Депеш Мод - Жадан Сергій

Ви просто говорите марксизм-марксизм і не розумієте, що це.

— Ну, да, один ти в нас усе розумієш.

— При чому тут я. Мова не про мене. Ось ви говорите марксизм. Насправді марксизм перемагає, розумієте?

— Ну, звичайно. I де ж він перемагає?

— Марксизм перемагає ніде. Він перемагає в принципі.

— Ну, да.

— Сила марксизму в його самодостатності. Скажімо, Троцький.

— Троцький — жид.

— Так. Ви знаєте для чого Троцький приїхав до Мексики?

— По-моєму, йому Коба дав тріндюль.

— Коба теж жид.

— Коба?

— Так. I Ілліч теж.

— Ілліч — казах.

— Татарин.

— Казах.

— Яка різниця?

— У казахів немає писемності.

— А в татарів?

— I в татарів теж немає.

— Ні, Коба не жид. Коба — руський. У нього прізвище російське — Сталін.

— Це не його прізвище.

— А чиє?

— Це прізвище його сина. Вася Сталін. Він був футболістом.

— Ага, а Троцький — баскетболістом. Трудові резерви.

— До чого тут Троцький, — говорить Чапай знайому вже мені фразу, сидячи на табуреті і розпалюючи папіросу. — Троцький тут ні до чого. Ти, — говорить він до Васі, передаючи йому папіросу, — мав би це розуміти. Вони, — видихає він дим у наш бік, — цього ніколи не зрозуміють, вони заражені бацилами капіталу, але ти, — забирає він у Васі папіросу, ще раз затягується і повертає папіросу Васі, — мав би це розуміти. Ти знаєш про теорію перманентного похуїзму?

— Що? — закашлюється Вася і передав папіросу мені. — Якого похуїзму?

— Перманентного, — поправляє окуляри Чапай. — Ну, це я и так називаю. Загалом-то вона зветься теорія перманентного розпаду капіталу. Але мені більше подобається називати її теорією перманентного похуїзму.

— Да, — вставляв Собака, забираючи в мене папіросу, — перманентного похуїзму — це прикольніше.

— А що за теорія? — питаюсь я, знову чекаючи своєї черги.

— Теорія проста, — говорить Чапай, випускаючи дим і передаючи папіросу далі по колу. — Її розробили Товариші з донецького обкому.

— О, — кажу, — ті розроблять.

Чапай дивиться на мене запитально.

— Земляки, — пояснюю.

Він схвально киває головою, дістає з-під столу трилітровий слоїк із якимось морсом, надпиває звідти і простягує мені. Ні-ні, заперечливо махаю рукою — я краще покурю.

— От, — продовжує Чапай, витерши рукавом криваві помідорні розводи. — Теорія в принципі ревізіоністська. Базується на перегляді основної ідеї Маркса. Ідеї про самодостатність пролетаріату як такого. Ти читав, — питає він мене, бо Вася сховався десь за димами, — листування Маркса й Енгельса?

— Ні, — кажу, — але я знаю, що вони дружили.

— Правильно, — каже Вася, — вони дружили. По-хорошому дружили, ти не думай.

Ясно, — кажу, — по-хорошому.

— В них, — продовжує Чапай, — було прикольне листування, по-своєму прикольніше за "Капітал".

— Що може бути прикольніше за "Капітал"? — дещо не в тему вставляв Собака, але я передаю йому папіросу і він замовкає.

— В совку, — говорить Чапай, — базовим визнали саме "Капітал". В цьому, як на мене, головна трапчна помилка радянської ідеології. Увагу потрібно було звертати на листування. На листування Маркса й Енгельса. Товариші з донецького обкому це довели, — впевнено говорить він і добиває п'ятку.

Якісь хвилин двадцять-тридцять усі мовчать, думаючи про Товаришів із донецького обкому. Нарешті Чапай віддупляється і лаштує нову папіросу.

