Квітень у човні - Бічуя Ніна
Він, мабуть, і тоді про інтеграли розмірковував.
— Ні, ми про дівчат тоді говорили, — відповів Сергій.— Він казав, що вони всі однакові, а я казав — різні.
— Дуже слушна думка, треба запатентувати, хлопці!
'— Ну, молодці хлопчики, про погоду поговорили, про дівчат — теж, тепер декілька слів про нові фільми, і я вже буду знати, що ви— інтелектуально глухі, — зітхнула дівчинка і взялася жувати бутерброд.
— А що — ти хочеш, щоб ми знову про те...
— Хочу. Я хочу знати, що з ним тепер буде, як він тепер далі, той малий, і хочу знати, чому він це зробив. У мене є брат, таке інфантильне хлоп'ятко, знаєте, бувають хлопці, про яких відразу можна сказати — мужичок росте, а цей так — ні хлопчик, ні дівчинка, то я його до діла пристроїла, спортом займається, без інтересу поки що, але час має куди подіти... Так от я думаю, що той малий не знав, куди себе подіти, шукав'собі заняття.
— І врешті знайшов, — сказав Андрій. — І знай наших, нехай продовжує і надалі так само, бо ніхто за руку не вхопив.
— Ну й що, якби вхопили? От Гальку Радченко хапали — і що з того? Хіба ж не бігали до неї хлопчаки в дев'ятому класі навіть, самі знаєте, чим закінчилось, — Борис раптом спам'ятався, що між ними сидить дівчина, але вже так і вимовив фразу, як намірявся: — Сидить тепер, синочка колише...
— А ви ще й пліткарі, хлопчики, — зробила знову висновок Валя. — І що вам до того, нехай колише, може, це її покликання, і добре, що вона виконала свій обов'язок...
Я думаю, вона його трохи зарано виконала, — зітхнув Сергій. — їй тільки сімнадцять тепер, ще мала час, я думаю...
Хлопці вчилися у десятому класі, коли в школі трапилася ця історія з Галею Радченко, і не можна було Ц тоді обминути мовчанням, і говорити про неї також не годилося, діти ніяковіли й не сміли глянути в очі одне одному, а вчителі зовсім не знали, як їм поводитися в цій ситуації із старшокласниками. Вдавати, що нічого не сталося? Перемовчати чи переговорити з усіма, влаштувати збори, читати лекції? Раптом вирвалося назовні те, до чого боялися торкнутися — вирвалася назовні їхня наївна дорослість, їхнє боязке ще намагання оцінити своє ставлення до того, що трапилося, і вчителям треба було знайти спосіб, щоб порятувати когось із них від цинізму, когось — від можливого повторення помилки, когось — від категоричної зневаги до дівчини, яка уперто запевняла, що все це — тільки її власна справа, і було тут трохи істини, а більше — зриву, помилки, ганьби. А ганьбу хотілося приховати, і хотілося цього не тільки батькам, а й багатьом учителям, сакраментальна фраза "прогримимо на все місто" звучала навіть не вимовлена вголос, і от у Дій ситуації десятикласникам врешті сказали, що не такі вони вже й діти, але нехай не думають, що геть-чисто дорослі, що мають право вириватися з-під опіки. Бо — от бачите, що в таких випадках трапляється...
— Дайте вже спокій тій Галі, — попросив Борис, — можна подумати, що більше нічого й згадувати, ніби на тому в нашій школі світ клином зійшовся.
Вони так рвалися в останні дні зі школи, їм такими обридливими здавалися облікові книжки, підручники, нагадування про випускні екзамени, їм докучили уроки й перерви, шкільні коридори і шкільні дошки, — а лише через кілька місяців вони вже мали охоту згадувати все, що стосувалося школиГ— а пам'ятаєш? — і хоча не жалкували ще за дитинством, бо відійшли від нього не надто далеко, все ж якась там дрібочка смутку бриніла в душі: минулося, все... З них трьох тільки Сергій вчився тепер в інституті. Бо пішов на завод відразу, а Андрій провалив екзамени в медінститут і тепер працював санітаром у "швидкій допомозі".
До великої Сергієвої кімнати вони вже звикли віддавна й почувалися тут затишно, бо їм ніхто не докучав, ніхто не намагався контролювати й приглядатися.— якось так вийшло, що їм повірили, а вони тієї довіри не ламали. Трапилося, правда, раз, що ще в дев'ятому з'явилася зайва пляшка, непотрібна пляшка, але Сергієві після тієї пляшки світ був немилий, і коли раптом кімната посунулася й стала якось ніби на ребро, він похитав затуманеною головою й подумав: а хлопцям вулиця не перевернулася, коли вони йшли додому?
Була розмова з матір'ю і усвідомлення сорому від того, що то від них, з їхньої хати хлопці верталися до своїх домівок уздовж перевернутої догори коренем вулиці, і що їх запитають: — а де ж це так, синочки дорогенькі?..
На вулиці хтось грав на гітарі — там завжди збирався надвечір гурт хлопців і дівчаток, вони сиділи на низенькому мурованому паркані, звісивши ноги, хтось один награвав на гітарі, а решта або ж про щось розмовляли, або ж наспівували в такт мелодії.
— Гм, — як ви думаєте, чому гітара така популярна, хлопці? — Сергій згадав, що він чув таку от розмову про гітару від двох акторів — вони сперечалися про те, чому цей інструмент став ніби ознакою, невід'ємною рисочкою сучасної молоді, а такий же старий інструмент, як світ і кохання! — Знаєте, я чув суперечку, — Сергій трохи прикрив вікно, але музика все одно долітала знизу, було в цьому щось приємне, ніби там грали для них, ніби там теж хтось намагався поговорити з ними і вибрав для цього мелодію трохи сумної, але лагідної пісні, — я чув суперечку про те, як раптом цей інструмент став певною ознакою нашого покоління. Гітара ніби завоювала на це право. Бо в революцію символом молодості й відваги була гармонія, і під час війни теж — з нею не розлучалися, вона була як зброя, а гітару вважали міщанським інструментом, непманським, чи що...
