Депеш Мод - Жадан Сергій

I ось одного разу, під час чергового забуху, їхня п'яна компанія виїхала в поля, і десь там вони заглохли, тож мусили стати на ніч. А вранці на них наткнулись комбайни, оскільки були жнива, не сезон, знову ж таки, і застряли вони десь просто в покосах. Комбайни їхали, розтягнувшись на пару сотень метрів, і раптом перед ними з'явились червоношкірі, вірніше — червонопикі чуваки з рушницями. Принаймні я собі це саме так уявляю. Ближчий комбайн, який ішов просто на них почав звертати і тут йому забилась косарка, тож комбайн зупинився, звідти виліз чувак, і боязко обзиваючи мисливців, почав лізти ногою просто в пашеку свого сатанинського агрегату, намагаючись пробити тромб, що виник; Карбюратор нам потім на схемі показував, на схемі, принаймні, це виглядало страшно, я вже не говорю про техніку безпеки. Ну, але хто ж заради цього буде глушити комбайн, все-таки битва за врожай, всяка така фігня, що тут говорити. I ось мисливці, котрі ще й далі відчували себе на полюванні, раптом вирішили допомогти комбайнерові, не .знаю, може, в них там совість озвалася, хоча навряд, мабуть, їм просто було по приколу впоратись із таким монстром, як сільськогосподарський комбайн "Нива"; "Нива", "Нива", — кричав Карбюратор, йому у всій цій історії, очевидно, подобалась велика кількість техніки, і цей його кумарний вітчим теж поліз своєю ногою і навіть пробив тромб, і косилка закрутила своїми металевими зубами, заковтуючи в свою пащеку чергову порцію народного врожаю, з правою ногою вітчима включно, чувака встигли висмикнути назад, але вже без ноги, хоча могло бути значно гірше. А так просто відкусило по яйця, у всякому разі, так говорив Карбюратор. Я собі намагався уявити, що було потім — добре, думав я, він вже був без ноги, його, скоріш за все, повезли до лікарні, хоча, як вони звідти вибирались? На комбайнах чи шо? Ну, але добре. А нога? Це ж добре сільськогосподарське нутро комбайну, як я його собі уявляв, вже було набите кількома сотнями кілограмів золотистого зерна, перемішаного з хряшами і жилами вітчима, плюс неорганічні речовини, нутам, військовий черевик, хебешна холоша, коротше — купа сировини, цікаво, що хлібороби з усім цим добром робили, сто пудів же не висипали, мабуть же, здали держав!, це вже точно, знаю я цих підлих хліборобів, вони б і гівно власне здавали, якби його хтось приймав, і я собі далі уявляв цю випічку і цей хліб, коротше, криваві фантазії простого хлопая, знаєте, як воно буває. I ось чувак далі жив собі, тепер вже з одніею ногою, але йому, як я зрозумів, було цілком достатньо, принаймні він і далі бухав і відстрілював усе, що рухалось, просто монстр якийсь.

— Як можна застрелитись із рушниці? — подає голос Собака. — Там же ствол довгий, на себе не спрямуєш.

— Ну, а якщо рикошет? — питається Вася.

— Ну да, — кажу, — він що — спочатку стріляв, а потім кидався ловити кулю, чи що?

— Ні, — каже дядя Роберт. — Він ногою на курок натиснув.

— У нього ж однієї ноги не було, правда? — питаюсь.

— Так, правої, — каже дядя. — Він лівою натиснув.

— Він що — лівша? — питає Собака.

— Собака, — закликаемо ми його до совісті.

— Уявляєте? — каже дядя Роберт. — Иого знайшли, так спочатку навіть впізнати не могли — йому ж півголови знесло. За шкарпеткою упізнали.

— У вас там, мабуть, багато одноногих мисливців? — питаюсь я, але дядя Роберт навіть не ображається.

— Так де він тепер? — питається Вася.

— В морзі. Післязавтра похорон.

— Шслязавтра?

— Так, по обіді. Вони йому спробують ще черепушку зібрати, розумієте?

— А якщо не зберуть? — кажу.

— Не знаю, спалять, мабуть. Потрібно Сашу знайти, щоб він приїхав. Я вже на заняттях був, але вони сказали, щоби я тут шукав.