— В одному з листів, — говорить Чапай затягуючись і передаючи папіросу непритомному Васі, — це з раннього листування, — пояснює він, — із так званого гамбурзького періоду...

— Прямо бітлз якийсь, — кажу я.

— Маркс тоді багато експериментував із суспільною свідомістю.

— Що? — прокидається Вася на ці слова.

— Тут, — пояснюю, — Чапай каже, що свого часу твій улюблений Маркс в Гамбурзі, на Реппербані, експериментував із розширенням свідомості.

— Кислоту жер, — Собака ніяк не може дочекатись своєї черги, тому помітно нервує.

— I внаслідок цих експериментів, — продовжує Чапай, — йому відкрився принцип ЗРЯ.

— Що-що?

— Зовнішня робітнича ячейка, — говорить Чапай. — Ідея проста — нам від початку показують хибну картину виробничих відносин. Хибність п, — говорить Чапай, — полягає насамперед в нібито необхідності перманентного розростання капіталу. Це — фікція, — рішуче говорить Чапай, вихоплює в мене поза чергою папіросу і глибоко затягується.

— Що — фікція? — не розумію я, намагаючись відібрати папіросу.

— Все фікція, — подумавши, каже Чапай. — Пролетаріат самодостатній. Тому ідеальним й ідеологічно вірним с принцип зовнішніх робітничих ячейок, так званих ЗРЯ. Зовнішня робітнича ячейка, сама по собі, теж є самодостатньою.

— Слухай, — кажу, — твій Маркс, він же просто Будда якийсь.

— Не говорячи вже про Енгельса, — вставляв Вася крізь сон.

— Ось. Кожна ЗРЯ формується за принципом мурашника. Основою такого формування стає окремо взяте иідприємство, там, завод, фабрика, чи ще якась байда. I ось навколо цієї байди збирається ЗРЯ, як мурахи навколо мурашника.

— Да? — питаюсь. — А хто виконує роль мурашиної королеви?

— Партком, — впевнено говорить Вася.

— Ага, — кажу. — Значить, трахати всі будуть партком?

— Партком, — впевнено повторює Чапай.

— Добре, — погоджуюсь. — Ну, а далі?

— Це все, — говорить Чапай. — За цим принципом будується життя суспільства, якщо вірити Марксу.

— А влада? — питаюсь я.

— Влада непотрібна. Влада в цій системі зайва. Влада — це теж фікція. Ось тобі, — звертається Чапай до Собаки, намагаючись виманити у нього папіросу, — влада потрібна?

— Ні, — говорить Собака, — мені не потрібна.

— А тобі? — Чапай звертається до мене, не спускаючи проте одного ока з папіроси.

— Ну, якась первинна, — говорю, — мінімальна...

— Ось, — урочисто говорить Чапай і вириває папіросу в Собаки. — Ось. Первинна. Я саме про це й говорю. Необхідною є лише первинна влада, влада, побудована за автономним принципом. Все інше — фікція. Вся інша, більш структурована, влада не функціонує. А, відповідно, вона не потрібна, — і він передає мені папіросу, як якийсь, щойно виграний мною, приз глядацьких симпатій. Про Васю ми всі забуваємо, він про нас — теж. Загалом, — каже Чапай далі, — непотрібними є більшість структур та інституцій, тому слід все це гівно подрібнити і поступово знищити.

— I що твій Маркс пропонує Енгельсу натомість? — питаюсь я.

— Принцип ПиХ, — говорить Чапай.

— Як-як? — навіть Собака перепитує.

— Пролетарська Хартія, — говорить Чапай.

— Пролетарська Хартія — це ПХ, а не ПиХ, — кажу я.

Так, я знаю, — каже Чапай. — Це я для милозвучності. Принцип ПиХ запускає все це в хіл, Хартія при цьому виконує роль елементарного об'єднуючого механзму. Припиняється будь-яке подальше накопичення капіталу і починається його поступовий розпад.

— Це як?

