Повія - Мирний

- Усе на гро­ма­ду та на гро­ма­ду. Що ж гро­ма­да та­ке, як не ми? Ко­му при­хо­диться тяг­ти­ся, як не нам? - гу­кав вiн, ма­ючи на­дiю доїха­ти Прiську не од­ним, то дру­гим.

Громада по­ча­ла схи­ля­ти­ся на руч Грицько­ву.

- Та пос­тiй­те, пi­дож­дiть! - гу­ка зно­ву Кар­по. - Во­на по за­кону по­дат­кiв не по­вин­на пла­ти­ти. Де се ви­да­но, щоб удо­ва да­ва­ла по­дат­ки за по­мер­шо­го чо­ло­вi­ка? З ко­го їх узя­ти?

- А зем­ля? зем­ля? - же­лi­пае Грицько.

- Що ж зем­ля? За зем­лю ви­куп­не тре­ба да­ти. Ну, ви­куп­не й бу­де да­ва­ти, а по­дат­ки з якої ре­чi?

- Так! так! - рев­ну­ла гро­ма­да. - По­дат­ки на гро­ма­ду, а ви­купне - хто зем­лею во­ло­дiє.

- Писать? - пи­та стар­ши­на.

- Пишiть! - гу­ка гро­ма­да.

Грицько з сер­ця плю­нув, поск­ро­ма­див по­ти­ли­цю i геть вi­дiй­шов вiд гро­ма­ди. Ли­це йо­го бу­ло чер­во­не, лю­те; очi стра­ти­ли свою гост­ру ко­лю­чiсть i якось пох­му­ро диви­лись, не­мов ка­за­ли: ну, те­пер все про­па­ло! Вiн справ­дi бур­чав сам со­бi пiд нiс, що те­пер все про­па­ло, ко­ли го­лод­раб­цi поч­нуть вер­хо­во­ди­ти гро­ма­дою… Скривд­же­ний i по­би­тий вiн вий­шов з то­го зма­ган­ня, яке сам за­вiв. Нi од­на йо­го дум­ка не справ­ди­ла­ся, нi од­на на­дiя не зве­се­ли­ла… Похму­рий пi­шов вiн до­до­му.

Зате Кар­по нес­ка­за­но зра­дiв. Бi­гав од ку­пи до ку­пи i ра­до гу­кав:

- А що, взяв? Вер­тiв, вер­тiв хвос­том, бi­сiв Суп­ру­нен­ко, та й до­вер­тiв­ся! Так вам i тре­ба, гас­пидськi ду­ки! Спа­си­бi вам, па­но­ве, що пiд­дер­жа­ли.

- Тепер твiй, Кар­пе, мо­го­рич! - жар­ту­ючи, ска­зав йо­му ви­со­кий уса­тий чо­ло­вiк.

- Твiй! твiй! - гук­ну­ло ще два-три го­ло­си…

- На чор­та й кра­ще! Хто кис­ли­цi поїв, а ко­го ос­ко­ма напа­ла. Хто зем­лею во­ло­дi­ти­ме, а ко­му мо­го­рич ста­ви­ти, - умi­шав­ся Гуд­зен­ко, не­пи­ту­щий зро­ду.

- Чого? - гук­нув Кар­по. - За се i мо­го­ри­чу слiд. Є семигри­веник у ки­ше­нi… хо­дi­мо, про­гу­ляємо!

- От доб­ря­чий цей Кар­по! Пос­лiд­нiм дi­литься… Хо­дi­мо, хо­дi­мо, - вiд­ка­зав пер­ший усач, вид­но, го­лiн­ний до скляно­го бо­га.

Валка душ з п'ять вiд­дi­ли­ла­ся вiд гро­ма­ди i нап­ря­ми­ла­ся до шин­ку, що ту­та ж, тiльки че­рез май­дан, сто­яв, чер­вонiючи своїми вiк­на­ми.

Карпо, прос­ту­ючи мiж на­ро­дом, зно­ву стрi­нув Прiську, що плу­та­ла­ся i не зна­ла, ку­ди i як їй вий­ти.