— Тут його немає, — каже Вася.

— А де він може бути? — питається дядя Роберт.

— Ну, залишайтесь, — кажу я, — почекайте.

— Не можу. Мене вдома чекають. Сестрі треба з похороном допомогти, потім в морг зЪдити, вони ж йому голову спробують зібрати, треба, щоб схоже було.

— В них що, — питається Вася, — багато варіантів?

— Слухайте, хлопці, — дядя Роберт встає з кейсу і підходить до мене, — знайдіть його. Сестра дуже просила, щоб він був. Вони там не дуже ладили, але ж його вже немає, розумієте? Це ж таке. А час у вас ще є, до післязавтра. Знайдіть. Я вам ось тут привіз. — Він відкриває кейс і дістає звідти три пляшки коньяку.

— Не треба, — кажу я.

— Так, справді — не треба, — говорить Собака і забирає коньяк.

— Знайдіть його, — говорить дядя Роберт і якось зігнувшись і навіть не сказавши до побачення виходить у кори дор. Не знаю, може, він любив покійного, хто їх розбере, цих червоношкірих.

Дядя Роберт, — кажу я, — дядя Роберт. Яке дивне ім'я — Роберт. Схоже на назву якогось журналу для геїв.

11.15

— Ну, що скажеш?

— Не знаю. Стрьомно.

— Що стрьомно?

— Ну, цей дядя Роберт. Кіллер якийсь.

— По-моєму, він підар.

— Думаєш?

— Точно підар. Ти бачив його кейс?

— Да...

— Що робити будемо?

— Не знаю.

— Може, пошукаємо Карбюратора?

— Де ти його знайдеш? На заняттях його немає. Я не знаю, де він ще буває.

— А в нього, крім нас, знайомі е?

— Поняття не маю.

— Да...

— Ще дядя цей. Підар.

— Точно.

— Карбюратор розстроїться.

— Думаєш?

— Точно розстроїться. Все-таки батько.

— Вітчим.

— Один хуй.

— Карбюратор його не любив.

— Ну, все одно — сім'я. Такі речі, знаєш, вони насправді вставляють.

— Та нічого вони не вставляють, — кажу. я. — Я, звісно, нічого проти не маю — там сім'я, батьки, все нормально, я до цього нормально ставлюсь. Просто це насправді не так вже й важливо, як здається, це така фішка, що всі лише говорять — сім'я, сім'я, а насправді всім по хую, збираються лише на похоронах і поминках, і все. Розумієш?

— Ну, ні, — каже Вася. — Я не згоден. Я своїх батьків люблю.

— Ти їх коли востаннє бачив?

— Яка різниця? — говорить Вася. — Мені їх не треба бачити, щоб любити.

— Слухай, — раптом каже йому Собака, — а ти можеш уявити себе на похороні у своїх батьків?

— Ти що — йобнувся? — ображається Вася. — Що ти несеш?

— Та так, — каже Собака, — нічого. А ось мене на похорон, мабуть, і не запросять, ну, в сенсі, якщо вони навернуться.

— А як ти собі це уявляєш? — питаюсь я. — Тобі що — потрібно святкову телеграму присилати: "Дорогий Собако Павлов, приїжджай — двома євреями стало менше!"?

— Ну, я не про це.

— А про що?

— Не знаю, просто я думаю, якщо з ними щось трапиться, все одно звалять на мене, вони звикли все валити на мене.

— Просто ти антисеміт, — кажу я.

— Все одно, — каже Вася, — тут ти проганяєш. По-своєму це прикольно.

— Що, — кажу, — поминки?

— Ні, ну там батьки, сім'я. Я ось розгребу тут все і обов'язково звалю додому. У мене мама в Черкасах.

— Розумієш, — кажу я йому, — я насправді нічого не маю проти. Сім'я так сім'я, мама так мама. Розумієш, ми колись із братом, ще коли я в школу ходив, обчистили один палац культури, невеликий такий. Винесли апаратуру.

— Для чого?

— Не знаю, просто — перло нас, вирішили щось обчистити. Витягли кілька підсилювачів, примочки там різні, навіть частину барабанної установки, прикинь.

