Депеш Мод - Жадан Сергій

— До вечора пересидиш, щоби ніхто нічого, а там — пиздуй, куди хочеш.

— До вечора?

— До вечора, — каже Микола Іванович. — Давай, лізь.

Він підставляє мені роздовбану розкладну драбину, залиту вапном і фарбою, і відступає вбік. Схоже, боїться, аби я на нього не впав. Я нерішуче тупцяюсь, але вирі-шую лізти, все-таки цей Микола Іванович не такий уже й гівнюк, гівнюк, звичайно, але не такий уже, паспорт мені принаймні віддав, хоча шнурівки й заникав. Я лізу нагору і розглядаю зблизька лампочку, вона не просто розбита, це якась упосліджена лампочка, теж вся у вапні й фарбі, вже не знаю, хто в них тут ремонтом займається, але до електрики він, схоже, ставиться з ненавистю.

— Ну, що там? — питається знизу Микола Іванович.

— Порядок, — кажу.

— Який порядок? — кричить Микола Іванович. — Ти давай, підарас малий, викручуй п. Мені тут немає коли з тобою тріпатись.

I тут десь у глибині приміщення, за стіною, лунає постріл, потім ще, потім черга з калаша, справжня тобі перестрілка, я ледь не валюся зі своєї драбини, ну, думаю, да, Микола Іванович теж, очевидно, стрьомається, вихоплює Макарова і зникає в глибинах паспортного столу. А я лишаюсь на розкладній драбині. Постріли затихли. Що ж це таке? — думаю я, пробую далі відкрутити лампочку, і раптом мене б'є струмом, я знову ледь не валюся на підлогу, їбав я ваше ровд, — кажу, — із паспортним столом включно, спускаюсь з драбини і виходжу з кімнати. Ліворуч починається свіжовимитий коридор, праворуч якісь двері. Я повертаю ручку. Двері відчиняються. За ними знаходиться подвір'я паспортного столу, біля дверей стоїть біла волжана, і все, більш нікого, жодних відвідувачів, жодних паспортисток, жодних вишок із кулеметниками й колючим дротом. Я виходжу і стаю біля дверей. В принцип!, — думаю, — вони можуть стріляти і без попередження. За дверима знову лунає постріл. Я иду до воріт, відчиняю хвіртку і ‘іпу додому.

8.30

На кінцевій 38-го стоїть Вася Комуніст, стоїть біля кіосків і притримує руками джинси. Привіт, кажу, що з гобою? Та, — каже Вася, від потягу відстав. Де твої шнуровки? А, — кажу, — загубив. Ясно, — каже Вася, — вип'ємо? Ага, — кажу, — тільки я без бабок. Микола Іванович все забрав. Який Микола Іванович? — питається Вася. Плоскіх, — кажу. Який-який? Плоскіх. Ясно, — каже Вася, — ну пішли, у мене є. Чим від тебе пахне? — питається він знову. — Невже коньяком? Клопами, — кажу. Якими клопами? Довго розповідати, — кажу. Ясно, — каже Вася.

Як твій бізнес? — питаюсь я, вже коли ми взяли. А, — каже Вася, — ніяк. Вирішив підв'язати. Що так? — питаюсь. Та ти розумієш, — каже Вася, — в цій країні чесно займатись бізнесом неможливо. Ще й бакс блядський скаче. Ясно, — кажу.

8.47

Вдома ми знаходимо нашого друга Собаку Павлова. Привіт, каже Собака, мов так і треба, — ви що — побухати принесли? Побухати, Собака, — каже Вася, — побухати. А що саме? — принюхається він, — невже коньяк? Хуяк, — кажу я йому, — а ти де був? На футболі, — каже Собака, — вчора цілий вечір там протовклись, і хоч би яка радість. Ну, і ми вже нікуди не виходимо, все-таки давно не бачились, є про що поговорити, що вже там.

— Собака, — питаюсь я, — а як хоч зіграли?

— Хто зіграв? — не розуміє Собака.