- Ви ще й до­сi тут туп­цюєтесь? - обiз­вав­ся вiн. - Iдiть до­дому. Ва­ше дi­ло на лад пiш­ло. Поз­до­ров, бо­же, гро­ма­ди, зем­ля зос­та­ла­ся за ва­ми. Iдiть до­до­му.

- Спасибi вам, доб­рi лю­ди! - про­мо­ви­ла ти­хо Прiська, ни­зько ук­ло­нив­шись на всi бо­ки гро­ма­дi. - А то­бi, Кар­пе, най­бiльше!

- Нi за що. Бо­гу дя­куй­те. Iдiть до­до­му та, як­що по­ба­чи­те Одар­ку, ска­жiть - хай не жде ме­не, мо­же, я й за­ба­рю­ся.

Прiська, ще раз по­дя­ку­вав­ши, по­ди­ба­ла ву­ли­цею.

Вечорiло. Сон­це, цi­лий день зак­ри­те хма­ра­ми, над­ве­чiр ви­би­ло­ся з своєї не­во­лi i, сi­да­ючи за го­ру, об­ли­ва­ло черво­ним свi­том усе се­ло. Свiт, па­да­ючiї на снiг, знi­мав­ся ви­со­ко вго­ру, кра­ся­чи хо­лод­не зим­не по­вiт­ря: зда­ва­ло­ся, во­но па­лало-гоготiло. По не­бу шмат­ка­ми ро­зiс­ла­ли­ся хма­ри тем­но-зеленi, аж чор­нi, i до­да­ва­ли ще бiльшої кра­си про­зо­ро­му­ по­вiт­рю. Мо­роз дуж­чав. З се­ла до­но­си­ли­ся оди­нокi вик­ри­ки жi­нок, з май­да­ну чув­ся не­угав­ний кле­кiт чо­ловiкiв. Якось чуд­но бу­ло, якось сум­но, як тiльки бу­ває зимнього ве­чо­ра. Прiська ди­ба­ла та ди­ба­ла, пос­пi­ша­ючи до­до­му. Во­на не при­мi­ча­ла тiї кра­си свi­то­вої; її по­хи­лу го­лову кло­по­та­ли свої дум­ки. Во­ни не бу­ли гiр­кi; ко­ли б Прiська не за­бу­ла ра­дi­ти, во­ни б бу­ли, мо­же, i ра­дiс­нi; а те­пер во­ни - тiльки ти­хо­сум­нi, як i її зом­лi­ла ду­ша. Во­на ду­мала про зем­лю, за кот­ру стiльки бо­лi­ла сер­цем, кот­ру на­мi­ря­ли­ся ли­хi лю­ди од­ня­ти… I от та зем­ля - зно­ву її. Поздо­ров, бо­же, Кар­па, вiн од­тя­гав її. "Свiт, вид­но, не без доб­рих лю­дей… не без доб­рих лю­дей", - шеп­та­ла во­на. Сер­це час­тi­ше сту­ка­ло, очi на­ли­ва­лись слiзьми.

Уже ко­ло дво­ру во­на ста­ла пе­ре­вес­ти дух i озир­ну­ла­ся на­зад. Сон­це як­раз про­ти неї сi­да­ло; чер­во­не, ог­нис­те йо­го ко­ло так i iск­ри­ло свi­том. "I во­но ра­дiє доб­ро­му дi­лу", - по­ду­ма­ло­ся їй.

- Ох, не­хай йо­му! як я умо­ри­ла­ся, - ви­мо­ви­ла Прiська, увiй­шов­ши у ха­ту i опус­ка­ючись на ла­ву. Во­на вся трусила­ся­, важ­ко ди­ха­ла.

Христя прик­ро по­ди­ви­ла­ся на ма­тiр; по об­лич­чю пi­зна­ва­л­а, чи доб­ру звiст­ку ма­ти при­нес­ла за ту зем­лю, чи ли­ху. I її сер­це бу­ло не­по­кiй­не; див­ля­чись на ма­тiр - i во­но в неї бо­лi­ло.

