Азіятський аероліт - Вухналь Юрій
Аскольд запально випив, і йому здалася оця недавно зовсім незнайома людина враз такою близькою й рідною, й вимовити важко, і він п'яно, вже раз перейшовши на "ти", ніжно звернувся до журналіста:
— Ех, Павлику, перший раз у житті так закохався. І ти зрозумій, сьогодні у Загс мусили піти, і пішли б, коли б не дядькова телеграма. Але стривай, ти не знаєш, хто мій дядько — дядько, браток, у мене велика людина, відома, чув за професора Горського, того, що у 1918 році оголосив у пресі, що він більшовик? О! Так розумієш, учора ввечері — солов'ї співають, повітря пахне, любов груди розпирає, то ми й порішили поженитись. Коли приходжу додому — цок! телеграма й гроші — "приїжджай негайно" й т. ін. А я ж оті експедиції так люблю, як… Ні, порівняння немає. Мучився, мучився, не витримав. А ти б витримав — не куди-небудь, а по Азіятський Аероліт, знаменитий легендарний небесний камінь, за тисячі кілометрів, у непролазні таєжні хащі, де не ступала нога білої людини, а? Ти не поїхав би?
Аскольд вихилив ще чарку й мутними скорботними очима вставився на товариша. Той, хитаючи в знак згоди головою, щиро співчував. І рівне, красиве Павлове лице стало Аскольдові ще милішим, ще ближчим. Він нахилився до нього й несподівано скрикнув благаюче:
— Павлушко, знаєш що, пробач мені, зебра смужаста, знаєш, їдьмо зі мною. Ну що тобі? Бери доручення від редакції й катай! Ми ж удвох гори перевертати будемо, тайгу ламатимемо. Ну? Їдьмо? Ніхто ж проти не буде. Я тобі таку атестацію перед дядьком дам, що ну! Дядько — це ж людина! Павлушечко, їдем? Амба, їдем, і не говори, ти писатимеш, а я зніматиму! Йди, я тебе обніму. Ну дай же хоч руку потисну!
Він остаточно сп'янів і поклав голову на руки. Самборський, заплативши за сніданок, узяв легенько його під руку й повів у купе. Аскольд покірно йшов і лише тихенько бурмотів собі під ніс:
— Факт — їдемо! Порішено й підписано. Ти писатимеш, я зніматиму… Гори перевертати будемо й тайгу ламатимемо. Накажи мене бог, ламатимемо. Під'їдемо до кедра столітнього, наляжемо, трісь і нема! Накажи мене РСІ, ламатимемо.
*
— Значить, Аскольде, рівно о третій у мене — обід, до цього часу я за всяку ціну дістаю командировку, гроші й гайда у радянські джунглі. А як що трапиться — дзвони 21-23. Бувай!
— Бувай!
Друзі попрощалися й з Курського вокзалу рушили в різні боки. Самборський додому й в редакцію, Аскольд у "Метрополь".
За п'ятнадцять хвилин молодий оператор таксомотором дістався готелю. Витяг апарат, валізку й став нерухомо на хіднику, давши волю невеселим думкам.
Ех, Аскольде, Аскольде, ти все ж таки найкласичніший взірець легковажности й невдячности! Кашу заварив ти крутеньку. Ну, ось ти, припустімо, заходиш у готель, зустрічаєш дядька, чоломкаєшся й т. ін. Дядько метушиться, радіє, а надвечір експедиція рушає у подорож, а ти тоді несміло:
— Бачте, дядю, тут така історія, я не сам.
— Як не сам?
— Та зі мною товариш ще, журналіст такий хороший, Самборський, я йому запропонував пристати до експедиції.
— Ти запропонував?
— Мг, я.
— А ти мене питав?
— Мг, ні.
— Так хто ж, на твою думку, голова й начальник експедиції — ти чи я ?
Аскольд уявив, як добряче лице дядька насупиться, густі й з просіддю брови й вуса наїжачаться, й він безпорадно зітхнув. "Йолопе, ну що ж ти у відповідь скажеш?" Неприємне почуття сорому обняло Аскольда.
