Листя землі - Дрозд Володимир
Зносилася я геть, і душею, і тілом, як одежина остання, зносилася, бо я — одненька, а горя людського — бездна. Дак притьопала я до тебе, аби ти змилостився і наді мною, колишньою жоною своєю, а ще болєй — над людом безневинним Краю нашого, що тебе пам'ятає і в тебе вірить, змилостивився і поміг, як ранєй помагав, покуль живий був, та й потім, опісля вже днів земних".
Так гомоніла Уляна Несторка на хрест високий, на могилі Нестора Семирозума, дивлячись. Але німував хрест дубовий, Ідо його усім селом колися, коли Гаврило Латка царство щасливе у Пакулі заповзявся будувать, ставили. І могила, прозеленню квітневою вистелена, німувала, і гора Вишнева під могилою Нестора ані ворухнулася. Зате вигулькнуло сонечко із мли сизої, по той бік Невклі, над Чорним лісом. Вигулькнуло сонечко, і красувалося яно багатобарвне, немов на Великдень, і усміхалося яно до Уляни, і схоже воно було на лице Нестора, Семирозумом людяками прозваного.
Дак признавалася мені баба Уляна, ще ж я зовсім молодьонкою була, ще й на колодки гулять не виходила, а сеє все пам'ятаю добре, признавалася баба Уляна, що теє сонечко теплом і надією у душу їй війнуло, сказало язиком німим, що поможе люду своєму Нестор Семирозум. І зійшла яна, обнадієна, із гори Вишневої на полівку, яка на хутір Нестерів вела. А як сходила яна з гори Вишневої, сонцем ранішнім, як водицею зоряною, умившись, закрахали ворони над її головою. Косяками чорними яни по небу синьому пливли, на луги Сиволозькі, а за собою хмаровище розкуйовдене, темне волокли, наче впряжені у тую тучу. І тольки ступила Уляна на поріг хатини своєї, як закрапав дощ. Далєй полило наче з відра і громи по небесах важкими жорнами покотилися. І то першая гроза тогорічна була, рання, квітнева, на тепло та урожай, хоч дотуль весна холодила тольки земельку, а не гріла. І казала мені Уляна, що се Нестор Семирозум грозу тую наслав, аби земні джерела розпечатати, бо йому, мовляв, тамочки, на небесах, усі сили світові підкоряються, йон загадує їм, роботу дає, як колгоспний бригадир людякам робочим, коли сії уже проклятущі колгоспи поробилися. Що од Уляни Несторки у годки свої молоді чула, те й свідчу для пам'яті людяцької. А хай кожен розуміє, як дано йому розуміть…
Так розказують, і так записано до Книги днів. Вертала Уляна Несторка полівкою, від гори Вишневої до свого Хутора вертала, а вороння крахало над головою, а хмари ковдрою теплою, ватяною небо застеляли. Краєчок сині рожевуватої востаннє зблиснув і сховався за тучу, і сонце сховалося, не встигши розцвісти. Не відала ще Уляна, навіщо так Нестор Семирозум чинить, але руку його рішучу, солдатську відчувала у тій раптовій переміні погоди, наглій переміні, бо ніщо тих перемін не віщувало, навіть ноги Уляні не крутило вночі, як то бувало перед дощем. Щойно переступила через поріг, а вже і дощ припустився. Відтак громи, ще далекі, зарокотали басисто, все ближче й ближче, а хмари над стріхами хутірських хат штовхалися і навкулачки билися, як чорти опівночі. І загриміло над Пакулем, над Хутором, над дворищем Терпил, над горою Круковою, немовби хто жорна велетенські котив по небесах, і буцалися вони там із гуркотом оглушливим. А дощ уже — стіною падав непроглядною. Багато весен і літ прожила Уляна Несторка, уже їх не вельми й дораховувалася, уже як прийшли з переписом, не сказала і скільки їй, бо сама гаразд не знала, уже й жити притомилася, а такої гамірної грози, такої зливи у квітні, на голі дерева, коли яблуні ледь набубнявіли, а цвісти й не думали, не пам'ятала. Тут блискавки стали падати з небес, як снаряди у війну, усе ближче й ближче, у Несторки уже рука стомилася — хреститись, тільки й думала тривожно, аби Кузьмині діти та й Дмитрик її, пізненький, не полякалися у синовій хаті, покотом вони спали, на печі. Уже намірилася накинути щось на голову, перечеберяти дворище, до Кузьминої хати, коли бабахнуло над Хутором, над горою Круковою так, що застугоніла гора. Улянина хатка підстрибнула, аж посуд задзвенів у мисниках, підстрибнула і на землю знову осіла. Ударила блискавка десь поруч, аж світ за вікнами на мить золотистим став, і кожна крапля дощу іскоркою стала. "Дак ти ж не перестарайся, чоловіче!" — попросила Уляна, повернувшись лицем стривоженим до портрета Нестора, Семирозумом прозваного, що його колись заблудлий богомаз на дощці липовій намалював. Висів той портрет на покуті Уляниної хатини, поруч з іконами, уже багато літ. "Робить роби, але й поглядай, як вол із-під ярма…" І ніби справді почув її Семирозум, а чи сила, яку він наслав, послухалася слова Уляниного: дощ скоренько вщух, громи покотилися за Невклю, і небо над горою Круковою, над Хутором розвидніло. Вийшла Уляна розглянутися, чи не в хату чию блискавкою влучило, коли сильно гахнуло, а мо', у деревину яку. Земля уперше тої весни парувала — теплий дощ випав. А вже Кузьма назустріч, од Жолудівки плуганився по розмоклому городу, у чикмелі, з одкинутим каптуром: "Ой, матко, і натворила ж твореників тамочки гроза неждана! Бугор над струмком, як ножакою буханець хліба, блискавкою розчикрижило, зсунулася половина бугра у русло, копанка зробилася, хоч карасів розводь, і вже вода по верху клекоче. Я такенної грози, ранньої і дужої, ще й не пам'ятаю за жисть свою!"
