопець тим часом висік огонь і підпалив оборіг.

— Що ти робиш? – закричав я.

— Цить! Так треба!

Він підхопив мене дужою рукою, посадив перед себе, і кінь рвонув з місця. Ми майже одразу в"їхали у ліс, і я не встиг навіть обернутися, щоб подивитися на хату, де прожив свої дитячі роки.Мені було цікаво, чи вона займеться від оборогу. Мабуть, ні, бо не було вітру. Кінь поїхав лісовою дорогою, яка не вела до Добромиля, хоч слуга ясно сказав, що пан наказав мене відвезти. Може, Купець з Добромиля вирушив у далеку подорож і ми мали його нагнати? Дорога вела то вгору, то вниз, і в мене аж серце переверталося. Раптом щось затріщало в кущах і звідти вискочило три здоровенні вовки. От, подумав я, зараз кінь схарапудиться й ми полетимо в прірву. Вовків я не боявся, навіть зрадів їм, проте невідомо, чи молодцю сподобається такий супровід. Кінь тільки став бігти трохи швидше, мовби навперегінки з вовками.То мусив бути незвичайний кінь, коли так. Я почув, як молодець сміється за моєю спиною. Він щось сказав, але я не розчув за свистом вітру у вухах.

Вовки не відставали від нас, доки ми не з"хали на долину. Куди ж ми їхали? Вже майже розвиднилось, коли попереду з"явилась якась заграва. Хлопець присвиснув, а тоді сказав: — Злазь!

Я ступив хитаючись на землю. Було дуже зимно.

— Що там таке? – спитав я.

— Село палять.

— Хто, татари?

— Може, й татари. Нам треба об"їхати це кляте село.

— Куди ти мене везеш?

Я погладив вовка, що виглядав змученим. Був старий, сивий. Може, він знав більше про мене, ніж знав я сам?

— Куди треба! – відрізав хлопець. –Ти хіба те робиш, що питаєш, ніби тобі не всеодно куди їхати!

— Може, й всеодно, але пощо ти спалив оборіг?

— Так треба.Хай думають, що ти згорів, і дармо не шукають.

"Еге ж, — подумав я, — про мене згадають, коли треба буде сіяти озимину."

— Не думав, що доведеться з тобою зустрітись.Через тебе був я битий...

— Про що ти кажеш?! – розсердився я. – Я тебе перший раз бачу!

— Коли ми знайшли тебе, чортів вилупку, на дорозі, мій пан приставив мене глядіти тебе А ти поліз у вогонь, і спалив на собі смердючу сорочку. Як ти опинився на тій дорозі, усіх вельми цікавило. І досі цікавить.

Я знизав плечима:

— Не втямлю, про що ти кажеш.

Він замахнувся нв мене, але не вдарив, бо вовк вищирив на нього зуби, як перед тим його кінь на мене.

— Все. Давай їхати.Я вже знаю дорогу.

Я змерз і хотів їсти, а до сідла. була приторочена чимала торба.Проте я не був навчений щось просити.

— Це вже недалеко, — змилувався молодець. – Мені наказали тебе відвезти і я це зроблю, бо так захотів мій пан.

І він подивився чомусь на торбу.

Спас, близько 1294 року

Невдовзі ми виїхали на рівну дорогу, що вела вздовж великої ріки.Я ще не бачив такої широкої дороги.По ній могли їхати поруч три вози.Вона вся була попорена слідами від коліс, але зараз цілком порожня.Над рікою сивими пасмами стелився туман, а гори були в імлі.Тепер я міг краще роздивитися лице свого супутника й повелителя від імені Купця з Добромиля. Він був зовсім юний, однак виглядав на хворого.Очі позападалися й були червоні, а уста запеклися. Коли зненацька зійшло сонце і вдарило просто в очі сліпуче світло, він здригнувся і насунув на чоло каптур. .

— Кляте сонце ! – пробурмотів він і так різко повернув конем, що я ледве не звалився..

Мені, навпаки, стало добре, бо сонце почало мене зігрівати. Я веселіше подивився довкола й побачив справа високу гору, на яку падало проміння вранішнього сонця, а на самій верхівці дерев"яні зруби з вежами, що здавались золотими.Це було так гарно, що я не міг відвести очей.

— Що це?

— Княжий замок, — процідив крізь зуби хлопець. – Ото буде лихо, як нас помітить сторожа! Як ти думаєш, звідти долетить до нас стріла?

Я прикинув на око й поважно відповів:

— Не долетить.

— Береженого Бог береже, — буркнув він. – Ліпше нам з"їхати з дороги і сховатися в лозах.