— Так, дійсно, каша крутенька, а як же у вічі тоді Павлові дивитись, якщо дядько категорично відмовиться прийняти до складу експедиції, бо це ж не так просто: сів і поїхав. Ех, дідько тебе візьми, історійка!
Павло ж (прекрасний, учтивий, розумний) обов'язково подумає: "тріпло, патякало, брехло".
— Ну й дурень же, — подумав уголос Аскольд і, зітхнувши ще раз глибоко й безнадійно, як на страту, пішов до дверей готелю.
— Прошу, будь ласка, які покої займає експедиція професора Горського? — звернувся оператор до швайцара. — Я учасник експедиції — оператор, щойно прибув з Харкова.
Швайцар поважно оглянув поверх окулярів Аскольда, примружив очі, ніби щось пригадуючи й по павзі байдуже відказав:
— Так що, професора Горського немає, запізнилися ви. Учора експедиція вирушила з Москви.
У Аскольда по спині проповзла хвиля холоду й він здивовано розтулив очі.
— Як же так, а я?! — безпорадно і наївно спитав він швайцара.
Той посміхнувся й знизав плечима:
— Хто його знає, як хочете. Та тут вам десь і лист, здається, є.
Аскольд хижо схопив руденького конверта, похапцем роздер і нетерпляче уп'яв очі у дрібно списані рядочки знайомим почерком.
"Аскольде!
Ми мусіли рушити без тебе, бо нема змоги більше чекати. Якщо прибудеш до Москви й маєш силу і охоту — негайно рушай услід за нами. Коли згоден доганяти, телеграфуй на ст. Тайшет на ім'я експедиції, у Кежмі ми тебе чекатимемо день.
В. Горський
3/V Москва.
Прочитавши це коротеньке повідомлення, Аскольд і на цей раз зітхнув, але вже радісно й полегшено, як людина, що вивернулася з неприємної історії. Не було б щастя, та нещастя підвезло. Оператор надибав очима телефон і кинувся до нього:
— Станція! 21-23. Дякую. Галло! Самборський? Ні? Добре. Перекажіть: буду о третій рівно. Завтра рушаємо в дорогу. Скажіть — Аскольд дзвонив — він знає.
*
Аскольд звернув з Мусянжевого мосту й пішов ліворуч уздовж балчугського берега, час од часу зазираючи в папірець з адресою квартири Самборського.
Минувши будинків десять, зупинився перед червонуватим неохайним триповерховим будинком. Будинок, очевидно, давно не відчував на своїх мурах мулярських щіток і вапна, стояв полупаний і потертий погодою, величезні, подібні до лишаїв, плями густо сіріли на його фасаді.
Унизу над широкими — як у пральнях і подібних установах, дверима потерта й брудна вивіска повідомляла, що чоловічий швець Пінхус Мейзман шиє чоловічі костюми.
Аскольд зупинився, поглянув на папірець і сказав сам до себе:
— Будинок 10, кв. 6. Так точно — 10, 6.
І, постоявши ще трішки, рішуче попростував до широких дверей.
У широчезній, поділеній невисокими диктовими стінами, подібній до лабіринту залі Аскольда зустріла невисокого зросту дівчина, червонощока, руденька. Вона мило посміхнулася й попередила його:
— Вам до Павла Миколайовича Самборського? Прошу. Він казав, що ви завітаєте.
Аскольд і собі відповів теплою посмішкою.
— Дякую. До нього.
— То ви, мабуть, дзвонили?
Дівчина повела його до кімнати Павла.
У невеликій кімнаті з м'якими канапками горіла електрика (вікно приміщення дивилося в темний вузький прохід), Самборський схилено стояв над великим шкіряним чемоданом.
Він моторно повернувся до Аскольда й радісно загукав:
— Усе владнав, хоч зараз до твоїх послуг. Редакція руками і ногами за. А в тебе як?
— Добре. Але, друже…
Самборський жваво попередив:
— Ми спізнились.
— А ти звідки знаєш?!
— Ого, та це ж уся Москва знає.
— Я застав лише лист, ти згоден доганяти?