— Але ж скрізь по-різному, — сказала Валя. — В Іспанії без гітари люди не уявляють собі існування, і в Південній Америці— он Віктор Хара, і Лорка...
Тихеньким голосом, не декламуючи, а ніби сама до себе, дівчина прочитала вірш Лорки:
Коли я помру,
покладіть коло мене й мою гітару в піщану труну...
Хлопці вслухалися у ритм вірша, але Валя замовкла, не читала далі, останнє слово залишилося звучати в кімнаті, якось аж навіть важко було продовжувати говорити, ніби треба було переступити .через щось, дуже делікатне й недоторкане. Може, тому беруть її з собою в путі-дороги?
Борис усміхнувся:
— На лірику вас потягнуло... То в Іспанії, то Лорка, а в нас, як на мене, просто мода, популярно, хлопці, пояснюю: гітару дістати можна, навчитись грати — ніби зовсім просто, май трохи слуху — та й годі, перебирай пальцями по струнах, мугикай пісеньку і зваблюй дівчаток своїми серенадами... Цс от як буває зажована й затерта фраза, яку звикли вживати й без неї ніхто не обходиться, так і з гітарою може статися. Затреться, романтики дешевої досить, а правди нема. В гармонії того більше, як на мене...
— Може, й правда, що кожному народові потрібен свій інструмент для вияву настрою й просвітлення душі, — сказав Сергій. — Але ж мода модою, та коли вона комусь знадобиться, гітара, то це ж таки неспроста... Ну хіба^ж ви можете уявити без гітари хлопця в джинсах — де б він не був? І он там, — Сергій махнув за вікно, — і десь на будові, і в мандрах...
— Ну, завелися, — Андрій махнув рукою. — Проблему знайшли! Гітара — так гітара, гармонія — так гармонія, яка там різниця, аби музикант був добрий, то й музика буде/А взагалі ці ваші гітаристи,— заробітчани, знав я одного...
— А я двох, — засміявся Сергій, — кави ще хочете? Кави вже ніхто не хотів, і Сергій, все ж намагаючись бути
гостинним господарем, раптом згадав — таж є цукерки, в першу чергу для дами, прошу вас, сеньйорито, замість пісні й гітари, і ви, шановні молоді сеньйори, частуйтеся цукерками, я знаю, що ви любите солодощі й досі, хоч уже маєте вуса, такі симпатичні вуса, які ви не зголюєте, хоча вже добрий рік голитеся, правда, шановні й поважні джентльмени, сеньйори, хлопчаки?
— Дай спокій з цукерками, — відповів Борис. — Я от хочу ще про гітару... Ви знаєте, коли Дмитренко виходив з дружинниками на чергування, він найбільше не любив хлопчаків з гітарами. Йому кілька разів траплялося зустрічатися з такими компаніями, де без гітари найгірше зло не обходилося. Хтось награє на гітарі, увагу відвертає, а решта лаштуються у чужі кишені залізти...
Сашко Дмитренко — це був їх однокласник, він ще з восьмого класу чергував із старшими дружинниками. Сергій тоді сперечався з матір'ю, вона доводила, що не повинен малий хлопчина займатися цією нелегкою роботою — адже трапляється, що відбуваються сутички не тільки з малолітніми, які поночі блукають вулицями, курять цигарки й лаються, — доводиться мати справу і з дорослими, і біда не тільки в тому, що — небезпечно, айв тому, що в дитини може з'явитися цинічне ставлення до життя, зникне повага до старших і довір'я до них, якщо такий от хлоп'як надивиться на лихо та бруд.
— Смішна ти, мамо, — Сергій, як дорослий, погладив її по волоссю, придивився до її очей: вона говорила те, що думала, і видно було, що Сергієві ніколи у світі не дозволила б того, на що відважилася Сашкова мати. — Смішна ти, ма', бо хіба ми й так не знаємо, що може бути в житті? Сашків тато таке вдома витинає, що не треба йому нічого іншого для того, щоб усе на світі знати й розуміти. Він, може, через те й у дружинники пішов... А найголовніше — це було тоді, коли він одного разу побачив у телефонній будці малого хлопчака, який намагався досягнутися рукою до диска, й не міг, й попросив Сашка: дядю, наберіть міліцію, тато п'яний прийшов, маму б'є, і знаєш, мам, тоді був мороз, а малий стояв у самих шкарпетках і в сорочці, тільки вушанка на голові, і весь такий заплаканий, і пальці в чорнилі, — після такого, звичайно, у кожного всередині все перевернутись може...
Чи переконав матір у своїй правоті Сергій — хтозна; але кожен раз, коли Сашко йшов на чергування, вони в класі знали про це, і вони не випитували, як пройшло чергування, Сашко не переповідав ніколи ніяких подробиць, і після маминих слів про цинізм Сергій наче мимоволі шукав у другові ознак якоїсь зневаги до людей, до старших чи однолітків, думав: чи не помітить гіркоти, зневіри, але ні, цього й не могло бути. Сашко мав такі добрі, такі теплі очі, і навіть до дівчат з паралельного класу часом звертався на "ви", хоча й самі дівчата сміялися з тієї його звички.
— Давно Сашка не бачили, — сказав Сергій уголос, — щось не приходить, такий-сякий, не сказати б більше...
— Скажи більше, Сергієчку, — засміялася Валя, — ска-жи-и...