Частина перша

ЧИЄЇ СМЕРТІ ТИ ХОЧЕШ НАСАМПЕРЕД

9.15

Ця лірична історія починається з того, що перед нашими дверима з'являється чувак в синьому плащі, з пластиковим кейсом, і довго крутить в руках папірець, дивиться, чи вірна адреса, чи туди він потрапив, чи ніхто його не намахав, коротше — понурий, зневірений чувак, ще кейс цей, взагалі — не знаю, де такі люди беруться, і куди потім їх списують. Нарешті, він зважується, стукає в двері, заходить і бачить всіх нас — мене, Васю Комуніста і нашого друга-Собаку, від нас пахне ранковим бухлом і вечірньою блювотою, ранок трудового дня, одним словом, чувак знову починає крутити в руках папірець, ти хто? — питає Собака, він найбільше з нас трьох лякається, оскільки після вчорашнього прощання слов'янки, себто після того, як він рибиною вислизнув із неумілих рук Вови й Володі, саме на його короткострижену голову мали би посипатись неприємності, ось він і думає, раптом це за ним, хтось із редакції, скажімо кіллер, хто їх знає, хто там у цих підарасів у штаті є, газета багата, могли в принципі винайняти за погодинним тарифом найманого вбивцю із колишніх інтелігентів, скажімо, він там ще вчора працював інженером в інституті, а тут дефолт і безробіття і велика країна розвалилась на шматки, ось він і пішов у кіллери грачувати, Собаку стрьомає, це вже точно, і в кімнаті западає мовчанка.

— Мене звати Роберт. Дядя Роберт, — каже чувак, ховаючи нарешті папірець. — А де Саша?

— Яка Саша? — питаюсь я. Може я щось пропустив і в нас тут встигла завестись якась Саша. Тоді це наш спільний кіллер.

— Ну, Саша, він же з вами має жити. Це ж, — говорить він, знову дістає свій папірець і починає його нервово крутити.

Він? — думаю я, — вона що — гермафродит, ця Саша?

— Ну, Саша, — благально, говорить дядя Роберт. — Він же цю адресу вдома лишив, сказав, що тут живе. I про вас розповідав, ну, описував вас, я вас отакими й уявляв собі, — говорить він і дружньо посміхається.

Такими? — думаю я. — Це якими ж? Обриганими?

— А, — першим здогадується Собака. — Це він про Карбюратора говорить, про Сашу.

— А, ну точно, — всі якось раптом попускаються, виявляється, що ніякої Саші тут все-таки не було, а це вже добре. I цей йобаний дядя Роберт, схоже, таки не кіллер, хоча й чогось хорошого сказати про нього теж не можна. Він нам і далі дружньо посміхається, Собака теж починає виявляти до нього інтерес, власне не так до нього, як до його пластикового кейсу, очевидно, — думає Собака, — якщо цей йобаний дядя Роберт приїхав до Карбюратора, — так він думає, — то, мабуть, він привіз йому щось смачне і поживне, не колінвали ж він йому привіз, мабуть, усе-таки щось смачне і поживне, там, — думає Собака, — одеколони або марихуану, зранку краще все-таки одеколони, тільки не колінвали, коротше, ми всі зараз не надто добре розуміємо, хто це такий і про що він з нами говорить. А він говорить:

— Так це ви — друзі Саші?

— Ми, — говорить Собака, не зводячи із кейсу похмільних очей. — Ми друзі.

— А що це ви туг, — питається дядя Роберт, намагаючись ввійти до нас у довіру, — коньяк зранку п'єте?

Мені він після цього чомусь відразу перестав подобатись. Стоїть якийсь притирок з кейсом, пиздить тут.

— Та це вони, — показує Собака на нас. — Ви проходьте, сідайте. Може, чаю?

Чай Собака востаннє пив років два тому, ще в школі. А тут, бач, розбалакався.

— А де Саша? — стурбовано питає чувак.

