Слуга з Добромиля - Пагутяк Галина

Найперше я тобі сап"янці справлю...Хочеш сап"янці?

Якби він сказав, що пустить мене до книжок, це була б велика спокуса для мене.Бо слуга повинен слухатися пана і не відповідає за свої вчинки.Але згадка про сап"янці відчинила вікно в моїй пам"яті: я побачив купця, як той кидає червоні сап"янці заплаканому отроку за те, що скривдив його. Видно, Купець з Добромиля був щедрим і жалісливим, тоді як мої сльози князя не зворушили і він вирішив скористатись з мого дару, зробити мене спільником убивства.

Я похитав головою:

— Не хочу!

Видно, він зрозумів, що я не ласий до взувачки.Зрештою, я ходив босий, тільки взимку надягав якісь постоли, завжди завеликі на мою ногу.

Князь підійшов ближче і я відступив крок назад

— Чому ти не хочеш мені допомогти, своєму князеві?

— Я вбивати не хочу.

— Але ж се таті, розбишаки, нехристи.Вони край наш плюнлрують, маленьких діток на списи настромляють...Хіба тобі не жаль наших людей?

Це був вагомий, політичний, аргумент, на який я б не знайшов слів, щоб заперечити.Проте я не відчував себі їхнім.У мені текла інша кров.Може, якби я звідав ласку від тих двох чоловіка й жінки, яким мене позичив Купець, то б ставився до тутешніх людей, як до своїх.Один Купець з Добромиля повівся зі мною по-людськи, хоч і був опирем.Я не звільнився у нього зі служби.Тому сказав, хапаючись за соломинку:

— Я не можу бути нічиїм слугою, крім Купця з Добромиля.

Я думав, що він мене зараз приб"є за зухвальство, але князь, слід віддати йому належне, був гнучким політиком:

— Мені подобається така вірність померлому панові.Отець настоятель просив віддати тебе йому, ти ж чув. Але я не вчинив цього, сказавши йому, що ти врятував святу обитель від безчестя, ким би не був.Поживи тут, а я подумаю, чим тобі зайнятися, щоб не їв дармо хліб.Віддай мені сопілку...Щоб це більше не повторилось.

Мені трохи було шкода своєї сопілки, але внизу росло чимало калини, і я зможу вирізати собі нову. Не сопілка має чари, а мій подих.

Я вибіг з княжого покою.Охоронці далі спали.Я смикнув одного за ніс і той розплющив очі.

— Мовчи, — приклав я палець до уст, — Бо як князь побачить, що ти заснув, пошле тебе чистити стайні!

Те саме зробив і з другим охоронцем.Я боявся,що князь, коли про цю пригоду дізнаються бояри, суворо покарає безневинних слуг.А потім пішов до свого знайомого, майже приятеля.Його звали Кирило.Я міг би спати на долівці у його комірчині.

— Ну, — спитав він, — до якої роботи приставив тебе князь?

Я здвигнув плечима:

— Казав, шо подумає.

Кирило не спитав мене, чому я так довго пробув у княжому теремі, й без результатів.Лише посміхнувся:

— Пусте! Якби ти був сином боярина, наш князь довго би не думав.Ці бояри свого завше допильнують.Я думаю, лишишся серед двірської челяді, як я.Будемо по гриби ходити, ягоди..Любиш збирати гриби?

Я кивнув.

— Підемо влітку...

Від його спокійної мови потрохи став кришитися лід, що наріс на серці останніми днями. Два дні мене ніхто не чіпав.Я помагав старому коло дров: він рубав, а я носив.Ще ми підмітали двір, носили воду.Увечері ми сиділи на порозі кухні й балакали про те-се. Кирило приносив різні чутки, що могли прояснити сенс мого перебування в Замку, і якось спитав, до чого я маю схильність.

— До читання книжок, — відповів я і почав креслити патичком у поросі буквиці і складати їх у слова.

