Листя землі - Дрозд Володимир

Ось який огонь сажний запалив у Пакулі Нестірко, онук Нестора Семирозума. А хотів йон, звісно, як луччей, для людей хотів, тольки ж і тут лукавий посміявся: не від Бога огонь той був, а від Сатани, і не рай у Краї нашому, у Пакулі стражденному, сотворився, а пекло пеклом.

Простували Нестірко з Бомбою та Ільком Цмокалом через село, як через пустелю безлюдну. Передував Нестірко, розгонисто, цибато, а Бомба та Цмокало з боків — підскоком дрібним, ледве встигаючи за ватагом своїм. І підійшли вони до підніжжя гори, на пласкому верховинні якої — пакульська церква. Височіла церква пакульська триверхо у небі весняному, блакитному, наче три тополі, що кронами сплелися, наче птах крилатий, на якім душі людські од земних горювань до інших, щасливіших, світів злітають. А на дзвіниці похоронно дзвони гули. Бліде обличчя Нестіркове пересмикнулося нервово, червоними плямами взялося. І мовив він до товаришів своїх, а ті — згідно підтакнули: "Ось — ворон хижий на нами крила розпростер і кряче зловісне, але скоро ми йому крила вкоротимо!" І пішли вони вулицею крутою на гору, повз церкву пакульську. У церкві отець Олександр одспівував хлопців лісових, постріляних на Варяговім острові. Сім трун стояло біля вівтаря, як сім ран кривавих на тілі Пакуля. А навколо церкви, під липами люд пакульський гуртився, бо вже труни мали виносити. І мовчки люди пакульські на Нестірка з Бомбою та Цмокалом із церковища дивилися, і не було в очах їхніх зичливості, але й злості не було. Так зирять на небо, темними тучами затягнене, що обіцяють зливу страшну чи сніговицю велику, зирять і головами скрушно похитують, бо сеє все — не від людей залежить, а від сил невідомих, незнаних, невмолимих.

Тут винесли з церкви труну із тілом Козубела, і матір його слідом попід руки вивели, бо вже не тримали ноги її, так за сином, одинцем своїм, побивалася. Ще на Великдень святий Козубел із бубном навколо батюшки, що паски кропив, витанцьовував, блазнюючи, а сьогодні у труні дерев'яній непорушне лежить, руки на грудях склавши, і сира земля на Вишневій горі уже скучає за тілом його. А як звели з паперті матір Козубела, підняла очі вона, од горя великого нетямні, і побачила Нестірка, що церковище проминав ходою рішучою, а Бомба з Цмокалом — обабіч його. І де сила взялася у тілі її виплаканім, вижуренім. З рук родичів своїх вона шарпонулася і на дорогу, до Нестірка кинулась:

— Се ти, проклятущий, синочка мого ненаглядного убив! Зробилися пальці рук її, од роботи чорних, наче кігті

серпаті, і була б вчепилася жінка в Нестірка, але люди зупинили, на плечах обвиснувши. Упала Козубелиха на коліна перед Нестірком, онуком Нестора Семирозума, безсило билася головою у хустці чорній, жалобній об суху, втоптану землю:

— Щоб тебе, проклятенного, земля не прийняла! Щоб ти дєтками своїми не натішився, як я — синочком своїм єдиним! Щоби здох ти, яко пес, серед дороги пустельної, у муках страшних, а вороння щоб очі твої випило, а звірина лісова щоб кості твої розтягла на усі чотири сторони!..