I тут усі справді думають — а де Саша? якось так сталось, що в останні кілька днів про нього всі забули, я так точно, якось так трапилось, що в кожного своя запара, свої проблеми, ну, знаєте, як це буває — закручуєшся по справах, а потім раптом виявляеться, що не знаєш навіть, де твої друзі позникали.

— Може, на заняттях, — говорю невпевнено.

— Ні, я там вже був, — каже дядя Роберт. — Мені сказали, що у вас занять вже тиждень як немає.

— Серйозно? — питаюсь.

— Так. Порадили тут пошукати, у вас.

— Ну, це правильно, — говорить Вася, щоб якось його заспокоїти. — Правильно. Де ж його ще шукати.

— Собака, — питаюсь я, — а на футболі його з вами не було?

— Ні, — каже Собака. — Хоча, в принципі, — він звертається безпосередньо до дяді Роберта, — я там свідомість втратив, тож добре не пам'ятаю, може, й був.

— А що трапилось? — питаюсь я.

— В Саші біда, — каже дядя Роберт і сідає при вході на свій кейс. Я ще думаю, що він насправді в нього порожній і він його замість стільчика носить.

— Що за біда? — питаюсь.

— 3 батьком.

— Так у нього ж немає батька, — кажу я. — У нього ж вітчим.

— Він йому був як батько, — каже дядя Роберт.

— Та ну, — раптом говорить Собака, — батько i вітчим — це зовсім різні речі. Хоча, — додає, — в принципі один хуй.

— Почекай, — кажу я Собаці. — А чому — був?

— Він загинув, — каже дядя Роберт. — Позавчора.

— Як загинув?

— Застрелився.

— Як?

— В нього рушниця була.

Про рушницю Карбюратор розповідав. Він загалом про своїх батьків говорити не любив, але щось десь все-таки розповідав, там у нього все якось поморочено виходило, батько його їх покинув, коли він ще зовсім малий був, потім з'явився цей чувак, з рушницею, Карбюратор говорив, що він просто кінчений, що він постійно бухає, ходить і відстрілює навколо їхнього будинку все живе, час від часу його забирають, але потім відпускають на волю, разом із рушницею, якийсь у них там зовсім дикий Захід виходив, як послухати Карбюратора. Ще він розповідав, що в його вітчима не було однієї ноги, не від народження, звичайно, не те, щоби він був якимось патолопчним виродком, йому п просто одного разу відрізали, це ще був совок, але для вітчима вже почалася його персональна громадянська війна, з якої він і повернувся на протезі. Цю історію Карбюратор розповідати любив, він смакував деталі, зображав усе це в ролях, одне слово — історія йому подобалась. Як я вже сказав, вітчим весь час тягав за собою рушницю, гарну колекційну, якщо вірити Карбюраторові, рушницю, їх там ніби як була ціла компанія безумних мисливців за скальпами, ліцензій у половини з них не було, але хтось із них працював в районній прокуратурі, тож вони могли хоч на панцерниках ганяти, жодне даі їх би не спинило, полювали вони цілий рік, на сезони не зважали, просто набухувались, брали мінтовський бобік і гнали в степ, в бік російського кордону, а оскільки, повторюся, совок ще тримався своє! купи, то кордону жодного й не було, вони просто гнали, наскільки їм вистачало бензину, а потім, заглохнувши десь посерел ярових чи там озимих, як могли добирались додому, замість трофеїв тягнучи на плечах один одного. Мені ця історія теж подобалась, я не розумів у принципі Карбюратора, в тебе, казав я йому, такий прикольний вітчим-їбанат, що ги на нього женеш, краще б з'їздив із ним, привіз би шкіру якого-небудь мамонта, я собі міг уявити таку поїздку, це вони так могли гнати в принципі до самого Каспію, як червоношкірі в преріях, вибиваючи по дорозі всю навко-лишню фауну, а вже виїхавши до Каспію, набити там цілу гору верблюдів, чи хто там на тому Каспії водиться, і назад, прикольно; але Карбюратор таких речей не любив, а може — любив, лише не подавав виду.