Старий зачудовано дивився, а тоді сплеснув руками:

— Йой, синку, ти такий вчений, що мені аж встидно коло тебе сидіти! Але подумай добре над тим, що я тобі зараз повім!. Шість раз по десять літ прожив я на світі, але ніколи не чув, щоби хтось став тим, ким хоче. Я виджу, що ти з якогось знатного роду, бо маєш особливу поставу й делікатний до грубої роботи.Та сього мало, щоб тебе пустили до книжок.Ти знаєш, кілько вони вартують? Кожда— ціле велике село.Бігме! Тому князь воліє, аби книжки писали в його монастирі, під боком, бо так можна й ціле княжество спустити..

"Ага, — подумав я. – коби ти знав, чоловіче добрий, який шляхетний мій рід! Отець – мрець, а мати – відьма. Лука мені ясно сказав, з чийого поля ягода.І я не відрікаюся від свого роду, тільки хотів би бути добрим і не чинити нікому зла."

Князь і його наближені хотіли скористатись моїм даром, і боялись водночас, а от прості люди , як-от цей Кирило , бачили в мені дитину-сироту, котрій треба допомогти знайти своє місце в світі.Навіть мої попередні господарі, хоч і не вважали мене рідним, не бажали користати з чужої дитини, й були незмірно ліпші від тих ченців, що послухали опира і послали мене в підземелля, звідки перед тим витягли чотирьох мерців.Ліпше триматися простих людей. Так я думав тоді, не знаючи,що одна іскра страху здатна і таких людей перетворити на стадо худоби, котре топче усе на своєму шляху.

Я дуже не хотів, щоб Кирило дізнався про моє попереднє життя, бо він би цього не зміг витримати.Забув сказати, що родом він був з-під Добромиля, але ніколи не розповідав мені про свою родину.

Через пару днів мене покликали до боярина-чашника і той звістив княжу волю: бути мені княжим куштувальником.Такої професії зараз немає, але ви , певно, чули, що в давнину вельможні особи тримали при собі слуг, котрі мали куштувати кожну страву, перш, ніж той буде їсти. Офіційний куштувальник Лева Даниловича зламав собі ногу, впавши з коня, і лишився у Львові.Труїли тоді часто, за ромейським звичаєм, князів— суперників, бо князів було більше ніж князівств, тому ремесло куштувальника було небезпечне.Та я гаразд і не розумів, що таке отрута, й вирішив, коли мені щось не сподобається, то втечу. Замкові ворота легко випускають, але тяжко впускають.

— То гарна робота, — пояснював мені чашник.— Покуштуєш трохи того, трохи сього, і вже ситий.І то лиш на пару місяців.

Він ніби мене умовляв, і разом з тим, й себе, бо в душі противився моєму призначенню. Куштувальниками ставали раби, а я вважався купецьким сином. Кирило сприйняв цю звістку дуже болісно:

— Ще світ такого не видів, щоб дитя ставили куштувальником! Бояри,як понапиваються, непотребні слова говорять, а ти мусиш то слухати! Ой, хтось має на тебе зуб, синку! Хоче тебе зі світу звести.Князь наш до того не міг додуматися.Видно, ти мені не все розказав.І не розказуй, бо се небезпечно для нас обох...

"Такий старий, а боїться, — подумав я – Наіщо боятися, коли все життя позаду, і вже нічого у ньому , крім смерті, не може статися?"Те, що кожен на тому світі комусь служить,не дивувало мене зовсім. Прості люди служили боярам, бояри – князю, а князь – боярам і простим людям. Усе замикалося в коло.Ченці та священики служили Богу, як земному володареві, якого бачили лише на образах.Те, що треба комусь служити, я приймав, як даність. У сьому світі не може бути по-іншому. А от на тому світі, напевно, не треба вже нікому служити.

Власне, моя служба була легка, і я мав нагоду послухати розмови за столом. Та саме настав Великий піст і князь ревно його дотримувався, а у п"ятницю пив хіба воду.І не давав жодних бенкетів для бояр, більшість яких роз"їхалась по домівках.Підземний хід ще не викопали, робота йшла повільно, і то тільки вдень.

