Листя землі - Дрозд Володимир
Усі ці міщанські курятники, усю цю релігійну рухлядь ми зметемо з лиця землі залізною рукою пролетаріату, як змели у громадянську класових ворогів. І виростуть на горах цих світлі, тисячоповерхові палаци-велетні для робітників і біднішого селянства. Я бував в Америці, бачив, на що здатні руки людські. А руки, звільнені від буржуйських пут, озброєні передовим класовим ученням, — здатні во сто крат". І слухав Нестірко заворожено. Як казку слухав із вуст баби Уляни, дитиною бувши. І солодка була та казка душі його, і вірив він, що так буде.
Уранці рушив караван у зворотну дорогу, назустріч воді прибутній. На причалі у Лютежі чекали на військових начальники сільські, а трохи віддалік — гурт людський. На мокрих дошках причалу лежали три берданки, шабля без піхов заржавіла і штик німецький. "Болєй нічого не змогли зібрать, — виправдовувалися перед командиром чонівців начальники лютізькі. — Хлопці з окружної міліції нас частюка провідують, бо тут їм похватніше, анєй на селах далеких, глухих. Тольки ж поверніть нам людяк наших, бо родаки їхні нас за поли хапають, а без попа і дяка покуль шо ані на сей світ прийти, ані на той світ відчалити". — "Хай із куркулями вашими мринське чека разбирається, — відповів командир. — А нове, комуністичне, людство, яке ми виробляємо сьогодні із старого людського матеріалу, має без попа народжуватися і без попа помирать". І падали слова командира у душу Нестірка зернами стиглими, аби прорости завтра.
І поплив караван із військовими угору по Невклі, між берегів притишених, упокорених. Як минали луги нижче озера Муравського, зграя вороння кружеляла над лозами, над тілом учора забитого, на молодій траві розпростертім. Але одвів Нестірко очі од мертвого тіла. Холодні, як у командира чонівців. А як підпливали до берега пакульського, де Нестірко зійти мав, мовив до нього командир так: "Славно мы с тобой, парень, речушку вашу огненным утюжком проутюжили. Никогда здесь больше ни одна вошь хохляцкая не заворушится. И помни, возвращаясь в деревню свою дело наше продолжать: лучшее слово, обращенное к врагу мирового пролетариата, — пуля свинцовая. Мы истребляем не отдельную личность, а истребляем буржуазию и прихлебателей ее как класс. И не забывай указание товариша Ленина: каждый член нашей партии является агентом Чека. Хотя ты еще комсомолец, но вскоре, верю, большевиком будешь!" І дістав командир із кишені шкіряної куртки браунінг, Нестіркові простяг: "Тебе, за помощь чекистам. Ты — человек наш, железный человек. Оружие — у боях мною добыто и у боях испытано. Бей контрреволюционную сволочь, как собак бешеных. Не верь, что гражданская война окончилась, гражданская война — только начинается…" Спалахнуло рум'янцем лице Нестірка, вдячного за довіру. І присягався він подумки всього себе віддати розбудові нового світу, не жаліючи задля великої мети ні свого життя, ні життя чужого. Сховав він благовійно подарунок командира чонівців до внутрішньої кишені куртки, із шинельного сукна у комуні пошитої, до серця притис, що билося чітко і впевнено, наче залізний мотор.
І ступив Нестірко із сходнів на беріг пакульський, твердо, владно ступив, наче на землю, ним завойовану. Сходні скреготнули об край судна, баркас одплив, і скоро караван зник за кручами. А Нестірко рушив гористою вулицею ходою господаря, а не гостя. На село своє, що Пакулем звалося, дивився він, як гончар на глину. Глиною був людський матеріал, який належало йому розім'яти, добряче вимісити, аби ліпити з нього людей нових для світу нового.
А я тади над Невклею, на городищі, у діда свого проживав. Батько й матка мої од тифу померли, у вісімнадцятім годі, а нас трійко зосталося, дак родаки порозбирали. Мені з городища видко було, як караван суден, з яких тими днями хлопців на острові постріляно було, із пониззя приплив, і Нестірко, онук Нестора Семирозума, на беріг зійшов. А се його довго якось у селі не було видко. У Мньові йон, казали, у комунарському загоні розуму набирався. І хоч я — одногодок із Нестірком, а дивився на нього як на старшого. Умів йон себе подать перед очі людяцькі. Хода у нього уже тади була комісарська, і постава, і погляд владний. Глянув йон на мене через тин — як припечатав — і каже: "Повернувся я до Пакуля, аби комсомол організовувать для утвердження жисті нової, світлої. Маю на те мандата од окружкому. Підеш до нас?" А я, правда, болєй про свою лічну жисть молодую думав, світле майбутнє світового пролетаріату мені не вельми свербіло. І, мо', яно гак було б і луччей, якби кожен про себе дбав, а не про людство, менше горя у світі людьми плодилося б. Не в комсомол я, за Нестірком, побіг, а прилаштувався на пароплав, кочегаром, тади приліпився на судноремонтний завод, мринський, у ливарний цех. Важченна робота, горшки з розплавленим металом удвох із напарником носили, розливали у форми, було, що і руки попухнуть. Але мені — наравилося, і платили непогано, уже червінці з'явилися. Так я свою стежку у жисть протоптав, хоч і робив увесь вік тяжко, зате — скількох пережив, ой скількох!..
Бо політики цурався — таку я собі постанову прийняв, на усі годки мої, ще молодьоном бувши.