Дак сеє усе і справдилося, як вона Нестірку побажала. Наче лінію жисті його проорала. Бо є часина, коли слово жорстоке, із вуст гнівних вихопившись, потік днів та років пронизує і в будуччині збувається, людяцькую долю припечатавши. А се, мабуть, була часина тая…

Німіли люди пакульські навколо, страшними прокляттями з вуст Козубелихи вражені. І тихо зробилося біля церкви, і чуть було, як сонячне колесо, поскрипуючи в осі золотій, котить по небу весняному. Розквітли малиново ружі на блідих щоках Нестірка, і мовив він по хвилі гніткій до матері Козубела, що, мертвий, у труні лежав:

— Не тямите ви, тітко, себе, усе теє гомонячи. Ще у свідомості вашій не розвидніло, ще у голові вашій, задурманеній класовим рабством віковим, потемки непроглядні. Якби інакше було, не плакали б ви за сином своїм, пагоном жисті учорашньої, а раділи б, що одним ворогом класовим вимріяної прогресивним людством червоної комуни на землі нашій поменшало. Бур'яном був син ваш на полі пролетарському, і правильно зробили славні чекісти, що той бур'ян залізною рукою вирвали!..

І обминув Нестірко жінку, як сухий корч обминають, і чалі пішов, і товариші його — за ним. І не було у душі І Іестірка співчуття до горя материнського, ані жалощів чи сумнівів не було, лише вірою у світле майбутнє оновленого людства очі палали. А як зійшли вони вулицею на шпиль гори Воронової, зупинився Нестірко, онук Нестора Семирозума. Звідси Пакуль увесь видко було, наче на долоні Нестірка він лежав, і Гора, і Низ, Невклею оперезаний. І казав Нестірко захоплено до супутників своїх:

— Мине літ небагато, і не стане Пакуля сього, захланного, учорашнього, а буде Пакуль — новий. Виростуть білі палаци на землі оновленій, і житимуть у тих палацах щасливо бідаки нинішні, і кожен день для них буде празником, а буднів — не буде. І не знатимуть вони, що таке — праця тяжка, у поті кривавому, бо усе чисто машини за них робитимуть — і у полі, і вдома. І не знатимуть вони, що таке сварка чи заздрість, бо усі будуть рівні, як сірники у коробці чи цеглини у підмурівку. І смерті яни не знатимуть, а житимуть вічно, бо уже науки пролетарські до такого доходять: замість серця буде у людяк нових мотор із заліза, який не ржавіє і не зношується ніколи. А розпочнемо ми з вами будувать жисть нову у Пакулі із комуни. А назвемо комуну "Світле майбутнє". Маючи на думці Землю Горіхову, про яку казав людям ще дід мій Нестор Семирозум, а інший великий пакулець Григорій Латка шукав її у світах далеких. Ми ж той рай земний, бідняцьким людом вимріяний, на оцих ось шпилях власними руками вимуруємо. Долаючи нещадно опір несвідомості і темноти народної. Якщо треба буде когось поставити до стінки, поставимо і до стінки, рука наша не здригнеться і серця наші не знатимуть жалості — в ім'я світлого майбутнього. Людяки тутешні, закорузлі у пережитках старого світу, — лише глина, яку треба м'яти і м'яти, аби годилася для цеглин у підмурівок будови комунної. Як був я в комуні комсомольській, у городі Мньові, читали нам розказ про Данька, героя бідняцького, що люд свій вивів із болота пережитків на рятівний беріг нового життя. А що люд — дурний, темний, — дороги перед себе не бачив, Данько серце своє із грудей вирвав. І палало серце його вогнем невгасимим, покуль і день новий не настав…

І одвів руку свою Нестірко од грудей, над собою підняв, і горіло серце його червоно у небі, на долоні випростаній, яскравіше, аніж сонце весняне горіло…

Дак бачило сеє людяк багато, на Горі і по Низу, і хто коло церкви стояв — бачив. Кривавим вогнем серце Нестірка Волохача палало у руці його, над селом Пакулем, а позем од того вогню стелилася довкола туманом, у спалахах, наче в блискавках, червоних.

І хрестилися люди старі, кажучи, що вогонь той — од Диявола, а не від Бога, позаяк яскравіший од сонечка святого йон.