— Для чого ж тоді я свій такелаж лаштую? — По цьому Самборський, помовчавши трохи, нерішуче запитав: — Але знаєш, Аскольде, у мене до тебе запитання. От скажи, ти певний, що дядько нічого не матиме, що ми прибудемо вдвох. Одверто скажи?
Аскольд, удаючи байдужого, спокійно мотнув головою:
— Отаке! Пусте! Коли хочеш, я тебе, крім журналіста, ще як і свого помічника одрекомендую. Згоден?
Самборський засміявся:
— У такому разі лапку, — і, потиснувши руку, додав: — А тепер мушу повідомити, що… на відважних і сміливих мандрівників Аскольда Горського й Павла Самборського чекають друзі, що жадають останній день разом пообідати, а можливо, й…
— Як, друже?! — здивувався Аскольд і, окинувши зором ставну фігуру Павла в блискучому білому комірцеві й свою (бачив у люстрі) у косоворотці, у пом'ятих сіреньких штанях, простоволосу, почервонів і замотав головою. — Якось то незручно. Бо я, бач…
— Пусте, прошу до їдальні. — І, обнявши легенько за плечі Аскольда, повів з кімнати знов у залу, поділену диктовими стінами, а звідти темним, довгим коридором до їдальні. У кінці коридору Павло штовхнув рукою кудись убік, і Аскольд розгублено зупинився на порозі просторої кімнати.
Червоний, засоромлений, розгублено ввійшов Аскольд у кімнату, збентежений вкрай присутністю незнайомих літніх людей, що сиділи за довгим столом, заставленим тарілками, закусками, пляшками вина, очевидно, чекаючи на них.
Павло почав рекомендувати своїх друзів.
Огрядного лаповухого лисого чоловіка Павло одрекомендував своїм дядьком, господарем квартири, дівчину, що зустріла Аскольда — кузиною, смаглявого худого громадянина з чорними рівними бровами й англійськими вусиками поверх кріпких губ, відрекомендував помічником директора Всесибірського Платинового тресту, а молодого, веселого хлопця з карими очима, що сидів поруч і хитро на все підморгував, інженером з того ж таки тресту.
— Аскольде, прошу сюди, — познайомивши, запропонував Павло стілець біля кузини, а сам сів з другого боку, наказавши дівчині якнайгостинніше доглядати за товаришем.
Перекинувши два-три незначних запитання про мету експедиції: коли гадають вирушати, чи давно він працює оператором, — господар підвівся.
— Що ж, товариші, за щасливу й сміливу подорож!
— Хай щастить!
— Хай!
Хвилин за п'ятнадцять Аскольд остаточно звільнився від соромливости й почував себе якнайкраще.
Збоку ввесь час червонощока Ліза гостинно підсовувала закуску й раз-по-раз припрошувала випити вина. У голові легко забриніли знайомі настрої, нагадали про Майю. Сп'яніла Ліза, зазираючи в лице бурштиновими очима, щебетала:
— Товаришу Аскольде, піду ваш фільм дивитись. І усіх знайомих поведу. Буду хвастатись, що. знайома з вами. А що!
Аскольд, зворушений такою ласкою й увагою, згадавши свій від'їзд, дорогу, Майю, не витримав і ні до чого бовкнув:
— Ех, Лізо, я ледве, ледве не одружився.
Ліза лукаво засміялася.
— З Майєю?
Аскольд витріщився.
— Пробач, друже, не втерпів, розповів, — засміявся збоку Павло. — Пробач, — і погрозив пальцем до Лізи, — стривайте ж, кузино, тепер ані слова!
Ліза нахилилась до Аскольда й жартома ніжно зашепотіла:
— Бідний, бідний, жалко?
Аскольд п'яно хитнув головою.
— Ох, і жалко!
По обіді, коли подали лікер і каву, Аскольд остаточно сп'янів, обняв Самборського і проказав:
— Знаєш, ГІавлуню, давай ляжемо спати.
Самборський довів його до своєї кімнати, тихо роздяг, обшукав кишені, витяг професорового листа, швидко пробіг очима і знов поклав у кишеню.