- Нуте, я вам по­мо­жу хоч ко­жу­ши­ну ски­ну­ти, - ска­за­ла Хрис­тя, зап­ри­мi­тив­ши на­мiр ма­те­рi роз­дяг­тись.

- Поможи, доч­ко… Скинь, доч­ко… Ох! як я на­мо­ри­ла­ся, - кво­ли­ла­ся Прiська. - Ска­за­но, не­ма си­ли, не ста­ло здо­ро­в'я… Хто ж то ко­ло тiї зем­лi бу­де хо­ди­ти, як i влiт­ку так бу­де?

- А зем­ля хi­ба за на­ми зос­та­ла­ся? - бо­яз­ко спи­та­ла Хри­стя.

- О-ох! Поз­до­ров, бо­же, доб­рих лю­дей. За на­ми, доч­ко, - ка­за­ла Прiська, спи­на­ючись на пiч.

Христя пе­рех­рес­ти­ла­ся. "Сла­ва бо­гу! Сла­ва бо­гу!" - шеп­тала во­на.

- Як не кри­чав Грицько, як не гу­кав, як не пiдст­рун­чу­вав гро­ма­ду, а по йо­го не ста­ло­ся… Спа­си­бi Кар­по­вi… Бач, я й за­бу­ла. По­бi­жи, доч­ко, до Одар­ки, ска­жи: Кар­по переказу­вав­, щоб не жда­ли йо­го, бо, мо­же, вiн i за­ба­риться. Дур­на го­ло­ва, по­ки дiй­шла i за­бу­ла! Га­разд, хоч те­пер зга­дала… Ох, що то за доб­рий чо­ло­вiк, спа­си­бi йо­му! - го­монiла Прi­ська, не при­мi­ча­ючи, що Хрис­тя вже дре­ме­ну­ла з ха­ти. Хри­с­тя не за­ба­ри­ла­ся вер­ну­тись.

- Питалася Одар­ка: де ж Кар­по зос­тав­ся? Ка­жу - не знаю, - док­ла­да­ла Хрис­тя ма­те­рi.

- На ра­до­щах зай­шли у ши­нок. Спа­си­бi їм! - од­но дякува­ла­ ма­ти.

- Та ще пи­та­ла­ся: чи зем­лю за ма­тiр'ю зос­та­ви­ли? За ма­тiр'ю, - ка­жу. А во­на так зра­дi­ла, аж пiдс­ко­чи­ла.

- Господи! i за що цi лю­ди ме­не так люб­лять? - здивува­лася Прiська. - Учи­ся у них, доч­ко… во­ни кра­ще рiд­них, при­хильнi­ше са­мих близьких. Пош­ли їм, гос­по­ди, всього, чо­го во­ни тiльки ба­жа­ють! I не до­ве­ди, бо­же, ко­ли б усi бу­ли та­кi, як отой Грицько: поїли б, здається, од­но од­но­го. I зав­дасться ж та­ке зле та не­ми­ло­серд­не! Хоч би ска­зав - у са­мо­го ма­ло, у са­мо­го нуж­да та не­дос­та­ча: а то доб­ра то­го - на де­сятьох би ста­ло! Нiт же, йо­му ще тро­хи, су­хий шма­ток чу­жо­го хлi­ба йо­му ва­дить!.. За­те ж i пров­чи­ли йо­го… Вiн - сло­во, а Кар­по йо­му - де­ся­те­ро… Та та­ки не йо­го пос­лу­ха­ла гро­ма­да, а Кар­па… Чер­во­ний та хму­рий пi­шов вiн iз збiр­ки, - пе­ре­ка­зу­ва­ла Прiська доч­цi свою ра­дiсть, грi­ючи на пе­чi по­си­нi­лi ру­ки.

Христя слу­ха­ла ма­тiр, а са­ма ду­ма­ла: от i пiй­май­ся тако­му в не­вiст­ки, - усi з те­бе киш­ки ви­мо­тає… бу­де гриз­ти, по­ти заг­ри­зе. Не­хай йо­му з йо­го ба­га­тирст­вом!