І схожий став той день у Пакулі на ніч загравну, як перед кінцем світу сього.

А Бомба та Цмокало спужалися того вогню, відступили від товариша свого, п'яти намилили, щоб тікать світ за очі. Бо жарини вогню з долоні Нестірка скрапували, так яни потім розказували, і землю суху під ногами плавили, наче віск.

Тади засміявся Нестірко сміхом холодним і серце своє у груди сховав: "Хоч ви, хлапаки, пішли за мною, як вівці за пастухом, а ще ваші очі од сяєва віри нової, комуністичної, сліпнуть, ще ви свідомістю своєю куці…"

Дак згадували люди пакульські, покуль вогонь той над селом горів, Нестора Семирозума, який віщував у часи давні: "Загориться сяєво криваве у руці людяцькій, яскравіше од сонця буде яно, і землю усю вогнем обпалить".

Аж так яно і сталося у роки прийдешні.

Але ще був світ, і був Край, і Пакуль у Краї був.

І зійшли Нестірко, Бомба та Цмокало з гори Воронової і вигон проминали. А на вигоні пасла вівці Вівдя Чотирусова, що її батьки од тифу померли, а Колумбети до себе взяли, за наймичку коло худоби. Сиділа вона на камені, сонцем зігрітому, а босі ноги подолом полотняної спідниці кутала, бо хоч і весна, а земля ще була холодна. І була Вівдя з лиця бліденька. захарчована — звісно, як сироті убогій у чужих людей живеться. Зупинився Нестірко біля Вівді, на руки її узяв. І мовив Нестірко до товаришів своїх: "Ось для неї, для таких, як яна, а не для себе світле майбутнє ми будуватимемо!" І закивали згідно головами Бомба та Цмокало.

Дак кивать яни кивали, а болєй для себе теє світле майбутнє будували, анєй для Вівді. Бо як зосталася Вівдя послі війни із п'ятьма дєтками малими у курнику над яром, нікому яна не треба була, ще й Цмокало щоночі за облігайки у контору тягав і душу з неї витрясав, голодної, колгоспною роботою замученої. А в самого пика — як не репне. І так — усю жисть його довгу. А Нестірка Вівдя Чотирусова добрим словом згадувала, докуль і жила. Йон, каже було, од Сибірів мене порятував. А як Нестірко порятував Вівдю, се я знаю, бо на моїх очах, ще я молодайкою була. Як сказали людям, що не слід богам учорашнім молитися, а тольки — богам мовим, поводирям жисті сеї вже, церкву пакульську розкасирували. Нас трьох, ще Марфа Богуля була з нами, Нестірко поставив богам, на стінах мальованим, лиця замазувать. Тички такі довжелезні нам видали, із квачами на кінцях, і бочку з вапном серед церкви поставили. Ми квачі тії у вапно вмочали і, прости, Боже, мене, грішну, по образах, по стінах мальованих водили, очі святим заквецювали, аби не дивилися докірливо на людяк нинішніх, і лиця їхні, і одєв. А того Бога, що на самім склепінні, того Бога наші тички не діставали. І зирив йон на нас строго, осудливо, аж скумасно нам робилося у дивному світлі очей Його. "Покарає йон нас, ой, покарає, дєвки!" — казала я подружкам своїм. Дак і покарав: палець великий мені вапном роз'їло, гній завівся, довго я з тим пальцем мучилася, ще й досі йон болить ночами безсонними, як стану я колишнє згадувать. А у Марфи та Вівді чоловіки їхні з війни не вернулися, дєток посиротили. Хоч, чим довшей живу на світі, усе частєй думаю головою своєю дурною: а як же яно усе теє без згоди Його мовчазної могло на землі нашій творитися? Пастух і той скотини у шкоду не пустить, на кручу стрімку не пожене. Бо знає, що скотина — нерозумна і норовиста, хвилиною живе, нутром своїм керується, а не умом.