Усміхнулася Уляна втаємничено на ті синові слова, та й собі пошелестіла у беріг, поглянути, що там Нестор її. покійний давно, напридумував, до її прохання прислухавшись, задля чого він город городив, таку голосну, на весь білий світ, виставу на сцені земній поставивши. Аж і справді шмат гори Крукової одчахнуло і на леваду та у річище зсунуло, перегородивши Жолудівку. А там, де бугор одчахнуло, глина біліла, мов крейда. А з нутрощів Крукової гори, з розламу, з білої глини на леваду джерельце цідилося, вода соктіла чиста, мов сльоза. Націдила Уляна води з того джерельця у пригоршні, до вуст піднесла: солонувата водичка на смак була, наче то зовсім і не вода, а сльози землі-матінки…
Дак туточки і пойняла Уляна Несторка, що недарма її чоловік, покійний давно, роботу трудненну зробив, усі сили, земні і небесні, збуривши. Тут і відкрилося їй, що тая вода, що з білої глини цідиться, послана Нестором Семирозумом для помочі людові болящому. Сперва сама Уляна Несторка пила водичку тую, до кручі, розчахненої блискавкою, приходячи, як до джерела святого. І помагала їй водичка, ногам і рукам її помагала, і сил їй додалося, наче омолодилася уся Уляна, ніхто й ніколи, ні тади, ні познєй її годів Уляні не давав, а думали, що молодьонка ще. І вже не одсилала яна од себе людяк, які приходили з усіх усюд, бо прочули про слово Улянине цілюще, про трави, в яких яна знається, і про руки її благословенні, що луччей дохтурів лікують. Не одсилала, а помагала як могла. І кожному давала напитися водички із джерела Семирозумового, і з собою водичку тую давала. І кріпко тая водичка людякам пособляла! Се я сама бачила, брехать на старості не буду. На возі чоловіка мохнатинського жонка привезла, через двір Улянин кульгав йон, на жонці своїй повиснувши, через поріг ледве переліз. З війни йон поранетий був, осколок у нозі застряг, і свищ там утворився невиліковний, і гноїлося од самої войни, і ніхто помогти не міг, куди вже того чоловіка жонка не возила, кому не показувала. Як болить людяці, дак яна куди хоч кинеться, де той Київ, ворон костей не донесе, а й у Київ возила його жонка вже тая.
Дак погляділа того мохнатинця Уляна, тади й гомонить до нього: "Що могла, я для тебе зробила, чоловіче добрий. А теперечки — сам про себе подбай. Ось позичу я тобі бутиль трьохлітрову, набереш у четверть сюю води із криниці Семирозумової, під горою Круковою, і з тої водички для своєї ноги болящої купелі щовечора робитимеш. Ще двічі із власною посудою по сюю водичку приїдеш, а як приїдеш утретє, уже танцюватимеш на радощах посеред двору мого". Калі ж точнісінько так і сталося, як Уляна гомоніла. Вийшов той осколок із кістки, і рана затяглася, і вже не гноїлася, і той чоловік — як на світ заново народився, бо досюль йому страшенно боліло, ночами не спав, мучився кріпко. А се хвірткою хляпнув, се уже як утретє заявився, і перед вікнами хатини Уляниної гопака вигуцує, аж земля гуде. Калі б сама не бачила усього того, не повірила б нізащо, їй-бо. І так багато люду зцілялося, або хоч польогку їм давала вода Семирозумова і лєчення Улянине. А як сеє все почалося, що болящі із сіл навколишніх стали на Хутір учащать, Кузьма, син Нестора Семирозума, розкопав кручу, з якої цілюща вода цідилася, укопав бочку з-під пива, в кооперації одкупив, поклав римбу до рівчака для стоку зайвої водиці, вкопав лавку, щоб відра ставить, і землю розрівняв навколо. А над укопаною бочкою Кузьма змайстрував дощату дзвіничку, під дашком якої Уляна повісила ікону Миколи Чудотворця у рушнику вишиванім, ще з приданого свого, як із Нестором очоловічувалася. Тади покликали отця Олександра і йон освятив криницю Семирозумову. І ходили люди до криниці тої по водицю цілющу, святу, мов на прощу. І було так годків зо три, покуль Нестірко із своїми комсомольцями на криницю діда свого, Семирозумовою прозвану, війною не пішов. Як стала вдасть уже сяя з релігією воювать, зробилася їй та криничка як остюк в оці…
Дак воно і правда: було трохи годочків на віку нашому горісному, коли і для нас сонейко виглянуло, коли джерела не лише земні, як з тою криницею Семирозумовою, а й джерела у душах людяцьких відкрилися. І жисть у Краї нашому нуртувала, як вода весняна, коли сніги сходять. Колишні пани одійшли, се я так теперечки сиджу та мечтаю, а нові пани ще пір'ячком не обросли, в колодочки не вбились, ще людей не впрягли у ярма нові, тольки гнуздать починали. Льовко ми тади пожили, ой і льовко! Ніколи вже потім нам жисті такої не було. А може, через те, що я тади дєвкувала, підстрибом по землі ходила, не ходила — літала, і все у мені й на мені ристю грало. І ще не знали ми, не замислювалися, що на чужому горі щастя не построїш. Думалося: вирвали панів та підпанків із жисті, кого — на той світ, кого — в краї чужі, теперечки буде нігадки. А того нам і не думалося, що калі кров'ю земельку засієш, рано чи пізно, а яна проросте і новою кровицею рясно зійде, уже нашою кровицею, бідняцькою, а не панською.