Я мав багато часу.Князь намагався мене не помічати , й ми ніколи не залишались удвох Тому я часто вибирався до лісу, насолоджуючись співом пташок, запахом квітів і свіжими соковитими барвами молодого лісу. Гори мене приваблювали, особливо одна синювата вершина, на якій не було лісу, і вдень маківка гори просто потопала в сонячному промінні.Та я не пішов туди, бо не встиг би вернутись до вечері, а як карають челядь, я вже бачив, і не міг чути свисту канчука.Мене ніколи ніхто не бив, і я не знав, як це можна підставляти спину й чекати, доки не закінчиться екзекуція.Тому шанувався і дуже боявся, щоб не покарали єдиного мого друга серед людей – Кирила.Я бачив його спину, коли він мився: уся в давніх рубцях.Тут ніхто не був у безпеці.Князь боявся зради, отрути, старості, війни, і бояр, котрі чигали на його відставку, як круки коло тіла вмираючого.Мені прикро було на те все дивитись.Нарешті я вирішив зробити собі нову сопілку, щоб грати на ній далеко від людей, бо в Замку цього ніхто б мені не дозволив.

Вирізав її з калини, що росла в потоці, і ховався з нею, щоб трохи підсохла деревина.Ще перед постом князь їздив на лови, і тоді подвір"я вкривали трупи оленів, ведмедів, і запах загуслої крові, солодкавий трупний запах витав над Замком. Вам може здатися дивним, пане докторе, що у ті варварські часи хтось міг жаліти звірину, коли людей мали за ніщо.Повірте, що і тоді це було...люди не дивились на тварин, як на їжу, а як на братів по крові.Ті люди, котрі орали, сіяли, пряли і ткали, ніколи не знали, чи зберуть урожай. Вони терпіли так само, як олені, вепри, вовки чи ведмеді, від голоду й стихій, а на старість ставали нікому не потрібні.Діти, про яких вони піклувалися, дбатимуть не про них, а про своїх власних дітей.І цю велику природню драму не здатний навіть перемінити Христос, котрий прийшов, аби навчити людей милосердя і відділити від звірів.

Була великодня п"ятниця, коли князь не пив навіть води, а челядь лаштувала вози , щоб відвезти харчі до Лаврова, де князь мав справляти Паску, і я, звісно, мав теж туди їхати, і чувся неспокійно, бо я вже звик не вертатись, як тільки покидав якесь місце.Тому вирішив спробувати нову сопілку, чи не забув на ній грати.Я вийшов за возом через ворота і повернув убік.Треба було знайти дуже глухе місце, якнайдалі від людей, але не печеру, бо вона могла обвалитися від тої пісні. Я забрів аж на дно яру, де ще лежав посірілий сніг, а під ним сльозився маленький потічок.Я обдивився краї яру, чи нема там навислих брил і дерев з надірваним корінням, а тоді сів на купу торішнього листя й заграв.Голова одразу почала страшенно біліти, однак я не міг кинути сопілку.Вона ніби приросла до моїх уст.У цій музиці була смерть, якщо не всіх, то безлічі людей, і якби я мав хоч дещицю тих почуттів, то моя людська душа відлетіла б назавжди. Ви не можете уявити, яку силу тримав я своїми дитячими руками, яка мене могла чекати за це кара, і в які пута я себе закував.Сопілка стала гарячою.Тільки коли вона спалахнула, я впустив її, і вона впала на камінь, згорівши дотла. Але сам я був холодний, як сніг, що лежав піді мною.Він міг розтанути лише від тепла землі, бо сонце сюди ніколи не потрапляло.

Я кинувся тікати з того страшного місця.Переді мною спалахували різні картини.Я бачив, як мати кладе мене на паперть церкви, я бачив себе скорцюбленим у її лоні,я бачив, як тіло мого мертвого батька вкидають у вогонь.Я побачив як живу матір, прив"язують до стовпа, і як полум"я лиже її босі ноги.І вона кричить: " Помстися!"Я бачив себе серед вовків, як вони лижуть мені лице, а я дивлюся в їхні жовті очі.Те, з чого я почав свою розповідь, з"явилось у моїх видіннях.Я лиш з"єднав усе докупи.Кожна картина починалась з блискавки, що пронизувала мене з голови до п"ят, а потім я її бачив.Наостанок переді мною з"явився ворожбит, у якого стримів з грудей ніж.На його обличчі не було ні болю, ні страху, лише здивування

Потім я впав на горбку, серед пахучих квітів, довкола роїлися бджоли, джмелі й метелики.Серце моє несамовито гупало.