Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина
Купець брехав своїм супутникам і слугам, що знає різні молитви і показував амулет з Єрусалиму – золоту бджолу.Насправді він промовляв різні опирські закляття, але ніхто не міг розібрати слів.Не кажу вже про те, що хреста й священиків він не боявся аніскілечки.Усю цю комедію з моїм оглядом він затіяв для публіки. Втім, дуже швидко він пошкодував, що стрінув мене.Треба знати опирів так, як я їх відчуваю, щоб не дивуватися,чому добромильський купець прийняв цей дар— дитя носферату і відьми.У майбутньому я міг позбавити його безсмертя , і мав від народження силу, яка вже в дитячому віці перевершувала його. Проте опирам високого рангу властивий фаталізм.Вони знають межу, яку не вільно переходити. Їм доводиться бути дуже обережними, і вони ніколи не намагаються перехитрити власну смерть, яку бачать задовго до того, як вона по них прийде.Але він ще не знав, хто я, хоча й мав підозру, а тому взяв до свого шатра.Він би захищав мене, якби я був опирем, і якби я виявився дхампіром, проте звичайне людське дитя віддав би під опіку людей, бо воно належить людям, як вовченя – вовкам.Усе досить просто.Опирі є частиною природи, а ви, люди, вважаєте себе вінцем творіння, при цьому проповідуєте смирення і покору перед єдиним паном – Богом. Тому з вас погані слуги, себелюбні й заздрісні.
Отак я увійшов у життя, сповнене запеклої боротьби, потаємних намірів та найрізноманітніших трафунків.Не встиг я опинитися у колі Купця з Добромиля, як трапилась одна подія, що справила на цього поважного пана дуже прикре враження. Як я уже сказав, уночі ми їхали, а вдень відпочивали. Втім, мене це не стосувалося, бо я ще не мав жодних обов"язків.Я повзав коло великої ватри, на якій готувався не то обід, не то вечеря.Довкола вогню юрмилася челядь, а сам купець відпочивав у шатрі .Мене він віддав під опіку своєму служці, десятилітньому хлопчині, й наказав не спускати ока.Хлопець, якому набридло спостерігати мою безпідставну радість, тицьнув мені кусень хліба, а сам кудись відлучився. Вогонь мене притягував. На рожні пікся олень, якого вполювали сьогодні вранці.Я ще добре не стояв на двох ногах, але напрочуд швидко рачкував і тому блискавично опинився біля самої ватри, по краях якої в попелі жевріли вуглини.Я занурив обидві руки в гарячий попіл і став вибирати з нього жар. Купець з Добромиля вийшов із шатра тоді, коли сорочка на мені вже зайнялася.Він заціпенів з жаху, бо я не звертав жодної уваги на те полум"я, пересипаючи жарини з одної долоні на іншу. Його очі були наче дві діри в трохи спорохнявілім дереві, темні й без блиску. Сам він боявся вогню: той не належав до стихій, якими подібні особи вміють керувати. І жах його був від того, що він не хотів, аби хтось побачив мене за цією забавою, яка мала би завдати мені шкоди, але не завдала. Він миттю здогадався, що я не можу бути опирем, а,отже, дхампір.Тут прибіг служка, здер з мене палаючу сорочку, і вдарив мене по руках, щоб я випустив жарини. А коли побачив, що на моїх долонях немає жодних слідів опіків, подивився так, ніби то були жарини не з мирної ватри, а з самого пекла.Я образився на нього і несподівано для себе звівся на ноги й зробив свої перші кроки на цій землі, вже як людина, а не як звірина. Купець дивився на мене, перемагаючи страх, бо мусив грати роль доброго опікуна..Він був з тих, кого називають дводушниками, і людська душа, хоч і ослабла, ще знаходилася в його тілі. Я зрозумів, що він зараз відлупцює мене й забере з сонця у душне шатро, а тому подався до воїнів.Та купець не пішов сам, а післав хлопця. Намагаючись вхопити мене, він послизнувся у траві. Воїни-берладники, люди зухвалі й незалежні, почали з того сміятися і кликати мене до себе. Очі в них були світлі, сірі й блакитні, але й у тих, хто мав темні очі,вони блищали, відбиваючи світло ватри і сонця.Той, що був найближче , начищав меч і відблиск його падав на лице.Я потягнувся до меча. Воям це сподобалося.Я не розумів їхньої мови, але вловив якісь знайомі слова. Не гаючи часу, я вхопив меч не за руків"я, а за гостре лезо, й одразу відчув біль і пальці забарвились червоним. Не встиг навіть закричати, як служка вхопив мене на руки й поніс до шатра.Оскільки одежі на мені не було, хлопець запхнув мене в хутра, що лежали в кутку, а сам кинувся шукати щось, аби зупинити кров. Купець з Добромиля тим часом увійшов до шатра і спинився при вході. Служка запхнув мою руку до глека , щоб холодна вода стулила краї рани.А тоді вийняв. Мабуть, щось його дуже вразило, бо він раптом заквилив тоненьким голоском і хотів вибігти, та наштовхнувся на свого пана. Я подивився на свою руку й не побачив там нічого особливого, тобто рана зникла разом з кров"ю.
Я посміхнувся до хлопця, але це його ще більше злякало, а купця чомусь розлютило.Він дав ляпаса служці, а тоді почав на нього кричати, поступово стишуючи голос..Хлопець пробував вискочити, але дістав стусана, знову все почалось спочатку.Тоді купець витер з чола піт й вдався до іншого способу: тицьнув заплаканому служці дрібну монету. А тоді відчинив ключем скриню й вийняв звідти шмат тканини й червоні сап"янові чобітки. З тканини, очевидно, дорогої, бо іншої в купця не знайшлося, хлопець мав пошити мені одежину замість згорілої, а сап"янці призначалися служці за те, що він погодився і далі наглядати за мною. При вигляді чобітків очі в малого одразу висохли і він притиснув дарунок до грудей.
