Великі сподівання - Чарльз Діккенс

- Ще й як дуже хотів би!

- То що ж це таке?

Я став розповідати їй історію потаємної своєї причетності до долі Герберта. Не багато я й сказав, як відчув з її вигляду, що вона не стільки вслухається в мої слова, як радше думає про мене. Здається, так і було, бо коли я перестав говорити, минула ціла хвилина, поки вона це помітила.

- Ти чому змовк? - спитала вона знову з таким виразом, наче боїться мене.- Я тобі така осоружна, що ти й розмовляти зі мною не хочеш?

- Ні, ні,- відповів я,- як вам таке спало на думку, міс Гевішем! Я перестав говорити, бо подумав, що ви не слухаєте мене.

- Мабуть, таки правда,- озвалась вона, прикладаючи руку до голови.- Почни-но знову, а я дивитимусь на щось інше. Зараз. Ну, тепер і говори.

Вона сперлась рукою на костур з рішучим виглядом, який часом з'являвся у неї, і втупилась у вогонь, немов силуючи себе уважно слухати. Я ще раз пояснив їй і сказав, що сподівався внести решту пайки з власних коштів, але тепер такої змоги, на жаль, уже нема. Докладніше пояснити цього я не можу (нагадав я їй), оскільки це таємниця іншої людини.

- Ага! - сказала вона, киваючи головою, але не переводячи погляду на мене.- І скільки ж треба грошей для завершення справи?

Сума була така велика, що я аж боявся її назвати.

- Дев'ятсот фунтів.

- Якщо я дам тобі гроші на цю мету, ти збережеш мою таємницю так само, як зберігаєш свою?

- Збережу так само певно.

- І тобі полегшає на душі?

- Значно полегшає.

- А тепер ти дуже нещасний?

Вона запитала це, усе ще не дивлячись на мене, але з якоюсь незвичайною лагідністю. Я не зміг відразу відповісти - голос мене зрадив. Вона поклала ліву долоню на головку костура і тихо прихилилась до руки чолом.

- Я далеко не щасливий, міс Гевішем. Але у мене є й інші причини для гризоти, не тільки ті, про які ви знаєте. Це пов'язано з тією таємницею, про яку я говорив.

За хвилину вона підвела голову й знов задивилась на вогонь.

- З твого боку це так великодушно - сказати, що ти нещасний і з інших причин. Але ти не вигадуєш?

- Де вже тут вигадувати!

- І я можу допомогти тобі, Піпе, тільки тим, що допомагаю твоєму другові? Вважай, що це вже зроблено, але хіба для тебе самого я нічого не можу зробити?

- Ні, нічого. Дякую вам, що ви це спитали. І ще більше дякую за тон, яким ви спитали. Але ні, нічого.

Незабаром вона підвелася й розглянулась по порожній кімнаті, шукаючи, чим і на чому написати. Що нічого такого не знайшлося, вона дістала з кишені жовті таблички слонової кості, оправлені потьмянілим золотом, і написала на них кілька слів олівцем у потьмянілій золотій оправі, що висів у неї на шиї.

- Ти й тепер у добрих стосунках з містером Джеггерсом?

- Так. Оце щойно вчора я у нього обідав.

- Ось доручення, на основі його він сплатить тобі гроші, які ти маєш використати в інтересах свого друга. Я тут не тримаю грошей, але якщо ти волієш, щоб містер Джеггерс не знав про цю операцію, я сама перекажу їх тобі.

- Дякую вам, міс Гевішем. Мені буде цілком зручно отримати гроші у нього в конторі.

Вона прочитала написане; все там було сказано ясно й чітко, так, щоб не виникло й найменшої підозри в тому, що я можу вжити ці гроші з корисливими цілями. Я взяв таблички з її тремтливих рук, і вони затремтіли ще більше, коли вона зняла з шиї ланцюжок із олівцем і теж віддала мені. За весь цей час вона не глянула на мене й разу.

- На першій табличці стоїть моє ім'я. Якщо ти коли-небудь зможеш написати під цим ім'ям: «Я її прощаю», хоч би й тоді, коли мої кістки вже стануть тліном,- зроби це, будь ласка.

- Ох, міс Гевішем, я й зараз це можу зробити,- відказав я.- Скільки тих прикрих помилок у житті! Я ж і сам був сліпим і невдячним, і потребую прощення та доброї поради, і мені зовсім не випадає мати гнів на вас.

Тільки тепер вона перевела на мене погляд і, на мій подив,- ба навіть жах - упала навколішки біля моїх ніг і простягла до мене складені руки чи не так само, напевне, як і тоді, коли її бідне серце було ще молоде, й незра-нене, й чисте, і вона, стоячи обік матері, простягала їх до неба.

Приголомшливо було бачити, як вона, сива й знеможена, уклякла біля моїх ніг. Я благав її підвестися, підхопив під пахви, щоб допомогти їй встати, але вона тільки стискала мою руку, припадала до неї й плакала. Ніколи я ще не бачив, щоб вона зронила бодай сльозинку, і тепер мовчки схилився над нею, сподіваючись, що цей струс дасть їй полегкість. Вона вже й не стояла на колінах, а простерлася долі.

- О! - вигукнула вона, пойнята розпачем.- Що я наробила! Що я наробила!

- Коли ви, міс Гевішем, маєте на увазі, якої завдали мені шкоди, то я вам відповім. Шкода зовсім невелика. Я б однаково її покохав… А вона вже одружена?

- Так.

Але зайве було запитувати: нова занехаяність, що з'явилась у цьому й без того занехаяному домі, сама про це свідчила.

- Що я наробила! - Вона заламувала руки, шарпала своє сиве волосся і знов і знов вигукувала: - Що я наробила! Що я наробила!

Я не знав, як їй відповісти, чим її втішити. Я чудово розумів, наскільки тяжко вона завинила, коли, піддавшись почуттю лютої помсти, смертельної образи, зраненої гордості, скалічила вразливу дитячу душу. Але так само я розумів і те, що, відгородившись від денного світла, вона відгородилась від незмірно більшого; що, прирікши себе на затвірництво, вона зреклася тим самим тисячі природних цілющих впливів; що, заглибившись у самотні