Листя землі - Дрозд Володимир
Садиба високим парканом огороджена, і вуж не пролізе, ворота і хвіртка — дубові. А коло дому, фартухом широким, до левади, до річечки — соток шістдесят чорнозему золотого. І нікого ані в хатах, ані в дворі. "А хто ж у вас туточки хазяїнує?" — запитую. Бачу, що лад у всьому.
"Сам і хазяїную. Батько з маткою померли, а сестра у Таврію до родаків поїхала і там тепер проживає". Уже я інак стала на його куксу дивитися. Покуль у Крутьки верталися, і домовилися про усе між собою. Ну, і я не впорожні до Якова прийшла, мала за душею дещицю із батькового спадку.
Дак зажили ми добренно. І уповноважені з повіту та області, начальники, які в Пакуль приїздили, у нас впродовж усіх годків зупинялися, а дехто і проживав подовгу, скольки їм треба було. Я для них постелі пишні, з пуховиків та ковдр ватяних, стелила, і годувала їх, як кабанів, і годила усяк, і Яків коло начальників млинком крутився. А за усе сеє нам сільрада та колгосп і грошики підкидала, і продукти, і справочки на менший податок видавала, і в усьому іншому назустріч ішла, та й знайомства по усіх городських канцеляріях у нас завелися. Дак і я, хоч на хазяйстві свому тяжко працювала, кошики важчелезні попотягала на мринський базар, а в колгоспі — хіба коли вже помогти попросить начальство, а так — до самої війни у мене довідки не переводилися од лікарів, які у нас теж підночовували, що мені важке не можна на пупа брать, і ніхто про трудодень обов'язковий у мене не допитувався. ] Яків увесь свій вік, недовгий, на жаль, у галіфе шерстяному по Загальному двору прошвендяв, на довжностях колоначальницьких, якщо й брав на пупа, то у своєму хазяйстві тольки. І дочку нашу єдиную, болєй дєток Бог не дав, не свинаркою якоюсь ми виростили, а викохали городською панянкою, яна у нас і мозолика не нажила, покуль росла, а тади вже я сама, без Якова мого дорогого, у Мрин за товариша майора Кузнецова, який у нас по війні квартирував, видала дочку заміж. Дак яна, Люсенька наша, і за чоловіком будучи, жодного денька ніде не робила, окрім хіба як по дому, та й то — не чорну роботу, бо товариш майор Кузнецов усю жисть свою перебував на довжностях високих, а як пішов із жисті, бо старший од нашої Люсеньки аж на двадцять один годок, то залишив їй та двом діткам їхнім і дачу добренну, і машину, і квартиру в центрі Мрина, вікнами на майдан. який за пам'яті моєї довгої і Царським звався, і майданом Пролетарської Диктатури, і Троцького, і Леніна, і Сталіна, і Брежнєва, а тепер зветься майдан імені Симона Петлюри, а що се за Симон, з яких йон начальників, я сього вже не знаю, хоч і чула про такого, ще як молодьонкою була. Дак Люсенька моя і теперечки там проживає, кличе мене до себе, але ще я себе якось обходжую і не спішу у прийми. А в синів її, онуків моїх дорогих, уже, мо', по десятку квартир у Мрині, і не тольки. Як сеє все почалося, перестройка тая, яни продали кой-що, що од батька їхнього зосталося, і я дещицю дала, бо я весь свій вік бережлива була. І стали яни їздити по закордонах, привозили дрантя усіляке модне і тут продавали, далєй свої магазини відкрили, і тепер яни вже панами звуться. Жилка дідів їхніх у них прорізалася. Се я так думаю, порівнюючи з колишнім, бо вже жисть земну з вершини своїх дев'яти десятків годків споглядаю, як птах землю із небес високих. І бачу, що колесо жисті повернулося і котить знову у день вчорашній.
Дак се одразу після Паски було. Калі б не в годі двадцять сьомім. Надвечір під'їхав бричкою до нашого двору сам Михаль Громницький, а йон, здається, уже головував у сідьраді. Із Мрина йон вернувся, а в бричці коло нього сидів мужчина чужий, незнайомий, у шкірянці потертій. Се у нас уже Люсенька була, мо', годиків два їй сповнилося, то я домувала, а Яків десь по селу нишкав, йон у мене такий був. що усе хотів знать, де і що, сількор, одне слово. Дак вийшла я з двору, Громницький і каже до мене: "Хай сей товариш уповноважений поживе у вас, скольки йому треба. Тольки ж ти, Дусько, не обижай його, бо се дуже серйозний начальник". — "Хіба ж ми з Яковом коли кого зобижали?!" — аж образилася я. Громницький засміявся: "Та ні, тому до вас його і привіз". А уже у нас багатенно уповноважених побувало, самого начальника міліції я годувала і поїла, прокуророві постелю стелила, йон ще було мене вщипне так за бока, а я регочу, наче лоскоту боюся, і партєйний секретар із повіткому у нас підобідував, а сього товариша уперше бачила. Молодий ще мужчина, у шкіряних куртці та картузику, у галіфе офіцерському, під рукою — шкіряна папочка на трьох мідних кнопках. Я швиденько, що було напохваті, на стіл і пляшку з комори внесла. Гість за стола сів, але не їсть, не п'є, папочку свою розкрив, а там, зверху, листок паперу, почерком Громницького Михаля списаний, я здаля сеє побачила, бо почерк голови сільради знала, йон записочки на продукти частюка мені писав, до кооперації, треба ж було усіх тих начальників верховних чимось годувать, хіба б я настачилася із власного погреба? І запитує у мене товариш уповноважений: "Ви, молодице, минулої неділі носили паску святить?" І одкуль йон, думаю, знає, та