— Все дуже просто, — Чапай знову прикладається до кривавого слоїка. — В принципі, внаслідок попереднього безпричинного і маловмотивованого накопичення катталу відбулося перенасичення засобами життєдіяльності, і, як результат, единим логічним варіантом у цій ситуації бачиться розпад існуючих запасів.

— Це як?

— Ну, — намагається пояснити нам Чапай, — коротше — насправді нічого виготовляти не потрібно. Кожна окремо взята ЗРЯ може вільно жити кілька десятків років за рахунок уже існуючого потенціалу. Це значно спрощує сам механізм функціонування суспільства. На практиці це відбувається приблизно так — ось, скажімо, наш завод. Навколо нього утворюється ЗРЯ, котра в свою чергу підпорядковується міській ПиХ, кожна ЗРЯ бере на себе певну кількість об'єктів загальноміської інфраструктури, перебирав владу і все це розхуячує.

— Для чого? — не розумію я.

— В цьому вся суть принципу перманентного похуїзму, — говорить Чапай. — Ми знищуємо структуру і підхарчовуємось отриманою сировиною. Наприклад, захоплюємо банк, а бабки витрачаємо на життя та функціонування ЗРЯ, захоплюємо торгові центри і всі шмотки рівномірно розподіляємо серед членів ЗРЯ, захоплюємо контори і всю побутову апаратуру збираємо собі, захоплюємо тачки і пускаємо їх на потреби ячейки.

— Захоплюєте ферму і роздаєте всім по корові, — раптом вставляв Собака.

— Так, — говорить Чапай, — так. Одне слово, Товариші з донецького обкому підвели під усе це економічну основу, перерахували все, зробили серйозні моніторингові опитування, — Чапай дістає якісь зшитки і махає ними в повітрі, — виходить так, що існуюча суспільна інфраструктура, вся теперішня база капіталу, здатна прогодувати себе саму, як мінімум, протягом найближчих 67 років.

— А потім?

— Ну, що потім? — розгублюється Чапай. — Потім щось придумається. Теорія в принципі нова, ще не апробована на практиці, в неї реально внести якісь корективи. Але загалом, — повторює він, — не слід заморочуватись на подальшому нарощенні виробництва, навпаки — виробництво слід максимально скоротити, законсервувати, одне слово, а природні ресурси — максимально економити, оскільки на найближчі 67 років вистачить і того, що вже є.

— Прикольно, — кажу. — Мені особливо про торгові центри сподобалось. I про ферми, — кажу я Собаці.

— Так, — погоджується Чапай, — ідея дуже правильна. Головне — справедлива, без всіляких там капіталістичних найобок.

— Почекай, — кажу я, — але як цей твій пих зможе все це контролювати, адже існує купа речей, котрі все-одно вимагають централізації.

— Наприклад? — запитує Чапай.

— Ну, я не знаю. Транспорт там, наприклад. Метро.

— Причому тут метро?

— Ну, не метро, — відступаю я. — Але, скажімо, авіакомпанії. Як твій пих їх контролюватиме?

— Авіакомпаній не буде.

— Як це не буде? — дивуюсь я. — А як же народ літатиме?

— А навіщо йому літати? Яка з цього РЕАЛЬНА корпеть? Ось ти, — давить він на Собаку, — літав коли-небудь літаком?

— Ні, — говорить Собака, — я на трамваях в основному.

— Ось, — говорить Чапай, — i так більшість населення. Авіалінії, аеропорти, стюардеси — це фікція. Насправді в цьому немає РЕАЛЬНО! потреби, розумієш? Потрібно залишити тільки те, в чому є РЕАЛЬНА потреба.

— Добре, — кажу, — а армія?

— В армії теж немає РЕАЛЬНОЇ потреби. Яка користь від армії? Армія створена лише для того, аби виправдовувати в наших очах доцільність свого існування. Для цього час від часу організовуються війни, бомбардування, революції, працює оборонний комплекс, накопичується науково-технічний потенціал, створюється система пропаганди.