Ми спішилися і рушили вздовж берега.. Вода дуже шуміла, бо ріка була не лише великою , а й бистрою. І так понад воду ми дійшли до якогось села, що простяглось вздовж берега наче змія. Ніде не видно було ані душі.Перша хата, що стояла на початку села, і виявилась тим місцем, до якого ми їхали всеньку ніч. Я був прикро розчарований. Хата була дуже стара, пошарпана й дивом трималася купи. А на драній стрісі сиділа ворона. Ця хата була ще гіршою, ніж та, в якій я жив. Хлопець прив"язав коня до кілка, що стримів ніби сам по собі віддалік, вкрив коня попоною, яку витяг з торби, а саму торбу взяв у руки, притиснувши до грудей.

— А тепер слухай мене, малий вилупку! – сказав він. – Не смій розтуляти писка, бо в цій хаті живе великий ворожбит, старший над усіма.Будь гречним і покірним, бо, як ти йому не сподобаєшся...

Я кивнув, бо виглядав молодець дуже перестрашеним. Ми стали перед вікном.Так , видно, було заведено у ворожбитів: чекати, доки тебе не покличуть. Щоб зняти напруженість моменту, я задивився на гору, де був княжий замок. Найстарший у краю князь живе на горі в золотому теремі, а найстарший серед ворожбитів мешкає у старезній халупі.Невже князь боїться того ворожбита? Певно, слуга купця вирішив мене просто налякати. Нарешті двері отворились і звідти вийшов невисокий чоловік з довгим сивим волоссям.

— Чого стоїте, діти? – спитав він. – Не бійтесь, я вас не з"їм!

Хлопця образило це звертання.Він аж прикусив губу. А я ні, бо то була правда. Ми вклонились і пішли до хати. Ворона шугнула поперед нас і коли ми увійшли, вже вмощувалася на печі.Молодець спершу обережно поклав на лаву торбу, а потім уже сів, поклавши на свою ношу руку.Видно, віз там щось дуже коштовне.

— То як тебе звати, синку? – спитав мене ворожбит, бо,либонь, знав мого попутника.

— Позичений, а від цієї весни – Позичений Сівач.

Старий зайшовся від сміху:

— Отак і охрестили тебе?

— Я не пам"ятаю, чи мене хрестили.

— Ну, звісно, не пам"ятаєш, пуцьверінку!

Старий помовчав, не звертаючи жодної уваги на мого провожатого, котрий у своїй чорній одежі з каптуром нагадував ворону, а тоді спитав прямо:

— А що ти вмієш?

— Сіяти, — бовкнув я першим ділом і похвалився: Після мене птахи із землі зерно не вибирають.

Я подивився трохи з острахом на ворону, ану ж це їй не сподобається.

— А хмари вмієш розганяти?

Я здивувався:

— Чим?

— Словом, небоже, словом! Щоб дощу не було чи граду.Умієш?

— Ні.

— А я вмію, хоч не рожденний, а роблений опир.

І ворожбит начебто втратив до мене цікавість.Обернувся до молодця:

— Ну, що скажеш?

— Мій пан велів його привезти до тебе.

— Нащо мені сей хлопець? Чим я буду його годувати? Та й підросте, заберуть від мене. Якби він був калікою, то послав би його на жебри.

— Ну, се не важко ! – вищирив зуби, як кінь, бісів слуга.— Я вам можу зробити з нього каліку.

Я весь похолов.За що він мене так ненавидить?

— Ти що, дурню, не знаєш наших законів? – розсердився не на жарт ворожбит. – Щось ти приховуєш...Ану , дивись мені в очі! Як звешся, бо я забув?

— Лука.

— Кілько літ маєш?

— Сімнадцять.

— Твій пан зробив тебе опирем силою, чи ти сам схотів?

— Сам.

— А давно?

— Позавчора.

Тут хлопець гримнувся на коліна і сльози градом покотилися з його очей:

— Благаю вас, поможіть! Порятуйте його!

— О, плаче! Який з тебе опир? Хіба опирі плачуть? Давай сюди торбу, я сам спитаю твого господаря, що сталось.Хіба не казав я йому, що опиреві статки ні до чого? У мене, бач, нічого нема...

Лука вийняв з торби ще одну, з полотна, спід якої був вимащений чимось іржавим.Далі спідлоба зиркнув на мене:

— Нехай він вийде!

— Хочеш вийти? – спитав мене ворожбит.

— Ні.

— Се мені подобається!

Хлопець тремтячими руками витяг з торби щось кругле, завинене в червону шмату, й поставив цей предмет на столі.Я вже здогадався по запаху, чого слід чекати, однак не думав, що відрізана людська голова виглядає так гидко.Я аж зажмурився.

— Вуйку! – сказав Лука благально. – зробіть щось!

— Що?

— Не знаю.Але мій пан не повинен вмерти!

"Та він уже вмер! – здивувався я і в голові у мене застукали мовби молоточки: Се ж він, Купець з Добромиля!"

— А де його тіло?

— Згоріло.Та я найду вам тіло!

— Тю, дурний! – сплюнув ворожбит. – Та ж сам кажеш, що згоріло!

— —Я знайду свіже, тепле! І ви приставите до нього голову.

— — Се він тебе просив?

— — Ні, він казав привезти вам оцього.