вже викручуюсь, як можу: "Куди ж я подінуся, з вовками жить — по-вовчому вить, як люди, так і я, хоч розумію сознанієм, що — пережитки релігійні і дитя своє хреститися не навчаю…" — "Та я — не про пережитки, я не з Ліги войовничих безбожників, я — із державного політичного управління… — посміхнувся гість. — Ви скажіть мені чітко: чи спостерігалися на Паску біля церкви злісні випади супроти радянської влади в особі сільських комсомольців?" "Спостерігалися…" — відповідаю обережно, його ж словом, а що мені залишалося робить, уже ж я відчувала, куди йон хилить, та й мужик мій ще ранєй, повернувшись із зібрання сільського активу, натякав мені, що постоли попові нашому намірилися сплести. "І спроба нападу на секретаря комсомольського осередку Нестора Волохача з боку служителя культу священика Олександра мала місце?" "Мала місце…" — знову підтверджую. А уповноважений усе записує на окремому папірці. Почерк у нього такий чіткий, правильний, наче в шкільному зошиті у косу лінійку. "А хто зірвав із Нестора Волохача покривало червоне?" — далєй питає. "Зірвать зірвали, а хто — сього вже не знаю, там багатенно людей було, я оддаля стояла…" Чого се я, думаю, буду на когось клепать, коли я і вправду не бачила, хто зірвав, а що покривало під ногами валялося, сеє бачила. Уповноважений тади простягає мені папірця і ручку: "Прочитайте, громадянко, свідчення свої і підпишіться". — "Я вірю вам як відповідальному начальнику рідної радянської влади, — одвічаю, — і, не читаючи, підписуюся". Йон, правда, посміхнувся тольки на ті слова мої і болєй нічого не сказав.
Аж тут і Яків мій через поріг. А Громницький побачив його в селі і наказав поспішити додому, гостя ублажать. Дак я пішла скотину порать та дитину вкладать на ніч, а вони удвох ще довго в світлиці сиділи, розмовляли і записували. А назавтра раненько поснідали і погойдалися в сільську раду. Третього дня наїхало міліціонерів із Мрина, вивели яни отця Олександра із дому його, попід руки, бо ледве ноги волік йон, старезний уже був, посадили на голу підводу та й повезли кудись. І болєй ми нашого священика не бачили. Гомоніли в Пакулі, що до білих медведів його відправили і там йому жаба цицьки дала. А чи так було, чи інак, сього вже не знаю, тади небезпечно було долею таких людяк цікавитися. А дяк церковний — той у газеті покаявся і од Бога одрікся, дак його не чіпали. Тольки ж не довго йон милувався сонейком, у тридцять третьому годі одвезли його їздові, колгоспом призначені, на гору Вишневу і в спільну могилу з іншими дохляками ще зіпаючого кинули. Ось як яно було. А теперечки знову до Бога лицем повернулися, і вже самі начальники, діти начальників колишніх, у храмах моляться, і в телевізорі їх показують. Діди будували церкви, сини їхні руйнували та ікони палили, онуки синів тих знову храми розбудовують та ікони малюють — кумедь людяцька і тольки для того, хто на світі білому зажився і все теє на власні очі бачив, як у кіно. Чим довшей живу, тим наче вище і вище ширяю лелекою над картою врем'я, якеє мені щедро одведено, і тая карта піді мною усе ширшає, усе болєй на їй намальовано стає, тольки все менєй чого розбираю на ній, бо очі мої сльозяться, чи то од сміху, чи од плачу, не знаю і сама…
Як вивели отця Олександра з дому його, щоб везти у Мрин, попросився він у міліціонерів зайти на хвилину до церкви, помолитися востаннє. "Ми служимо начальникам своїм, як ви, батюшко, Богу, — відповіли міліціонери, хлопці молоді. — Ондечки начальники мринські і пакульські стоять, їх і питайте, як вони скажуть, так і буде". А коло двору попового, навпроти церкви, і справді стояли командири дійства того — Михаль Громницький. Нестірко Волохач і уповноважений із Мрина. Зайшлося у них про те, що з домом поповим робити, і гнув Громницький лінію, щоб дім йому передать, Михалю Громницькому, голові сільради, що партією посланий до Пакуля радянську владу зміцнювати, і сім'ю свою він скоро із квартири міської забирає, тестевої. Дім був ще добрий, дерев'яний, обкладений цеглою, під бляхою червоною. А Нестірко наполягав, щоб у домі поповому контора колгоспу була, що його сільські комсомольці заходилися саме організовувать, бо з комуною у них не вийшло. Представник ГПУ тільки й сказав, що директива згори прийшла всіляко сприяти місцевій ініціативі щодо об'єднання індивідуальних господарств, і Громницький одразу примовк, відчувши лінію. "А може, ми не колгосп, а збудуємо агромісто Пакуль, на зло ворогам класовим", — мрійно додав Нестірко. На що представник ДПУ зауважив: "Перескакування через фази не схвалюється партією і товаришем Сталіним. Комуни і агроміста не виправдовують себе на даних етапах. Краще стати обома ногами на землю твердо, аніж літати в мріях". Але палали очі Нестірка вірою новою і не вслухався він у застережливі слова уповноваженого.
А як підійшов отець Олександр із проханням своїм, погасли очі Нестірка і злими стали: "Що ж ви, баї юшко, не владику небесного просите, а нас, невіруючих? Дак ми таки дужчі і достойніші од вашого Бога?" І мовив на те отець Олександр так: "Богові Богове, а кесарю — кесареве, се ще Спаситель заповідав.