А Бомба, що через вуличку од діда мого проживав, той як уздрів Нестірка, так і погойдався за ним, як сліпий за поводирем. А Бомба один час був у банді Вовчаря, тади якось перекинувся од них, продав із потрохами, і вже — у караульному загоні. Якось ми з дідом моїм із риболовлі серед ночі повернулися, я сітку на тину розвішував. Коли се біжить вулицею Бомба: "Сховай мене, бо — уб'ють!" А у нас у шелюзі, за землянкою, яку ми з дідом на пожежищі викопали, старий погріб був, лядою з лози накритий. Я бігма його у шелюгу тую, ляду підняв: "Лізь!" Йон сховався, а я знову із сіткою вожуся. Коли ж чухрають троє вуличкою, недавні дружки його по банді: "Бомба тут не пробігав?" — "Хтось пробіг, туди, до Невклі, а одкуль я знаю — хто?" — кажу. Потім Бомба в активістах ходив, галіфетчиком став, і в колгоспі один час головував, того ж Нестірка сковирнувши, але приступу до нього уже не було мені. Сестру мою йон вигнав із батькової хати і за три колоски у голодний год до тюрми спровадив. Прийшов я в село, до його пам'яті куриної постукався: "Я ж тебе колися пожалів, жисть твою молоду порятував, пожалій тепер ти сестру мою". А Бомба рило своє розпасене одвернув, наче й не до нього, наче уперше мене бачить і чує. Люди з голодухи мерли, як мухи, а яни, галіфетчики, по колгоспних коморах об'їдалися і обпивалися на дармовицю. Коли ж се у тридцять сьомому, чую, і Бомбу до "чорного ворона" подсадили, і не тольки Бомбу, а й багатьох таких, як йон. Тепер на Сталіна бочку котять, а я щитаю, що Сталін — не дурний був, правильно робив: салом обріс, пузце наїв — давай, хлопче, в Сибір, на лісоповал, народні харчі одроблять…
Дак сей Бомба як пішов за Нестірком того дня. коли той, онук Семирозумів у селі об'явився, так і не відставав уже од нього, аж до матінки-тайги сибірської, десь там яни обоє, гомонять, і здохли…
До земельки труд треба прикладать, і до нинішнього дня воно так. Хто робив, той і мав, закон жисті тодішньої. А були й тади такі, що йому легшей украсти, анєй приробить, се уже в крові у нього, од кодла його. У заворуху тую, громадянську, як розтягли економію, присилає баронеса посланців своїх у Пакуль: "Платіть, бо німців накличу". Громада наша зібралася, розкидали — по сімдесят п'ять рубчиків на двір вийшло. А хто не буде платити, скотину заберемо, кажуть. Я корівку на базар одвів, сплатив своє. Гроші були у зборні, у скрині залізній. Стерегли скриню десятники. Дак прийшло уночі, обох сторожів пов'язало, грошики, що для баронеси зібрали, позичило навік, разом із скринею залізною. Німці другодні приїхали, а грошиків — нема. "Хто стеріг?!" Оті й оті. "Невже ви не пізнали, хто вас в'язав?" — запитують. "Ні, не пізнали". А був серед тих сторожів дід Деркач. Дак німці діда — на колоду та як ударять гумовим батогом — штани з нього полетіли і кров бризнула. Дід і признався: "Цмокало в'язав". Пішли до Цмокала, а той побачив, що уже до нього у двір заходять, під піч заліз і стрелив з нагана сам у себе. Знав, що громада сільська не помилує, до смерті замучить, тади, хоч і заворуха, а злодіїв не жалували. Та й німці — вони строгість любили.
І ось синок його єдиний, Ільком звали, на дворищі за хазяїна зостався. Земельки у них трохи було, і доброї земельки, тольки роби і радій плодам рук своїх. А робить — не хочеться. Ось через якийсь годик, уже сеє все трохи стихло, дивлюся — і молодого Цмокала, Ілька, по селу водять, із курми краденими на грудях. А се у них, у Цмокалів, усе кодло такеє було, одвіку, з коліна в коліно, і ніяка власть нічого не поміняє, бо од переміни власті у таких людяк тольки шкіра кольором міняється, а не нутро, не душа. Дак і Цмокало, Ілько, того дня за Нестірком, сином Оксани і Устима, покійних давно, побіг без оглядки. І був рукою Нестірка у всіх його вигадках на горе людям, хоч сам Нестірко вірив, що — на радість, як не теперішню, то — майбутню. А яно бач як получилося: річки крові людської пролили та і — тпру-у-у, приїхали, далєй нема куди їхать…
Дак добре, що Нестірко так із більмами на очах і згинув десь у Сибірах, до останнього вірячи у рай земний, комунний. А сей, Ілько, прожив при новій власті у теплі й добрі, як глист у гівні, звиняйте, смоктав із спільного корита увесь свій вік та й досюль смокче. Сперва, як тую комуну свою яни організували, Ілько усе коло казана із ложкою великою терся, начпостачу був, як по-теперішньому, по-грамотному. Познєй, як уже сії колгоспи зробилися, у добре галіфе йон уліз і вже не вилазив ніколи. За німця, уже у цю війну, і то в громадському дворі бригадирував. А в колгоспі — то завгоспом, то комірником, то комірником, то завгоспом, і так — до глибокої старості. І добра йому потяжка була увесь його вік: скольки живе, стольки й краде. Але усі уже в Пакулі на сеє дивилися і дивляться крізь пальці, бо усі потроху з колгоспу тягли і тягнуть, така жисть настала: не вкрадеш — не проживеш. Уже сяя черва душу людяцьку роз'їла, уже народ розпаскудився до краю, усі цмокалами поробилися, і так тепер довго буде, мо', й до кінця світу. Бо сяя черва в душі, сяя сажа на совісті людяцькій нічим не виводиться.