— Ну, і що ви з ними робили?

— Продали. В інший палац культури. Там навіть не питали звідки це в нас, лохи. Ми в принципі дешево продали, тож питати було без понту. Продали. А потім пішли в магазин і накупили дисків.

— Дисків?

— Так. Купу вінілу, ще чувак, ну, котрий все це продавав, мав під прилавком фірмовий "Депеш Мод", прикинь, у них тоді щойно вийшов подвійний лайфовий альбом. "101" називається. Ну, ми і викинули на нього купу бабок.

— Серйозно?

— Ну. А найприкольніше знаєш що?

— Що?

— Це було взагалі єдине, що ми з братом купили РАЗОМ.

11.35

Срань, що робити, я б його і не шукав. Для чого це йому потрібно, і покійному — для чого це потрібно, він йому і живому не сильно потрібен був, а тепер — так і взагалі, він тепер десь по дорозі в свою Валгалу, дибає крізь космічний морок на своїй єдиній нозі і лише янголи, стоячи вздовж дороги, салютують йому, беручи під козирок і оголюючи обірвані в боях верхні кінцівки, покійний, безперечно, має потрапити в рай для інвалідів, має ж там бути якесь розділення, не запускають же їх усіх через одні ворота, хоча — звідки мені знати. Справді, звідки мені знати, може якраз худі й цибаті янголи в есесівських шоломах зі шмайсерами напереваги збирають і здорових, й інвалідів перед величезною осяйною брамою, на якій шрифтом Родченка написано "Робота робить вільною", збирають всіх докупи, хто намагається втекти — того просто пристрелюють і відтягують в сусідні хмари, нарешті виходить святий Петро, такий собі Буратіно із великим золотим ключем, відчиняє браму і янголи починають заганяти туди масовку, заштовхують їх і вже там, у внутрішньому дворику довбаного раю, ділять на колони і ведуть різними дорогами, кожна з яких, проте, неодмінно закінчується великою газовою камерою.

Тож чувак має ще дві доби часу, аби дійти до своєї кінцевої і стати навіки в депо, здавши зброю янголам і отримавши від них великий залізний хрест за героїзм на східному фронті. Те, що він добровільно вивалив своє мізковиння на кухонну підлогу, ні про що не свідчить — бувають в житті такі моменти, коли найвищою чеснотою і найбільшим моральним вчинком е звільнити оточуючих від своєї присутності, такі речі розуміти треба.

Щоправда є один район, якраз за новим цирком, від ріки і до самої залізниці, квадратні кілометри непролазного приватного сектору, відразу за яким починаються заводи, так би мовити — старі фабричні передмістя, влітку там взагалі на вулицях нікого не зустрінеш, де вони всі діваються я не знаю, але можна годинами лазити по піску й щебеню і нікого не зустріти, я вже мовчу, що там робиться взимку. Я до чого веду — там живе наш друг Чапай, він мешкає в майстерні при заводі, який виготовляє спорядження для шахтарів, у сенсі не відбійні молотки, а там різні лампи, ліхтарі, ну й так далі — що там може знадобитись шахтарям під настрій, Чапай говорить, що його дід будував цей завод, тож у них це ніби як традиція така сімейна, тато Чапая збухався кілька років тому і лікувався десь на дурці, Чапай час від часу їздив до нього, провідував, привозив свіжу білизну і пресу, передавав привіти від бригадира, такі ось речі, вони жили в одному з бараків якраз над річкою, але бараки почали зносити, а оскільки Чапай-тато ще у вісімдесятих пропив усі документи включно з накладними на дідусеві георгіївські хрести й ордени трудового червоного прапора, то переселяти їх ніхто нікуди, звісно, не збирався, Чапай-джуніор, як син полку, пішов до директора тоді ще нормального радянського заводу і попросився взяти його в цех, типу по батьківській лінії, династія там і так далі, Чапай на такі речі вівся, думаю, він уже і в дурці встиг собі місце забронювати, в одній палаті з татом, така б вийшла палата передовика виробництва, до них би приходили на екскурсії піонерські дружини, слухали б їхні депресивно-маніакальні спогади і лишали б їм на тумбочках пакунки з помаранчами, печивом і денатуратом.