Усю цю сцену я спостерігав, сидячи голий на м"якому лисячому чи білячому хутрі, й був задоволений, що все добре скінчилося. Проте наші стосунки зі служкою не склалися.Він не спускав з мене ока, то правда, але ніколи не сказав ласкавого слова.Того дня він сидів і марудився з сорочкою, бо до шиття не мав анінайменшого хисту, й раз по раз люто на мене блимав, щоб я не смів наближатися.
Увечері ми вирушили в дорогу. Я мав на собі червону як жар сорочку, що тиснула мені попід пахи.Служка тримав мене на руках, і серце його нерівно билося. Він би волів тримати в руках поліно, мішок з сіллю, порося, тільки не мене. Це я дізнався з його серця. І ще він думав про свою маму, яка віддала його в найми торік, і навіть не заплакала, прощаючись.Це маленьке тверде серце вже спізнало, що то є бути не таким, як усі.Я бачив пізніше, як цей хлопчина намагався розповісти вбогою простацькою мовою про свої дитячі сумніви такому ж простуватому ченцеві.Обоє не могли порозумітись між собою, бо убогість їх об"єднувала, а природа, у кожного – своя, розділяла.
Через два дні ми в"їхали на Перемиську землю.Гори тут були порослі лісом, зовсім невисокі, і звалися по-іншому – Бескиди. Добромиль я не запам"ятав. Купець мав тут свій двір, соляні копальні, пасовиська. Та я там не залишився. Одразу ж по приїзді мене відвезли в село на виховання. Далеко від Добромиля, в гори.Родина, де я прожив до дев"яти років, була з простих селян.Вони не мали дітей.Єдина їхня дитина вмерла ще в колисці, але любові я від них не дочекався.Я знайшов її в рябої корови, до якої прихилився, якій усе розповідав, а потім навіть пас, коли підріс.З часом господарі не стали мені ближчими.Тепер я гадаю, що вони свідомо відштовхували мене від себе, бо знали, що колись по мене приїде Купець з Добромиля і забере назад, коли я вже зможу йому служити.Вони звали мене Позичений, і я довгий час вважав, що то цілком християнське ім"я. Втім, господарі й люди з того глухого села, хоча й вважали себе християнами, молились більше давнім поганським богам і боялись їх чимось розгнівити.Але й сваритися зі Святою Трійцею теж не хотіли. Людей ховали вони якось дивно: удень на християнському цвинтарі зі священиком клали тіло в домовину, закопували в землю, а вночі викопували і несли далеко в ліс, де на священному місці спалювали небіжчика разом з якоюсь худобиною, аби той мав на тому світі чим зайнятися, і священик був разом з усіма, як жрець. Спалювали тіло, щоб мрець не вертався. От звідки взявся звичай спалювати опирів.Тільки по опирях не справляли тризни й не приносили жертви.
Коли було мені десь років сім, виявилося, що я можу бути корисним.Господар взяв мене у поле сіяти ярове жито.Повісив на шию торбу із зерном і показав, як сіяти.Я ще подумав, що відтепер доведеться мені працювати як дорослі, з ранку до смерку, і мені стало смутно, що дитинство моє скінчилось так рано. Я ходив по мокрій ріллі й розкидав зерно на маленькій нивці, тяжкою працею відвойованій від лісу.Скраю нивки сиділо багато ворон. Я не знав, що проходив випробування, до якого допускалися хлопці мого віку.Хоч я був позичений і Купець з Добромиля платив за моє утримання, мусив робити те, що мені веліли.Байдикувати тут не дозволялось нікому.
Я досіяв зерно.Господар закликав мене до себе, дав шмат коржа і ми сховались в кущах, напевно, щоб відганяти птахів.Ті не забарились. Налетіла ціла хмара ворон, галок, голубів і почала знижуватись над нивкою.Та жоден птах не сів. Їх ніби щось відтручувало. Я зрозумів, що знову матиму неприємності, але господар дуже зрадів і навіть поцілував мене в голову.Ми швидко пішли додому і господар сказав жінці:
— Він – сівач!
Виявилося, що взимку в тому селі помер сівач, якого кликали сіяти збіжжя, бо зерно, посіяне ним, не дзьобали птахи, і воно все проростало. А тепер ті бідні люди мали надію, що так буде й далі. Мене господар став називати Сівач, не забуваючи додавати Позичений.Тепер уже він позичав мене іншим людям і ті несли йому дарунки: щільник, шкурку вивірки,кілька цибулин, пару яєць. А в мене тяженько боліли руки й ноги Я вже не міг, як перше , блукати околицями. Хоча ніхто не поводився зі мною зле, я боявся, що стаю усе більше схожим на рабів, котрих тримали заможніші господарі: понурих, худих, замучених і завжди голодних.Та коли все посіяли, до мене збайдужіли і я знову зміг повернутись до своїх студій над довколишнім світом лісів і гір, що кликали до себе.Людей із села я трохи побоювався, але в лісі ніколи не блудив і чувся там найліпше.Тільки тепер щось було не так. Я занадто довго був серед людей, перейнявся їхніми клопотами і став вважати себе частиною громади. Жінка, що могла стати моєю другою матір"ю, весь час мені нагадувати.
— Я не можу тебе любити, не можу і не хочу, бо як тільки полюблю, тебе заберуть від мене.
Але ж вона любила свою дитину, яку забрала Смерть, і досі плакала за нею! Я збирався жити і вважав, як усі діти, що не помру ніколи.
